Наразі її основною метою є заснувати трибунал для покарання президента Росії Володимира Путіна – міжнародний механізм, який дозволить притягнути до відповідальності кожен гвинтик російської пропагандистської машини – військових, цивільних та релігійних лідерів РФ

За роки до початку повномасштабної війни Росії в Україні у 2022 році, Олександра Матвійчук та очолюваний нею Центр громадянських свобод уже документували досвід українців, захоплених російськими солдатами, співробітниками розвідки та промосковськими сепаратистами. Про це йдеться в аналітичній публікації Al-Jazeera, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

«Я особисто брала інтерв’ю у сотень людей, які пережили російський полон. Ті, хто вижив, розповідали, як їх били, ґвалтували і катували електричним струмом. Деяким відрізали пальці та видирали нігті у тимчасових в’язницях та концентраційних таборах, відомих як «підвали». Ще десятки людей були страчені довільно, знайдені мертвими зі слідами тортур на тілах або досі вважаються зниклими безвісти. Ці випадки були частиною стратегії Кремля щодо усунення проукраїнських активістів. Коли росіяни окупують місто, то починають цілеспрямовано знищувати активних людей, журналістів, священиків, художників, вчителів, мерів, правозахисників», – пояснює Матвійчук.

Центр громадянських свобод отримав Нобелівську премію миру у 2022 році спільно із білоруським активістом Алесєм Біляцьким та російською організацією «Меморіал».

Ми не історики. Ми – юристи

Коли понад два роки тому почалося повномасштабне вторгнення РФ в Україну, ім’я Матвійчук було виявлено у «чорному списку», який російські солдати везли із собою.

Незважаючи на усі свої знання з перших рук, Матвійчук все одно була шокована тим, що сталося у 2022 році в окупованих українських містах. Для неї вбивства означали новий рівень насильства – безглуздого, просто так, за повної безкарності та мовчазного схвалення Кремля.

Проте вона не вірить у «симетричні» заходи, такі як позасудові страти російських воєнних злочинців.

Станом на червень 2024 року, сотні волонтерів та співробітників Центру задокументували 72 000 ймовірних воєнних злочинів, скоєних російськими військовослужбовцями в Україні, але їхня кінцева мета виходить далеко за межі записів.

«Ми не історики. Ми – юристи», – стверджує Матвійчук.

Вона хоче заснувати трибунал для покрання президента Росії Володимира Путіна – міжнародний механізм, який дозволить притягнути до відповідальності кожен гвинтик російської пропагандистської машини – військових, цивільних та релігійних лідерів РФ.

Дві українські правозахисні організації – Харківська правозахисна група та Українська Гельсінська спілка з прав людини – стали співзасновниками трибуналу, а згодом до нього приєдналися ще 24 групи.

«Сьогодні спостерігається значний рух за трибунал з воєнних злочинів і Матвійчук відіграла центральну роль у забезпеченні необхідної підтримки цієї ідеї. Їй вдається поєднувати масову активність з міжнародною пропагандою на високому рівні», – зазначив Івар Дейл, старший політичний радник Норвезького Гельсінського комітету.

Згадуючи один із виступів Матвійчук, свідком якого вона стала у Берліні, Аліса Ганієва, російська письменниця-дисидентка, яка емігрувала після 2022 року, отримала лише позитивні враження.

«Олександра може загіпнотизувати звуком свого голосу та думкою. Вона може вразити риторичним трюком, логічним аргументом, може викликати співчуття та змусити європейську громадськість захотіти допомогти [Україні] діями», — зазначає Ганієва.

Тим часом, колеги Матвійчук поділяють її відданість справі та майже не замислюються про Нобелівську премію миру, яку отримали у 2022 році.

«За кордоном вони такі: «О, ви здобули Нобелівську премію». Але тут усі зосереджені на війні», – підкреслює Альона Максименко, координаторка офісу, якій першою зателефонували з Норвезького Нобелівського комітету.

Однак Нобелівська премія допомагає залучити більше коштів та співробітників, навіть якщо деяким, щоб приєднатися до неї, доведеться перетнути океан.

Одна з них — Ганна Назарик, аргентинка з українським корінням, яка відмовилася від добре оплачуваної роботи у корпорації в Буенос-Айресі.

Її дідусь був українським націоналістом, який воював у Другій світовій війні проти Радянського Союзу та вирішив здатися британським військам у 1945 році. Його соратники піддалися обіцянкам радянських чиновників і були застрелені через півгодини після того, як склали зброю.

Нині вона керує міжнародною правозахисною діяльністю центру та удосконалює свою українську мову.

Становлення правозахисниці

Матвійчук обрала кар’єру правозахисниці, коли у старшій школі зустріла українського дисидента радянських часів.

Тоді за незалежність України боролися художники, правозахисники та націоналісти, які хотіли вирватися з-під контролю Росії. Багато хто був заарештований, ув’язнений і насильно поміщений у психіатричні установи, але не здався.

«Це були дуже скромні, дуже чесні люди, які говорять те, що думають, і роблять те, що кажуть», – згадує Матвійчук.

Вона закінчила престижний юридичний факультет у Києві, вивчала права людини та приєдналася до центру у 2007 році як виконавча директорка, працюючи у банку.

Також Матвійчук почала документувати порушення прав людини в Україні, сусідніх Білорусі та Росії, включно із протестами проти повернення Путіна на посаду президента у 2012 році, які закінчилися сотнями обвинувальних вироків.

Також у 2007 році Матвійчук отримала першу зі своїх премій – нагороду, названу на честь одного з її підліткових кумирів, Василя Стуса, українського поета та дисидента, який помер у в’язниці у 1985 році.

Матвійчук звільнилась з банку і повністю присвятила себе роботі у центрі після того, як Віктора Януковича було обрано президентом у 2010 році.

Мітинги проти його політики, названі протестами Євромайдану, розпочалися у листопаді 2013 року на майдані Незалежності у Києві.

Поки Матвійчук проводила неподалік тренінг для правозахисників з усієї України, поліція била протестувальників.

Вона та її стажери вирішили сформувати групу SOS-Євромайдан, яка допомагала протестувальникам, яких було заарештовано, побито, отруєно сльозогінним газом, затримано та піддано тортурам з боку поліції та прихильників Януковича.

«Ніколи у житті мені не було так страшно»

Наприкінці лютого 2014 року на гарячу лінію Центру надходили телефонні дзвінки через зіткнення протестувальників із поліцією. Десятки людей було застрелено снайперами, які, за словами активістів та подальшого тимчасового уряду України, були задіяні адміністрацією Януковича.

Під час хаосу чоловік Матвійчук Олександр зателефонував їй, аби попрощатися, оскільки він перебував в епіцентрі насильства.

Матвійчук сказала, що їй ніколи у житті не було так страшно.

На щастя, він не постраждав.

Янукович утік до Росії, і за кілька днів Матвійчук відправила першу групу спостерігачів до Криму, оскільки Москва планувала анексувати півострів.

Захід відповів на анексію викривальною промовою та санкціями, але продовжував купувати російське паливо.

Матвійчук, як і раніше, звинувачує Захід у бездіяльності, яка змусила Кремль повірити у власну безкарність.

Анексія Криму та підтримка Москвою проросійських сепаратистів на Донбасі спровокували новий потік порушень прав людини, включаючи арешт кримського режисера Олега Сенцова.

У 2015 році російський суд засудив його до 20 років позбавлення волі за «тероризм». Матвійчук боролась за його звільнення до 2019 року.