Віталій Чернов, директор школи у селі Борівське на Харківщині став жертвою тортур, оскільки відмовився надати російським окупантам шкільні документи

Віталій Чернов, директор школи у Харківській області посміхається, наливаючи нам чай. Це спокійний 50-річний чоловік в окулярах із великою оправою і з ним хочеться поспілкуватись про книги. Натомість, він розповідає нам, як російські війська окупували його село і що сталося, коли він відмовився передати їм офіційні шкільні документи. У цей момент історія Віталія переходить від розповіді про роботу педагога до розповіді про тортури та смерть за ґратами. Про це йдеться у спецрепортажі Human Rights Watch, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Освіта на окупованих територіях України перебуває під загрозою. Згідно з новою доповіддю Human Rights Watch «Освіта в умовах окупації: насильницька русифікація шкільної системи на окупованих українських територіях», російські збройні сили утискають українську мову та навчальну програму, нав’язуючи замість неї російську навчальну програму з викладанням російською мовою. Це порушує закони збройних конфліктів та міжнародне право щодо права дітей на освіту. Російська влада та їх довірені особи загрожують батькам штрафами, позбавленням опіки над дітьми та затриманням, якщо вони не віддадуть своїх дітей до «російських» шкіл або якщо їхні діти вивчатимуть українську програму онлайн. Вони також погрожували, затримували та катували працівників українських шкіл, таких як Віталій.

Село Борівське на Харківщині налічує близько 2000 мешканців і знаходиться за 60 кілометрів від кордону з Росією. Російські війська увійшли до села у перший день повномасштабного вторгнення, 24 лютого 2022 року. Віталій закрив сільську школу, відправив співробітників додому та перейшов на дистанційне навчання. Хоча Росія окупувала цей район, російські війська проходили лише через село і не розташовувалися там. Тому Віталій частково знову відкрив школу, дозволивши учням доповнювати онлайн-уроки очною освітою за допомогою вчителів.

У червні 2022 року керівник сільської окупаційної адміністрації зв’язався з Віталієм і повідомив, що він має підготуватися до повного відкриття школи 1 вересня 2022 року, де тепер викладатиметься російська державна програма. Надалі окупаційна влада району зібрала на мітинг працівників школи. Вони сказали, що російські підручники та плани уроків вже у дорозі, а мовою навчання буде російська, а як факультативи будуть запропоновані дві години української мови на тиждень. Влада заявила, що співробітники школи можуть звільнитись, але закликали їх «вчинити правильно, залишаючись на роботі». Вони також попросили співробітників поділитися списками працівників, які бажають співпрацювати.

Віталій сказав своїм співробітникам, що залишиться, лише якщо вони використовуватимуть українську програму, і порадив усім зробити усе можливе, щоб допомогти учням закінчити навчальний рік. До кінця червня 2022 року йому та колегам вдалося підбити підсумки, провести іспити та видати атестати учням, які закінчили 9 класів.

Під час літніх канікул голова Борівської окупаційної адміністрації продовжував тиснути на Віталія, щоб підписати новий контракт.

«Дітям потрібна освіта і Росія нікуди не подінеться. Якщо ви та інші звільнитесь, то у вас більше не буде роботи, а замість вас сюди просто привезуть вчителів із Росії», – стверджував він.

Віталій заявив, що йде на пенсію за віком. Одного разу окупаційний чиновник наказав Віталію супроводжувати його до школи, щоб чиновник міг перевірити, чи все на місці та отримати ключі. Віталій підкорився, але на той час, прагнучи захистити конфіденційність своїх співробітників та учнів, уже видалив записи викладачів та учнів, роздавши ті, що міг, їх законним власникам, а решту сховав. Він знав, що наявність шкільних записів, ймовірно, полегшила російській владі примус батьків відправляти своїх дітей до шкіл, які перебувають під контролем окупаційної влади.

Влітку 2022 року Віталій та його родина, включно із 18-річним сином, вирішили поїхати на підконтрольну Україні територію, якщо українським військам не вдасться повернути Боровське до вересня. 2 вересня 2022 року Віталій зустрівся із чоловіком, який за кругленьку суму пообіцяв вивезти їх нелегально. Але коли він повернувся із зустрічі, то сказав наступне: «Я бачив, як шестеро чоловіків у балаклавах заштовхували мого сина до дому».

Російські силовики обшукали їхній будинок, вимагаючи «усі шкільні документи». Віталій залишив їх у школі. У нього відібрали ноутбук та інші електронні пристрої, обшукали машину, гараж і навіть підвал багатоквартирного будинку, посадили у машину та відвезли до Куп’янська, що за 25 кілометрів від Боровського.

У Куп’янську Віталія передали призначеній Росією окупаційній поліції. У Віталія відібрали шнурки, ремінь та окуляри і замкнули у камері із чотирма стінами, але з ґратами замість стелі, залишивши її відкритою зовні. Там уже було ще 10 затриманих.

«Я застряг там на три дні. Вдень було дуже спекотно, але ночі були морозними. На другу ніч також йшов дощ. Ми присідали і відтискалися, намагаючись зігрітися, але це було неможливо — бетонна підлога, бетонні стіни, жодних ліжок, жодного захисту від негоди», – згадує Віталій.

Чоловіки по черзі сиділи на вузькій лавці з пластикових пляшок з водою, покладених на бік, оскільки ночами підлога була крижаною. Іноді вони лежали на підлозі на боці, притулившись один до одного, щоб зігрітися, і ненадовго засинали. В одного із затриманих трапився, на їхню думку, епілептичний напад. Коли нарешті з’явився охоронець, він знизав плечима, велів покласти хворого на бік і пішов. У іншого чоловіка на голові весь час був мішок, заклеєний скотчем трохи вище за рот. Ще один ув’язнений був прикутий ланцюгом до поперечини на стіні.

На третій день Віталія допитали.

«Вони одягли мені на голову мішок, одягли наручники… відвели мене до кімнати на другому поверсі і одягли металеві затискачі на мої пальці. Я не знаю, скільки людей було в тій кімнаті, але говорив лише один. Він неодноразово запитував про зниклі документи зі школи, а я вдавав, що не знаю про це», – каже Віталій.

Його слідчий тоді сказав, що Віталію треба буде дати йому «якусь змістовну інформацію» про документи чи хоча б про людей із Боровського, які виступали проти Росії чи сховали зброю, якщо він забажає повернутися додому.

Потім слідчий запитав Віталія про одну із співробітниць, яка начебто лаяла російську окупаційну владу. Віталій відповів, що син цієї жінки загинув на війні.

«Не війна, а спеціальна військова операція», – поправив слідчий і ще раз ударив його електричним струмом.

Це тривало близько 30 хвилин. Щоразу, коли відповіді Віталія не подобалися слідчому, його карали електрошоком. Останній удар електрострумом був найважчим; настільки сильне і болісне, що Віталій практично знепритомнів.

«Якщо ви не заговорите, ми лікуватимемо вас до кінця спецоперації», — пригрозив слідчий і наказав охоронцям відвести Віталія.

Охоронці кинули Віталія до камери всередині будівлі. Тієї ночі і ще три дні його тримали разом із 13 іншими ув’язненими, затиснутими у невеликому приміщенні, розрахованому на чотирьох людей. Їх годували помиями двічі на день. У камері було душно, тому ув’язнені тримали отвір для їжі у дверях відкритим, щоб забезпечити циркуляцію повітря. Якщо вони голосно говорили чи сміялися, охоронці карали їх, закриваючи приміщення на кілька годин.

На другий день перебування у новій камері Віталія ще раз допитували, катували та погрожували: «якщо він не співпрацюватиме, то його дружина та син також потраплять до в’язниці».

Наступного дня близько 10 години ранку він та його співкамерники почули, як чоловіка витягли у коридор, прикували до чогось і жорстоко побили. Вони чули стусани, удари руками та ляпаси по тілу. Чоловік довго кричав, а потім раптово припинив кричати. Віталій почув, як один із охоронців пробурмотів: «Я думаю, нам потрібна швидка допомога», і тоді тіло чоловіка тягли по підлозі.

Наступного вечора без попередження охоронці закрили усі отвори для їжі у камерах і замкнули двері зовні. Незабаром після цього почався сильний обстріл. Ув’язнені (камер було 12 чи 13, у менших камерах утримувалося від 4 до 6 осіб, у великих камерах – до 19 осіб) – почали кричати на охорону, стукати у двері, але ніхто не приходив. Вибухи були приголомшливими.

«Ці люди, поліцейські або як ви їх називаєте, вони просто замкнули нас у цих камерах, як худобу… Ми не становили для них жодної небезпеки. Вони могли б відчинити двері. Але вони вирішили залишити нас там умирати», – розповідає Віталій.

Каркаси ліжок були приварені до підлоги, але кільком чоловікам в одній із камер вдалося вирвати одну з них, ударити нею по ґратах і зігнути їх настільки, що один худий ув’язнений зміг протиснутися через отвір. Він знайшов ключі у занедбаній кімнаті охорони та відчинив усі камери.

Потім ув’язнені увірвалися до різних кімнат у пошуках своїх речей, документів, шнурків.

Тоді Віталій ще не усвідомлював, що обстріл був частиною контрнаступу України з метою повернути цей район і тоді російські війська відступили. Наступного дня він повернувся додому.

Через два роки Росія продовжує контролювати частину території України, де може бути більше працівників освіти, які, як і Віталій, намагаються захистити конфіденційність шкільних записів від окупаційної влади. Зі свого боку, окупаційна влада прагне заборонити будь-яку альтернативу вивченню російської навчальної програми. Це частина їх ідеологічного наративу, який включає брехню про те, що української державності та мови не існує. Це один із аспектів повномасштабного російського вторгнення, який розуміють лише небагато людей за межами України.