Алєся Рудник розповіла про всепоглинаюче почуття люті через несправедливість та абсурдність усього судового процесу, але водночас вона вдячна за солідарність, висловлену міжнародними організаціями та колегами

Я стала однією із 20 білоруських учених, аналітиків та журналістів за кордоном, яких заочно засудив суд у Мінську за звинуваченням у змові з метою повалення уряду та участі в екстремістському угрупуванні. Про це йдеться в авторській колонці Алєсі Рудник, докторантки Карлстадського університету у Швеції та директорки білоруського аналітичного центру The Center for New Ideas на сторінках Atlantic Council, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Новина про мій 10-річний вирок викликала дуже суперечливі емоції. У той час як багато колег вітали мене з мовчазним визнанням зусиль на підтримку демократичної Білорусі, я насилу знаходила правильні слова, пояснюючи моїм білоруським родичам, що ми, можливо, більше ніколи не зустрінемося.

Звісно, ​​звинувачення проти мене та моїх співвітчизників не стали повною несподіванкою. Проте, коли боротьба за білоруську демократію більше не перебуває у центрі уваги міжнародної спільноти, важливо поміркувати про те, як ми прийшли до цього моменту.

Ще влітку 2020 року у білоруському суспільстві спостерігалися беззаперечні ознаки зростання політичної активності. Дедалі більше простих людей добровільно приєднувалися до кампаній опозиційних кандидатів на майбутніх президентських виборах у країні чи просто висловлювали свої політичні погляди. Хоча на той час я навчалась за межами країни, я також ухвалила усвідомлене рішення продовжувати писати про політичну ситуацію на батьківщині.

Коли білоруський диктатор Олександр Лукашенко був оголошений переможцем президентських виборів із серйозними порушеннями у серпні 2020 року, я була серед тисяч журналістів, активістів і вчених, які виступили проти фальсифікацій на виборах і засудили жорстокі репресії, які підтримувалися Кремлем. Як і я, дехто вже покинув Білорусь, щоб продовжити кар’єру за кордоном. Інші були змушені втікати, оскільки режим намагався придушити внутрішнє інакодумство. Ця велика спільнота білорусів-вигнанців продовжила свою відкриту критику режиму Лукашенка.

Лукашенко зміг придушити протестний рух 2020 року у Білорусі завдяки підтримці Росії. З того часу він, як і раніше, сильно залежить від Москви в аспекті власного політичного виживання. В обмін на цю підтримку, він дозволив Кремлю розширити свій вплив на Білорусь у процесі, який дехто порівнює із повзучою анексією. Лукашенко також погодився грати роль молодшого партнера у вторгненні РФ в Україну та гібридній війні проти Заходу.

У лютому 2022 року Лукашенко дозволив Путіну використати Білорусь як базу для повномасштабного вторгнення в Україну. Протягом першого місяця вторгнення Білорусь слугувала воротами для російського маршу до Києва, який, як сподівався Кремль, стане вирішальним етапом війни. З того часу Росія використовувала Білорусь як полігон для підготовки військ та стартового майданчика для бомбардування України.

У 2023 році Путін оголосив про розміщення російської ядерної зброї у Білорусі і це ще більше втягнуло Білорусь до конфронтації між Росією та Заходом. Москву також звинувачують у переправленні мігрантів через Білорусь до кордону з ЄС заради перетворення нелегальної імміграції на зброю.

У той час, як напруженість у відносинах із Заходом загострилася, внутрішня ситуація у Білорусі продовжує погіршуватися. Близько 1400 людей залишаються у в’язницях за політично мотивованими звинуваченнями, тоді як до 600 000 білорусів, як вважають, залишили країну, що становить понад 5% від загальної чисельності населення.

В останні роки режим Лукашенко дав зрозуміти, що має намір переслідувати критиків, які залишили країну. У січні 2023 року п’ятеро адміністраторів Telegram-каналу, яким керували білоруси за кордоном, було заочно засуджено до 12 років ув’язнення. З того часу ще кілька опозиційних політиків та активістів було засуджено так само за звинуваченнями у спробі захоплення влади, загрозі національній безпеці та організації екстремістських груп.

24 січня 2024 року я прокинулась і дізналась, що мені також висунули аналогічні звинувачення разом із 19 іншими колегами. Хоча нас довільно ідентифікували як аналітиків білоруського опозиційного лідера Світлани Тихановської, багато хто з нас, насправді, ніколи не зустрічався один з одним. Наш судовий процес розпочався у травні 2024 року. Ніхто з нас не міг зв’язатися із призначеними адвокатами, отримати судові матеріали чи приєднатися до слухань онлайн. Натомість, судова справа розглядалась в умовах майже повної інформаційної блокади, поки ми не дізналися про наші звинувачувальні вироки й тюремні терміни 1 липня 2024 року.

Коли я отримала підтвердження свого вироку, то мене вразило всепоглинаюче почуття люті через несправедливість та абсурдність усього судового процесу. У той же час я була вдячна за солідарність, висловлену міжнародними організаціями та колегами.

Наш судовий процес є останнім показником авторитарного політичного клімату у сучасній Білорусі. На мою думку, ця спроба покарати критично налаштованих людей, які перебувають за межами країни і поза досяжністю білоруської влади, відображає невпевненість людини, яка знає, що давно втратила легітимність. Зростаючий розпач Лукашенко робить його ще більшою загрозою для білорусів і означає, що він також значно небезпечніший на міжнародному рівні, як союзник Кремля.

Ті, хто перебуває у Білорусі, чудово знають про оруелівську реальність, з якою їм доводиться стикатися щодня. Вони знають, що будь-яка публічна протидія режиму, швидше за все, матиме серйозні наслідки. Навпаки, білоруси, які живуть за кордоном, як і раніше, мають можливість висловлювати свої політичні погляди і ділитися інформацією про жахіття, що відбувається на нашій батьківщині. Вкрай важливо, щоб ми продовжували це робити. Той факт, що Лукашенко зараз намагається нас залякати, підтверджує, що наші зусилля не є даремними.