Клаудія Майор та Яна Пульєрін наголошують, що Захід має незворотно інтегрувати Україну до євроатлантичних структур, щоб забезпечити виживання суверенної, процвітаючої, безпечної та демократичної держави. У протилежному випадку, Росія поглине Україну і підтвердить, що у сучасному світі усі проблеми потрібно вирішувати лише військовими засобами

Те, що нині видається короткостроковим успіхом у Курській області, не може приховати загальну похмуру стратегічну ситуацію України та військовий успіх Росії в інших регіонах, наприклад, на Донбасі. Якщо війна продовжиться так, як і раніше, вона все одно, швидше за все, закінчиться перемогою Росії, спричиненою виснаженням України. Повільно, але упевнено російські війська просуваються вперед, особливо на Донеччині, і займуть ще більше українських територій. У тривалі періоди через низьку військову підтримку Заходу, наприклад, коли пакет допомоги США застряг у Конгресі, Україна втратила велику кількість своїх військовослужбовців. Нещодавній новий закон про мобілізацію може дещо полегшити кадрову проблему, але не вирішить її. Україна намагалася систематично будувати і розширювати оборонні укріплення, а Росія продовжує систематично знищувати її критично важливу інфраструктуру. Про це йдеться в аналітичній статті Клаудії Майор, керівниці відділу міжнародної безпеки Німецького інституту міжнародних відносин та безпеки (SWP) у Берліні та Яни Пульєрін, старшої наукової співробітниці та керівниці офісу Європейської ради з міжнародних відносин (ECFR) у Берліні на сторінках німецького видання INTERNATIONALE POLITIK QUARTERLY, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Україна не має коштів, щоб протистояти цьому: спостерігається суттєва нестача систем ППО, сучасних винищувачів (попри нещодавнє постачання першої партії літаків F-16), боєприпасів, засобів точного удару, безпілотників, протибезпілотної оборони, а також технічного обслуговування та ремонту. Росія у той же час перейшла на воєнну економіку, збільшила виробництво озброєнь та посилює свою співпрацю з Іраном, Північною Кореєю та Китаєм. Вона, принаймні, тимчасово вирішила свою кадрову проблему та мобілізує внутрішню політичну підтримку, представляючи своє вторгнення в Україну як війну Заходу проти Росії. Москва переконана, що згодом може виграти цю війну шляхом виснаження. Проте перемога Росії не є вирішеною зазделегідь. Хід війни визначають чотири фактори: надійне постачання озброєння, включаючи запасні частини й технічне обслуговування; персонал (чисельність та навчання); економічна та фінансова підтримка для української держави; та політична підтримка, наприклад, в ООН, G7, НАТО та Європейському Союзі. У всіх сферах Україна значною мірою залежить від Заходу, причому ступінь та швидкість підтримки мають прямий вплив на лінію фронту — як негативний, так і позитивний.

До українського успіху військовими засобами?

Багато експертів стверджують, що можна зміцнити Україну у військовому аспекті таким чином, щоб вона могла чинити тиск на Росію та змусити Москву змінити розрахунок витрат та вигод та розпочати серйозні переговори. Війни нечасто закінчуються явними перемогами. Найчастіше виникає тупикова ситуація: сторони припиняють бойові дії, тому що очікують більшого від їх припинення, аніж від їх продовження. Поєднання санкцій, постачання зброї та політичних зусиль Заходу спрямоване на те, щоб зробити припинення війни більш привабливим для Росії, ніж продовження бойових дій. Таким чином, Україна має бути поставлена ​​у становище, яке дозволяє їй припинити війну на своїх умовах.

Україні вдалося звільнити частину своєї території, окупованої Росією з 24 лютого 2022 року, відновити частковий контроль над Чорним морем та чинити такий сильний тиск на російські позиції у Криму, що Москві довелося передислокувати свій військово-морський флот. У серпні 2024 року Київ застав Москву зненацька і окупував російські території, просунувшись до Курської області. Що стосується російської армії, то вона поки що не змогла стратегічно використати свої численні територіальні завоювання та повітряну кампанію проти української цивільної інфраструктури.

Крім того, перевага Москви щодо особового складу та ресурсів не є стійкою. Якщо Росія продовжить розгортати свої ресурси, то її армія може зіткнутися із проблемами протягом 2025 року та зіткнутися із серйозними обмеженнями до 2026 року. Вона зазнає великих втрат, споживає більше обладнання, ніж її промисловість може відтворити, незважаючи на нарощування виробництва озброєнь, та виснажує свої запаси. Зважаючи на велику кількість російських втрат, системи стимулювання для вербування солдатів можуть виявитися недостатніми у майбутньому, і може знадобитися додаткова мобілізація.

Якби прихильники України на Заході мобілізували необхідні ресурси для швидкого, скоординованого та довгострокового нарощування виробництва техніки та боєприпасів, одночасно скасувавши обмеження (наприклад, на використання систем озброєння великої дальності) та підкресливши це політичними посланнями, з’явився б шанс змусити Росію розпочати переговори без попередніх умов.

Реалістичні події

Однак реакція Заходу з 24 лютого 2022 року ставить під сумнів готовність чи здатність Європи та США зробити це. Справді, вони підтримували Україну з 2022 року у немислимому до російського вторгнення ступені. Однак постачання часто надходило занадто пізно (наприклад, бойові танки) або після тривалих дебатів (наприклад, ATACMS). Інші поставки забрали дуже багато часу (F-16) або обумовлені умовами (системи великої дальності); і вони майже ніколи не приходили у потрібній кількості. Тепер варто побоюватися, що підтримка не лише зупиниться, але й скоротиться.

По-перше, не вистачає фінансування: місяці суперечок у Конгресі США з приводу допомоги Україні на початку 2024 року показали, що це може бути останній пакет допомоги. Навіть якщо віце-президентка Камала Гарріс переможе на президентських виборах у листопаді 2024 року, США швидше за все підштовхнуть європейців взяти на себе велику частку тягаря війни. Європейцям доведеться надати Україні набагато більше грошей у майбутньому як на двосторонній основі, так і через бюджет ЄС. Тим не менш, ідея спільного європейського запозичення для озброєння Києва стикається зі значним опором. Підтримка України вже протиставляється іншим статтям бюджету та використовується у передвиборчих кампаніях.

По-друге, такі важливі прихильники, як США та Німеччина, чітко дали зрозуміти, що хоча вони хочуть послабити Росію в Україні, вони не хочуть її перемагати, оскільки побоюються, що така поразка може призвести до вертикальної ескалації війни Москвою (іншими словами, з використанням ядерної зброї) або до її розпаду як держави. Схоже, вони оцінюють ці ризики як вищі, ніж небезпека поразки України та її наслідків. Хоча вони не хочуть, щоб вторгнення окупилося для Москви, але проводять червоні лінії у своїй військовій підтримці України (замість проведення червоних ліній щодо Росії). Зрештою, малоймовірно, що Захід буде готовий піти на ризик у майбутньому і підтримати Київ у військовому аспекті таким чином і в такому обсязі, що він зможе не лише захистити себе, але й звільнити більше територій та закінчити війну на своїх умовах.

По-третє, Заходу та Україні не вдалося ізолювати Росію на міжнародному рівні. Навіть крім Ірану, Північної Кореї та Китаю, багато країн так званого глобального Півдня не готові тиснути на Росію, щоб зупинити агресивну війну президента Володимира Путіна. Під час мирної конференції у Швейцарії у червні 2024 року такі країни, як Бразилія, Індія та Саудівська Аравія, не підписали підсумкової декларації, хоча її було зведено до кількох пунктів. Тому малоймовірно, що Київ отримає достатню військову, політичну та фінансову підтримку у потрібний час, щоб не лише досягти паритету з Росією, але й здобути перевагу, яка б змусила Москву сісти за стіл переговорів. Ймовірно, цю можливість уже втрачено, оскільки західна підтримка надійшла надто пізно і була настільки мізерною, що Україні довелося заплатити надзвичайно високу ціну у людських життях та устаткуванні, яку практично неможливо компенсувати.

Проте, навіть тривалий сценарій «викарабкування», за якого підтримка залишиться на нинішньому рівні, не буде достатнім, щоб змусити Росію піти на поступки. Це швидше за все призведе до повільного, але неухильного знекровлення України. Погляд на поточні цифри та плани також показує, що прогнозується менше підтримки, а не більше. На жаль, це робить правдоподібним інший сценарій, де західна підтримка різко впаде з 2025 року (особливо якщо Дональд Трамп переможе на президентських виборах у США).

Якщо якість та кількість підтримки залишаться на нинішньому рівні або зменшаться, Україна, швидше за все, буде змушена припинити війну на російських умовах, тобто продиктованого миру чи капітуляції, і принаймні 20% української території та населення залишаться під російською окупацією на невизначене майбутнє. Без членства в НАТО або двосторонніх/багатосторонніх гарантій безпеки, що забезпечують захист, еквівалентний статті 5 Вашингтонського договору НАТО, українська держава не матиме жодних шансів на безпеку чи політичне чи економічне виживання. Через невизначену ситуацію можна очікувати демографічного та фінансового колапсу. Ослаблена таким чином Україна стане легшою мішенню для наступного російського нападу.

Ми наполегливо рекомендуємо суттєво збільшити підтримку України. Проте нині немає підстав припускати, що західні прибічники працюють у цьому напрямку. Ці перспективи змушують нас задуматися про те, як можна запобігти найгіршому сценарію у цьому випадку. Як Україна може вийти з війни як суверенна держава, настільки сильна, безпечна і процвітаюча, наскільки це можливо, навіть якщо не зможе відновити свою територіальну цілісність у короткостроковій перспективі через відсутність підтримки Заходу?

Як запобігти найгіршому сценарію?

Умови переговорів, висунуті Росією, тотожні українській капітуляції. Вони включають вимогу, щоб чотири області — Донецька, Луганська, Запорізька та Херсонська — разом із Кримом, які Москва анексувала з порушенням міжнародного права, але не контролює повністю, були визнані російськими. Москва також вимагає заміни демократично обраного уряду у Києві («денацифікація»), нейтралітету та скорочення української армії до розмірів, які зроблять оборону неможливою («демілітаризація»). Результатом стане васальна держава під контролем Москви. Однак це не означатиме стабільності для України (та Європи); навпаки, виникне ризик занурення країни у хаос.

Навіть якщо Україна зможе відмовитись від деяких вимог та зберегти незалежний уряд, тимчасове здавання окупованих територій в обмін на припинення бойових дій буде можливим. Ціна буде величезною. Україні доведеться змиритися з тим, що її населення там постійно піддаватиметься тортурам. Як уже було видно на окупованих українських територіях, Росія прагне знищити все українське за допомогою своєї жорстокої політики русифікації. Вона роздає російські паспорти, силоміць вербує до своєї армії, забороняє українську мову, депортує, катує та вбиває і привозить російських поселенців. Чим довше триває окупація, тим більше Росія ефективно включає ці території до свого складу та стирає українську ідентичність.

Примусове припинення війни через угоду «земля в обмін на перемир’я» фундаментально похитне політичний порядок України. Президент Володимир Зеленський нещодавно наголосив, що територіальна цілісність має важливе значення, але військові засоби — не єдиний спосіб її відновити. Насамперед він підкреслив, що лише український народ може вирішити це питання. Наразі більшість населення проти територіальних поступок на користь РФ. Підтримка цього в обмін на мир та незалежність зросла з 10% (травень 2022 року) до 32% (травень 2024 року). Проте неприйняття залишається високим: 55% українців проти територіальних поступок (82% у травні 2022 року). Значна більшість, як і раніше, відмовляється приймати російські умови.

Проте угоди про припинення вогню мають найбільші шанси успіху, якщо вони підтримуються, фактично виконуються, а будь-які порушення санкціонуються. Якщо український уряд спробує чи буде змушений підписати таку угоду проти волі більшості населення, вона навряд чи виживе політично. Тому існує високий ризик того, що угоди без підтримки населення та без надійних гарантій вільної України можуть закінчитись внутрішньополітичним хаосом. Росія може використовувати це як привід для продовження війни (тепер у найкращих умовах для Москви), і це може означати кінець суверенної України у довгостроковій перспективі.

Якщо західні прихильники хочуть запобігти повній поразці України, вони мають запитати себе — і обговорити це з українським урядом — за яких умов угода про припинення вогню взагалі може бути мислимою для Києва? Коли український уряд може погодитись на припинення бойових дій, навіть якщо українські території залишаться тимчасово окупованими Росією? І як Київ міг оголосити це успіхом (чи принаймні не поразкою), коли було б очевидно, що військова логіка Росії взяла гору?

Можливі три критерії: політично виживання України як суверенної та демократичної держави вже було б успіхом, бо Росія хотіла її знищити. Економічно йдеться про безпечне відновлення, незворотну інтеграцію до ЄС і, отже, перспективу процвітання. По-третє, з погляду політики безпеки Україна могла б забезпечити стримування та оборону від Росії, приєднавшись до НАТО після закінчення бойових дій або за допомогою двосторонніх та багатосторонніх гарантій безпеки, які б забезпечували еквівалентний рівень захисту статті 5 НАТО. Це має бути продемонстровано шляхом розміщення західних військ в Україні, бажано з ядерних держав, та адаптації планування, структури, сил та позиції НАТО. Угоди про безпеку, вже підписані з державами G7 з січня 2024 року, не пропонують такого роду гарантій — вони обіцяють підтримку, але не захист. Подібні надійні гарантії набудуть чинності лише після припинення вогню, але їх варто надати заздалегідь, щоб зміцнити переговорну позицію України.

Одним словом, суверенітет та процвітання, забезпечені незворотним закріпленням України в євроатлантичних організаціях, можуть стати для Києва можливістю зупинити війну на умовах, які раніше здавалися неприйнятними. Водночас має бути зрозумілим, що анексію окупованих українських територій не буде визнано.

Як і у випадку з ходом війни, західні партнери також мають тут вирішальний вплив, оскільки володіють інструментами для забезпечення суверенітету, безпеки та процвітання, пропонуючи Україні вступ до НАТО та ЄС, реконструкцію та двосторонню співпрацю. Однак досі західні держави не пропонували такого пакету: Україні було надано перспективу членства в НАТО та ЄС, але до цього ще далеко. Звичайно, вступ країни, п’ята частина території якої окупована, несе серйозні фінансові, правові та політичні ризики у сфері безпеки. Тому міркування щодо «поетапного вступу» в обидві організації мають бути більш опрацьовані. Поки вступ до НАТО та ЄС не стане реальністю, Україні потрібні надійні та обґрунтовані перехідні рішення.

Питання безпеки є центральним, доки зберігається політичний конфлікт між Росією та Україною. Демілітаризована Україна буде такою ж вразливою для російської агресії, як і нейтральна Україна. Поки Росія дотримується своїх ревізіоністських цілей, відкидає незалежну українську ідентичність та державність і має засоби для досягнення цих цілей військовим шляхом, незалежна Україна залишатиметься під загрозою. Будь-яка пауза у бойових діях ризикує стати просто можливістю для російських збройних сил зробити перерву для відродження.

Україна справедливо недовіряє російським обіцянкам, оскільки Москва неодноразово порушувала їх у минулому. Якщо Київ прийме припинення вогню чи аналогічні угоди, західні держави нестимуть відповідальність за забезпечення виконання цих угод та суверенітету України. Таким чином, припинення бойових дій означатиме не меншу, а більшу підтримку України; і вона має бути довгостроковою та охоплювати три суттєві сфери виживання України: безпеку, суверенітет та процвітання.

Серйозні наслідки

Без західної допомоги Україна сьогодні вже не існувала б як незалежна держава. Але використання військового тиску, щоб змусити Москву сісти за стіл переговорів та піти на поступки, не було реалізовано послідовно. Україна не отримала необхідної військової підтримки, і, на жаль, це не зміниться у найближчому майбутньому. У разі перемоги Дональда Трампа, ситуація може різко погіршитись. Україна може бути змушена погодитись на припинення бойових дій на російських умовах. Прихильники Заходу мають працювати з Києвом, щоб підготуватися до такого сценарію, щоб запобігти повній поразці України.

Повний провал мав би серйозні наслідки для України зокрема, і для Європи загалом. І ЄС, і НАТО вийшли б із війни ослабленими. Їм довелося б вкладати ще більше коштів у власну безпеку, оборону та стійкість. Мільйони біженців прибули б до Західної Європи із зруйнованої та частково окупованої України. Керівництво Росії відчуло б себе переможцем. Інші країни можуть дійти висновку, що вони також можуть досягти своєї мети за допомогою війни і, за необхідності, використовувати ядерну зброю задля загарбницьких воєн. Особливо для Європи, яка залежить від потоку сировини, товарів і фінансів.

Тому Захід має гарантувати, що Україна вийде з війни сильнішою та з позитивним баченням майбутнього, навіть якщо їй не вдасться звільнити всі окуповані території. Нейтралітет не є рішенням для Києва — він лише збільшить його вразливість. Захід має незворотно інтегрувати Україну до євроатлантичних структур у довгостроковій перспективі, щоб забезпечити виживання суверенної, процвітаючої, безпечної та демократичної України.

Довгострокові наслідки російського успіху з погляду людських страждань, відновлення та забезпечення безпеки України, захисту Європи та економічного та міжнародного порядку можуть виявитися значно вищими, ніж підтримка, яка необхідна зараз. І Захід ризикує втратити довіру. Країни Глобального Півдня зафіксували обіцянку Заходу підтримувати Україну «стільки, скільки потрібно». Вони порівняють цю обіцянку з підсумками війни і зроблять висновок про те, наскільки серйозно варто ставитись до обіцянок Заходу у сфері безпеки.