Спортсменам доводилось тренуватись під звуки сирени повітряної тривоги та й понад 500 спортивних об’єктів в Україні було зруйновано, внаслідок ракетних ударів Росії

Для української бар’єристки Ганни Рижикової кожен крок на паризькій олімпійській трасі матиме значення, яке виходить далеко за межі часу, що нею відраховується. Її змагання більше не є суворо індивідуальною битвою, а війною на іншому фронті. Її мета — не просто золото, але й привернення уваги світової спільноти до боротьби України за виживання проти Росії. Про це йдеться у спецрепортажі Associated Press, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

«Ти більше не робиш це для себе. Виграти медаль лише для себе, бути чемпіоном, реалізовувати свої амбіції – це недоречно зараз», – зауважує Ганна.

Але через війну, стає дедалі важче здобути ці резонансні медалі.

Фігуристка Оксана Баюл виграла перше олімпійське золото України на Зимовій Олімпіаді 1994 року, лише за три роки після проголошення незалежності України. Церемонія нагородження у Ліллехаммері (Норвегія) була відкладена, допоки організатори шукали запис гімну України.

Зірка стрибків із жердиною Сергій Бубка та брати Кличко у боксі — Віталій та Володимир, олімпійські чемпіони 1996 року у надважкій вазі — були серед інших спортсменів, які прославили Україну на Олімпіаді в Атланті. На Літніх Іграх Україна перевершила всі країни колишнього СРСР чи Східного блоку, за винятком Росії та Румунії у 2000 році, а у Лондоні у 2012 році увійшла до 13 найкращих країн за загальною кількістю завойованих медалей.

Після 2014 року спортивні досягнення українців на Олімпійських іграх почали падати. Україна здобула лише 11 медалей на Іграх у Ріо-де-Жанейро у 2016 році на 19 медалей на Іграх у Токіо у 2021 році.

Частково це пояснюється тим, що бойові дії забирають життя та ресурси. Не менш важливим є і психологічне навантаження, яке війна накладає на спортсменів.

«Наші перемоги покликані привернути увагу до України», – підкреслює Рижикова.

Вона була у складі збірної України, яка здобула бронзову медаль в естафеті на 400 метрів на Олімпійських іграх у Лондоні у 2012 році, та посіла 5-е місце на Іграх у Токіо у 2021 році. Будь-які медалі, які вона завоює у Парижі, будуть у буквальному значенні слова призначені для її країни

Спортивна держава руйнується

З початку війни у ​​лютому 2022 року було зруйновано понад 500 спортивних об’єктів. Саме цього року російські ракети влучили у спортивний центр «Локомотив» у Харкові, другому за величиною місті України, позбавивши українських плавців-художників тренувального майданчика, який вони використовували перед «бронзовою» перемогою у Токіо. Блискучий водний центр «Нептун» у Маріуполі зазнав бомбардування під час російської облоги спустошеного портового міста і тепер воно перебуває під окупацією. Це зруйнувало плани стрибуна у воду Станіслава Оліферчика використовувати його як свою олімпійську тренувальну базу для Парижа.

Стрибун у висоту Олег Дорощук – один із найперспективніших легкоатлетів України на Олімпійських іграх у Парижі, навчився ігнорувати сирени повітряної тривоги у Кропивницькому, тому вони не переривають його тренування. Тим не менш, після особливо смертоносних російських авіаударів, Дорощуку довелося зазирнути всередину себе і запитати, чи правильно з моральної точки зору те, що він «просто тренується», коли інші люди захищають лінію фронту.

«Я думаю, що у всіх бувають такі думки. Багато людей з тих, кого я знаю, воюють, а деякі були вбиті», – каже Дорощук.

Спорт у жалобі

Серед багатьох десятків тисяч загиблих та поранених в Україні є спортсмени, тренери та інші представники спортивних організацій, які разом допомогли Україні встояти як спортивна нація після того, як вона вирвалася із колишньої радянської спортивної машини.

Деякі із загиблих спортсменів мали шанси потрапити до Парижа. Деякі тренери виховували майбутні покоління.

Рижикова втратила наставника, який допоміг запалити у ній пристрасть до спорту. Тренер Валентин Вознюк та його дружина Ірина Тимошенко були серед 46 осіб, які загинули внаслідок влучання надзвукової ракети у житловий будинок у Дніпрі у 2023 році.

Вознюк, якому було 75 років, керував дніпровською спортивною школою, де Рижикова почала займатися легкою атлетикою та досі тренується у поїздках додому.

«Він завжди був дуже веселою, щасливою людиною, яка робила все, щоб діти приходили, раділи і залишалися», – згадує вона.

Рижикова боїться, що війна прискорить спад українського спорту.

«Мало дітей зараз приїжджає на тренування, багато людей виїхали. Бувають моменти, коли виникає депресія та небажання щось робити. А коли ти на спортивних зборах і читаєш новини про масовану ракетну атаку, то переживаєш за своїх рідних та близьких», – зазначає Рижикова.

Зустріч із Росією у Парижі

У Парижі українські спортсмени мають пережити ще одне випробування: зустріч зі спортсменами із Росії та Білорусі.

Міжнародний олімпійський комітет заборонив двом країнам брати участь у командних видах спорту у Парижі.

Натомість, росіяни та білоруси, які пройшли двоетапну процедуру перевірки, змагатимуться в індивідуальних видах спорту під нейтральним прапором. Вони не повинні публічно підтримувати вторгнення РФ в Україну або бути пов’язані з військовими чи органами державної безпеки.

«Я, навіть уявити не можу цю лють. Як стримувати себе, як на них дивитися», – бідкається Рижикова.

Її пріоритетом залишається привернення уваги до війни в Україні.

«Ми не можемо бути без позиції, бути осторонь, бо ми – лідери думок. І ми маємо бути опорою для свого народу. На цій Олімпіаді буде складно, адже тут немає місця поразкам чи травмам. З цим важко впоратися, але це і мотивація, і відповідальність», – резюмує Рижикова.