Для таких диктаторів, як Путін, психологічна війна є основою їхнього правління: вони ведуть її , як проти власного населення, так і проти інших країн. А тепер ситуація змінилася: саме Путін має відреагувати на дії України і пояснити своєму народу, чому відбулось вторгнення іноземних військ до Росії

Найцінніша територія війни — це простір чи моральний вакуум між вухами Володимира Путіна. І розпочавши наступ у Курській області, Україна виграла частину цієї психологічної сфери. Для диктаторів на кшталт Путіна немає гіршого ворога, ніж їхня власна уява. Це не те, що Україна може зробити насправді. Це те, чого, як боїться Путін, Україна може зробити далі. Про це йдеться в аналітичній публікації Центру аналізу європейської політики, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Диктатори та інші авторитарні режими прагнуть упевненості в абсолютному контролі. Вони люблять хвалитися тим, що їхня форма правління більш ефективна, ніж громіздке ухвалення рішень у демократіях. Насправді, диктатури також більш уразливі для страхів та забаганок своїх правителів. Навіть коли Третій Рейх дуже потребував живої сили, Гітлер наполягав на тому, щоб 300 000 солдатів залишалися в Норвегії, оскільки був переконаний, що союзники планують висадитися там (але цього так і не сталося). Сталін неодноразово недооцінював наміри та стратегію Німеччини у 1941-1942 роках і майже знищив свої армії, здійснюючи даремні атаки, всупереч порадам своїх генералів. Але лихо тим, хто ризикує кар’єрою — чи життям — щоб ставити під сумнів тиранів, які захищають себе від реальності.

Вторгаючись до Росії, Україна змушує Путіна зіткнутися з неприємною правдою про, що він не зміг перемогти — чи навіть скалічити — Україну. У цьому сенсі 20 000 українських солдатів у Курській області є формою психологічної війни. Іронія полягає у тому, що для диктаторів, таких як Путін, психологічна війна є основою їхнього правління. Вони ведуть її проти власного населення, щоб залякати будь-яку потенційну політичну опозицію. Вони ведуть її проти інших країн, щоб переконати суперників та потенційних жертв у даремності спротиву та щоб підірвати національні дебати. Путін витратив роки, намагаючись підірвати Україну, включаючи дезінформацію, захоплення Криму під дулом пістолета і терористичні бомбардування українських міст ракетами та безпілотниками.

А тепер ситуація змінилася. Саме Путін має відреагувати на дії України. Саме Путін має поставити запитання, чи може він довіряти своїм військовим у захисті кордонів Росії. І саме Путін повинен пояснити своєму народу, як війна, яка мала запобігти міфічній загрозі вторгнення НАТО, закінчилася вторгненням іноземних військ до Росії. Що робить провал у перемозі над Україною таким разючим, так це те, що багато в чому це була легка війна для Путіна. Росія має більше військ та зброї, ніж Україна, і вона може отримувати боєприпаси та постачання з Китаю, Ірану та Північної Кореї.

Кремль здебільшого контролював ініціативу, визначаючи, де і коли відбуватимуться найінтенсивніші бої. Росія також насолоджувалася розкішшю не захищати більшу частину свого сухопутного кордону з Україною, що дозволяло російським військам за бажанням зосереджуватися для наступу. Порівняйте стратегічну ситуацію Росії із ситуацією Великобританії, що зіткнулася з нацистською імперією наприкінці 1940 року, або Радянського Союзу, який оговтався від німецького вторгнення влітку 1941 року. Умови навряд чи могли бути ідеальнішими для війни Путіна.

Росія більше не може вважати, що її рідна територія є недоторканною для наземного вторгнення. Українські безпілотники, які атакують нафтопереробні заводи в Росії, можуть завдати шкоди її економіці та поставити режим у незручне становище. Але іноземна присутність на російській землі підриває найважливіше завдання будь-якого уряду: захист суверенітету країни.

Критики операції у Курській області зазначають, що Путін не передислокував війська зі сходу України, де росіяни продовжують повільно, але неухильно просуватися вперед село за селом. Вони стверджують, що Україні краще було б використовувати штурмові війська для зміцнення своєї оборони на сході та півдні.

Але саме цього й хоче Путін: змусити Україну танцювати під дудку Москви, вимотуючи свої найкращі війська й техніку, реагуючи на кризу за кризою. Якщо Путін впевнений, що може контролювати темп війни, то готовий припустити, що це лише питання часу, коли Україна капітулює.

Курська операція дозволяє Україні внести невизначеність у рівняння. Путін може продовжувати легко захищати українсько-російський кордон, одночасно концентруючи свої збройні сили для просування всередині України. Але цей варіант більше не забезпечує визначеності: тепер це розрахований ризик, що Україна не нападе на якусь іншу територію Росії.