Понад два роки тому багато українських чоловіків пішли захищати країну і досі не знають, коли повернуться додому, тому дехто через виснаження втрачає пильність та обережність на передовій, а їхні дружини, діти, батьки та родичі відчувають, внаслідок цього лють та обурення

У червні 2023 року працівники військкомату зупинили Тараса, 35-річного проектного менеджера Київської школи економіки, для перевірки документів. Через день йому наказали прибути до навчального центру. Інна Совсун, його колишня дружина, шокована швидкістю та свавіллям процесу. Вони спільно опікувалися десятирічним сином Мартином, а тепер вона раптово стала матір’ю-одиначкою. Про це йдеться у спеціальному репортажі The Economist, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Її теперішній партнер, Саша, хірург-травматолог, пішов добровольцем на початку вторгнення у 2022 році. Він та багато інших військових досі очікують демобілізацію. Інколи він не навідується додому більше двох місяців поспіль. «Ти працюєш на пів сили. Він постійно ризикує, – каже Совсун. – Прокидаєшся серед ночі щоб перевірити чи все з ним добре. І чим далі, тим важче».

Зростає обурення родин військових-добровольців, які пішли воювати у перші місяці, а тепер застрягли у війську, схоже до кінця бойових дій. (Подібний рух є і в Росії). Україні треба більше військових, але питання кого призивати стало гострою політичною проблемою. Як наслідок, прохання тих, хто ніби виконав свій обов’язок, не беруть до уваги.

Совсун, запальна тендітна жінка середнього віку, має унікальну думку про цю біду. Вона – депутатка від ліберальної проєвропейської партії «Голос» (Саша – колишній заступник міністра охорони здоров’я).

Зараз вона бореться за закон про демобілізацію, який обмежує час перебування на військовій службі. «Я розумію наскільки це важко і виснажливо для військових, – розповідає вона. – Так само важко тим, хто чекає». Передусім, вона розчарована системою, коли одні жертвують, а інші – ні.

Оскільки українське військо розтягнуто вздовж лінії фронту і є втрати, кадрове питання набуло державного значення. У квітні 2024 року ухвалили закон про зниження призивного віку з 27 до 25 років та збільшення штрафів за ухилення від призову. Кожен українець віком від 18 до 60 років повинен був повторно уточнити свої військово-облікові дані у військкоматі.

Закон ухвалили після тривалих суперечок, близько 4 000 правок (наприклад питання аспірантів) і кількох місяців очікування на столі у Володимира Зеленського. «Первинна версія законопроєкту була набагато жорсткішою, – сказала Совсун. – Покарання були суворіші, а винятків набагато менше». Вона утрималася від голосування у парламенті, оскільки її турбувала слабкість законопроєкту, але усвідомлювала, що нова мобілізація необхідна для ведення війни.

У суперечках та затримках президент та військове керівництво звинувачували одне одного. Спочатку військові просили близько 500 000 солдатів, але потім знизили цифру. Совсун припускає, що їм доречніші ветерани, а не новобранці, для яких ще потрібна енергія та час на підготовку.

Спочатку законопроєкт містив пункт про демобілізацію, який передбачав звільнення після 36 місяців служби. Але в останній момент від нього відмовились: стверджували, що так від війська нічого не залишиться. Військові та їхні сім’ї були у відчаї. Альона, ілюстраторка, розповіла, що її чоловік, захисник Авдіївки та багато його побратимів гірко розчаровані. «Деякі навіть говорять про дезертирство з підрозділів».

Оскільки війна затягнулася на третій рік, питання мобілізації перетворилося на символ невпинного розчарування владою. Совсун бачить у цьому панібратство. Йти на фронт страшно. Люди не підтримають обширний закон про мобілізацію, такий, що зміг би забезпечити армію достатньою кількістю новобранців, щоб інші військові могли повернутися додому. «Він політично токсичний, – говорить Совсун. – Ніхто не хоче ним займатися».

У перші тижні російського вторгнення тисячі українців пішли добровольцями. До цього були хвилі мобілізації, починаючи з 2014 року, коли захопили Крим та почалася операція на сході. Але тоді військовим дозволяли повернутися приблизно через рік. У 2022 році добровольці очікували схожих умов.

Натомість, їм не повідомляють дати демобілізації. У 2023 році, коли потік добровольців вичерпався, працівники військкоматів почали роздавати повістки масово, чоловікам віком 27 до 60 років.

Закони призову походять з радянських часів, а після незалежності їх виправляли протягом 30-ти років. Тому вони можуть здатися нечіткими, свавільними і часом жорстокими.

Згідно застарілих правил, повістку мають вручити в руки та за підписом. Але багато адрес неправильні, багато людей змінили місце проживання через війну. Співробітники військкоматів почали зупиняти чоловіків призовного віку на вулицях – іноді затягують їх у фургони і везуть до призовних пунктів на медичний огляд. Так вони можуть опинитися на полігоні уже через 48 годин. Частіше під це підпадають бідніші чоловіки та сільські жителі, адже, на відміну від містян, у них менше зв’язків та можливостей звернутися до адвокатів. Є багато ходів корупції. Люди платять вербувальникам і користуються лазівками для звільнення. «Ця система прогниває роками», – говорить юрист, який порушував справи проти незаконних офіцерів-вербувальників.

Совсун вважає, що найсправедливішою альтернативою буде лотерея. І за останній рік відбулися покращення: Зеленський звільнив усіх регіональних керівників військкоматів за постійну корупцію. Елітні бригади отримали дозвіл наймати солдатів напряму і проводять хитрі рекрутингові кампанії. Запрацював новий військово-обліковий мобільний додаток. Але це не міняє суті: служити було б легше, якби призовники знали, що не підписують контракт на невизначений термін.

В Україні не секрет, що армія виснажена. Середній вік солдата зараз – 40 років. Багато воює місяцями без перерви чи ротації. Навіть після кількох поранень можуть визнати придатним до служби. Дезертирство зростає.

Дружин військових розповідали Совсун, що їхні чоловіки готові накласти на себе руки. «Дехто через виснаження втрачає пильність та обережність в окопах, на передовій». Як діючий бойовий медик, Саша не міг дати інтерв’ю. Кілька солдатами поділилися з нами думками та спостереженнями текстово за умови збереження анонімності.

«Війна страшенно виснажує морально і фізично» – пише прикордонник, який  пішов добровольцем у 2022 році. «Я можу на пальцях порахувати, скільки разів був вдома. Це часто призводить до апатії. На додачу контузії, пережите і побачене, полеглі побратими, все це збиває з ніг. Я так хочу відновлення, у звичній обстановці та обіймах дружини».

Цієї весни чоловік Альони вперше за півроку приїхав додому у відпустку, і вона помітила, як сильно він змінився: «Втомлений, постарів. Погляд став сумним та глибоким. Відростив бороду, як багато хто. Довго не міг заснути, снилась війна. Говорив, що не може її залишити позаду. Щоночі бачив уві сні зброю та військо».

Деякі солдати не можуть спокійно ставитися до генералів, політиків і просто людей, що живуть своїм життям далеко від фронту. «Всі тут думають, що ми якісь дурні наймити. Окопи порожні, немає здорових людей, здатних до бою. Побратими такої ж думки. Це соціальна і політична поразка, а за нею піде військова». Багато скаржаться на втікачів з країни.

Сергій Гнезділов служить у силах безпілотних систем. Він колишній проєвропейський активіст, пішов на службу, бо давно вирішив не боятися висловлювати свою думку. У 2019 році підписав контракт на 3 роки, як патріотичний обов’язок. Тоді йому було 19 років. «Зараз уряд не може відповісти, скільки ще я маю служити своїй країні. Я дуже хочу повернутися до свого життя». Гнезділов втомився від «політичних обіцянок» і лицемірства, коли вихваляють його самопожертву, але замінити його на фронті не хочуть. На його думку, Україна має притримуватися ізраїльської моделі військової служби, коли майже кожен проходить строкову службу у збройних силах.

Він обговорював з парламентарями ухвалення закону і дуже розлютився, що питання демобілізації не розглядали. У цьому була зрада «європейських цінностей» і віри у права людини, за які він боровся на Революції гідності. «Зараз той етап війни, коли люди чекають, щоб за них воювали інші, творили мир, поки вони живуть своїм щасливим життям».

Совсун поділяє цю думку: «Гуляючи Києвом я бачу багато щасливих пар і думаю: «Що ж, це не ми». Я не відвідую ресторани, коли Саша на фронті. Це якось дивно, ніби зрада. І дуже несправедливо, наче ми несемо відповідальність, а інші можуть сидіти вдома і говорити, що вони донатять військовим. Я боюся, що цей розподіл ослабить нас, українців».

Наприкінці квітня 2024 року понад сотня жінок з усієї країни зібралися на Майдані Незалежності, щоб висловити свій протест проти відсутності пункту про демобілізацію. Хтось зі стягом на плечах і дітьми під руку, із саморобними плакатами «Військові – не раби!», «Вимагаємо обмеження терміну служби!», «Україна – це країна вільних людей! Коли ми стали рабами?». Був плакат із силуетом військового із ножем у спині, а поруч – страус із головою у піску.

Жінки уважно слухали промовців і урочисто скандували в унісон. Демонстрації проходили щотижня протягом понад двох місяців, і їх планували продовжити. Розпочали збір підписів під петицією до Зеленського.

«Ми стоїмо на підтримку мого батька», – каже 13-річна Юлія з плакатом «Служба – це обов’язок, а демобілізація – це право». Її мати, Катерина, не захотіла називати прізвище, щоб не завдавати проблем чоловіку. Він воює з 2022 року і з жовтня не мав відпустки.

Анна, 36 років, також не називає свого прізвища. Четверо членів її сім’ї, включно із чоловіком, пішли добровольцями на початку вторгнення і досі служать. «Мої родичі… дуже розчаровані. Вони не думали довго чи йти захищати країну, а тепер почуваються кинутими напризволяще, оскільки ніхто не хоче їх замінити. Їм здається, що держава і суспільство їх зрадили».

На наступній зустрічі Альона, дружина військового, що служить в Авдіївці, сказала мені: «Я дуже люта. Президент і влада – цинічні. Вони хочуть перемогти у війні, але не хочуть чіпати свій електорат. Щоб його зберегти, не споряджають нових військових».

Через місяць петиція дружин набрала 25 000 підписів, необхідних щоб отримати відповідь від президента. Совсун зазначила, що Зеленський публічно коментував це питання коротко і невиразно. (Пізніше в Офісі президента сказали, що вони розглянуть це питання у належний час). Совсун розчарувала така нечесна комунікація. «Небажання [влади] говорити зі суспільством по-дорослому – це перемога Путіна. Він розколює українське суспільство, і це надзвичайно небезпечно».

Совсун говорила з колегами комітету з питань оборони за повернення до питання демобілізації. «Вони подивилися на мене, ніби я сказилася, – каже вона. – Це дуже розчарувало, тому що це моє життя, і життя усіх жінок, що чекають на чоловіків з війни. Але для них це просто складна політична історія, яка вже закінчилася. Це найболючіше – більшості з них просто байдуже».

Перекладачка: Руслана Фалько