Російська загроза, відбудова України та її євроатлантична інтеграція вимагають ефективних рішень, тому у цій ситуації важливим є створення механізму діалогу Києва та Варшави, який би дозволяв вирішувати проблеми без загальної апеляції до політичних настроїв

Понад два роки поляки беруть активну участь у наданні допомоги Україні: як на міжособистісному, так і на дипломатичному рівні. Водночас Республіка Польща ще недостатньо чітко повідомила Україні, на які саме двосторонні відносини вона сподівається, а Україна досі не розуміє ролі Польщі у її майбутньому. Про це йдеться в аналітичній публікації Бартломея Кота, експерта з міжнародних справ, який спеціалізується на стратегії зовнішньої політики Польщі на сторінках польського видання Kultura Liberalna, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Польсько-українські відносини характеризуються величезними контрастами. За понад два роки після повномасштабного вторгнення Росії в Україну, ми бачили різні кадри у ЗМІ. Один з них – це ефективні дипломатичні зусилля Польщі щодо підтримки України або підписання Дональдом Туском і Володимиром Зеленським угоди про безпекову співпрацю. Другий кадр – це показовий візит міністрів уряду Дениса Шмигаля на кордон з Польщею, який мав на меті продемонструвати неготовність поляків вирішити суперечку щодо імпорту українського продовольства до ЄС, або суперечливі слова ексміністра закордонних справ Дмитра Кулеби про волинський злочин на конференції Campus Polska.

Напад Росії на Україну 24 лютого 2022 року відродив гасло «За нашу і вашу свободу» та романтичну віру у те, що підтримка воюючої України є історичним обов’язком Республіки Польща, яка свого часу неодноразово зазнавала нападів з боку Росії. Опитування продовжують показувати, що поляки підтримують підтримку України, але в той же час вони демонструють зростаюче переконання, що українські мігранти становлять для Польщі більше загрози, ніж можливості. Тому ключовим стає питання: що ми можемо зробити, аби зближення між двома народами, яке відбулося після початку повномасштабної війни, залишалося тривалим?

Новий початок, але без прориву

Помітивши можливість формалізації проявів польсько-українського зближення, політики обох сторін політичної сцени почали постулювати укладення двостороннього договору. Проте відсутність прориву у справі ексгумації жертв Волинської різанини стала першим проявом завершення символічного медового місяця у відносинах між сусідами. Тоді відносини між Варшавою та Києвом остаточно охолонули через так звану зернову кризу та блокаду кордону спочатку польськими перевізниками, а потім фермерами. Посилилися взаємні звинувачення: то у невдячності за надану допомогу, то у діях на користь російських інтересів.

Нещодавно особливе похолодання у двосторонні відносини вніс виступ міністра закордонних справ України Дмитра Кулеби на конференції Campus Poland. Кулеба, розповідаючи про важке минуле обох народів, порівняв повоєнне переселення українців із волинським злочином, припустивши, що компенсація потрібна з обох сторін.

«Якби ми сьогодні почали копатися в історії, то якість розмови була б зовсім іншою, і ми могли б дуже глибоко заглибитися в історію і згадати те погане, що робили поляки українцям і українці робили полякам», – сказав міністр закордонних справ України.

При цьому території, з яких тоді було переселено українців, Кулеба назвав «українськими областями», незважаючи на те, що вони знаходяться в межах створеної після 1945 року Республіки Польща. Ці слова змусили більшість поляків зрозуміти, що українська історична політика щодо Польщі до 2022 року не змінилася.

У контексті двосторонніх відносин ковтком свіжого повітря стала угода про безпекову співпрацю між Польщею та Україною, укладена у липні 2024 року. У цьому документі підсумовано поточний стан підтримки, яку надає Варшава. Вкотре було зазначено, що пріоритетом для Республіки Польща є євроатлантична інтеграція України та її важливість для безпеки Польщі. Читаючи його, ви не лише усвідомлюєте масштаб участі Варшави. Також є чимало тем, які у ході подальших дій потребують наповнення політичним змістом. Угоду, орієнтовану на майбутнє, варто сприймати швидше як програмний документ: показуючи сфери взаємного поглиблення співпраці між Україною та Польщею. І це переважно програмний документ польської сторони.

Зараз відносини між двома країнами розвиваються у бік прагматизму, що випливає з реальності, яка нас оточує. Виявлення проблем у польсько-українських стосунках та їх вирішення має критичне значення для запобігання втрати наявних досягнень. Однак для цього необхідно, аби обидві нації – не лише політики – усвідомили очікування одна одної. А також визначити роль, яку польська підтримка, не обов’язково некритична, може відіграти на шляху України до її євроатлантичної інтеграції.

Заручники символізму

Однією з найбільших проблем у польсько-українських відносинах є надмірна символіка, не підкріплена конкретними зобов’язаннями. Численні зустрічі та спільні фото Президентів Дуди та Зеленського, зокрема участь у спільній месі у Луцьку з нагоди 80-х роковин Волинської різанини, не вилилися у конкретні акції вшанування пам’яті жертв злочину, скоєного підрозділами УПА.

Політичні сили, які будують свою підтримку на антиукраїнських настроях, стверджують, що це є доказом нібито невдячності східного сусіда та вказують на необхідність перегляду підходу до влади у Києві. Відсутність прогресу у складних історичних питаннях не тільки призводить до погіршення ставлення поляків до українців, але й обмежує можливості польської влади надавати подальшу підтримку Україні, що воює. Вона обтяжує подальші дії тягарем внутрішньополітичних настроїв і обуреної громадської думки.

Фактично, незважаючи на збільшення частоти контактів на політичному та міжособистісному рівні, поляки та українці ще дуже мало знають один про одного. Це видно у диспропорції між сентиментальним ставленням поляків до ролі України у польській історії та тим, що це не відбивається на тому, як українці сприймають своє минуле. Те, що для поляків є опорним пунктом спільної історії – період Першої польської республіки чи Січневого повстання – для українців або відсутній у навчальному процесі, або має негативний характер і подається як частина історичного пригноблення.

Те, що для поляків є предметом найбільш емоційної реакції на спільну історію – волинський злочин – українці розглядають як частину перспективи жорстокого суперництва між двома народами протягом століть. Навіть якщо в історичних наративах відбуваються зміни, вони не обов’язково сприяють зближенню. Коли у 2014 році російська агресія проти України призвела до майже повного витіснення радянської міфології з публічного дискурсу в Україні, її замінили посилання на антирадянську традицію УПА. У свою чергу, питання відповідальності за вбивства поляків у 1943 році досі не набуло рефлексу в українському суспільстві.

Незважаючи на спільну історичну політику, обом країнам так і не вдалося створити інституції для сприяння діалогу, створення гарного іміджу чи боротьби з упередженнями та дезінформацією. Навпаки, ми дали поле для формування наративу політикам, які антагонізують взаємовідносини у соціальних мережах. Це означає, що під тиском часу та емоцій обидві сторони дедалі більше піддаються гострим взаємним звинуваченням і образам, руйнуючи довіру та повагу.

Чого насправді Польща хоче від України?

Підтримка Польщею євроатлантичних прагнень України триває набагато довше, ніж повномасштабне вторгнення Росії. Його витоки сягають часів паризької «Культури», а згодом Помаранчевої революції. Понад два роки поляки беруть участь у наданні допомоги Україні: як на міжособистісному, так і на дипломатичному рівні. Особливо у перший період повномасштабного вторгнення польська військова допомога була вирішальною з точки зору захисту незалежності України. Водночас масштаби цієї допомоги не були адекватно сформульовані, особливо порівняно із західними союзниками. Республіка Польща також ніколи не змогла чітко та зрозуміло повідомити Києву, яких саме двосторонніх відносин вона очікує з Україною. Вона не визначила своїх інтересів і не визначила проблеми, які необхідно вирішити, незважаючи на війну, яка триває.

Протести фермерів і перевізників, які завдали шкоди не лише взаємовідносинам, але й іміджу Польщі у світі, чітко показали, що польського наративу, який ґрунтується на заяві про те, що Україна має вступити до ЄС і НАТО, уже недостатньо. Відкривається нова сторінка у відносинах, яка також матиме бюрократичний характер і її метою буде адаптація України до вимог членства у Співтоваристві.

Цей процес потребує ефективного вирішення політичних проблем, які стануть перешкодою інтеграції України до євроатлантичних структур. Це стосується економіки, питання доступу до спільного ринку та інституційних реформ в Україні, а також змін у самому ЄС. Від здатності Республіки Польща визначати власні інтереси щодо України та ефективно проводити відповідні політичні процеси залежатиме, чи буде Польща державою, яка підтримує Україну на її шляху до Заходу, чи стане державою-перешкодою.

Вибір не є бінарним, і подальша підтримка України не має бути некритичною. Самосвідомість і відповідальність польських політичних еліт мають виявлятися не лише у визначенні власних інтересів, але й у координації політики з Києвом, чесному висловлюванні очікувань, а іноді й у вимаганні більшої ефективності у проведенні необхідних реформ.

Україна має визнати важливість Польщі для свого майбутнього

Польща роками сприймала якнайшвидший вступ України до НАТО та Європейського Союзу як свій стратегічний інтерес. Навіть з урахуванням того, що переговорний процес відкриє складні дискусії з Києвом у таких сферах, як сільське господарство й транспорт.

Джерелом величезних непорозумінь, які висвітлила суперечка на польсько-українському кордоні, є переконання, що Україна має визнати важливість Польщі в ЄС. Для Києва зводити це питання виключно до потреби задовольнити его поляків було б надмірною та несанкціонованою тривіалізацією проблеми. Він має не лише емоційний, але й прагматичний вимір, що є наслідком зміни ролі Польщі у міжнародних організаціях, від яких залежить виживання та майбутнє України.

Позиції Польщі в Європі зростають протягом багатьох років, не лише завдяки швидкому розвитку економіки. Як найбільша країна на східному фланзі НАТО та східній частині ЄС, Польща має потенціал діяти як місцевий лідер цих організацій, що означає можливість переслідувати там інтереси всього регіону, що безпосередньо стосується Україна.

Оскільки уряд Дональда Туска повертає Польщу у мейнстрім європейської політики, Париж і Берлін хочуть знову залучити Варшаву до створення політики на рівні ЄС. Від дипломатичної ефективності Республіки Польща залежатиме не лише європейська обороноздатність, але й форма майбутнього функціонування ЄС. Багато урядів сприймають проведення інституційних реформ в Союзі як умову розширення за рахунок нових країн. Польща тут жорсткий переговорник, який стоїть на сторожі власних інтересів.

В інтересах Києва побудувати відносини з Варшавою таким чином, щоб розбіжності у двосторонніх відносинах виявлялися заздалегідь і вирішувалися шляхом консультацій на відповідних рівнях влади, перш ніж вони перетворилися на більші проблеми. Зокрема, українська влада повинна розуміти, що тактика пошуку союзників усередині ЄС для тиску на Польщу не принесе очікуваних результатів і може позбавити Україну важливого партнера. Українські еліти також повинні сприймати потенційні голоси з Варшави щодо необхідності прискорення реформ на шляху до ЄС не як прояв злої волі, а як добросусідську пораду.

Необхідне регулювання двосторонніх відносин

Відносини між Варшавою та Києвом обтяжені складною історією, яка ще довгі роки кидатиме тінь на їхні взаємини. Повномасштабна агресія Росії затримала процес створення спільної історичної пам’яті, але водночас стала внеском у безпрецедентне міжособистісне примирення, яке може вилитися у конкретні політичні проблеми. Російська загроза, відбудова України та її євроатлантична інтеграція вимагають від обох країн ефективних рішень. У цій ситуації важливішим за міраж загальної згоди є створення механізму діалогу, який би дозволяв вирішувати проблеми без загальної апеляції до політичних настроїв.

Укладена у липні 2024 року угода є надто загальною і її зміст закликає Варшаву і Київ розглянути питання про укладення двостороннього договору, який регулюватиме усі їхні взаємовідносини. В обмін на конкретні вигоди: гарантування участі Польщі у процесі відбудови в Україні чи проведення спільних інфраструктурних та інвестиційних ініціатив, Польща повинна досягти згоди з Україною про створення консультаційного механізму, стійкого до політичних змін, пустої символіки і складної історичної політики. Сьогодні контекст укладеної угоди визначається війною між Україною та Росією, але очевидно, що у перспективі шляху України на Захід чи кількості українських громадян, які постійно проживають у Польщі, спільні питання швидко вийдуть за межі безпеки.

Відносини між Києвом і Варшавою ґрунтуються на спільному досвіді нинішньої війни та підході до загрози російського імперіалізму. У майбутньому вони повинні спиратися на реалістичність економічної співпраці та розуміння прагматичного виміру членства України в ЄС і НАТО для польського raison d’état, а також важливого значення Польщі для українських інтересів. Обидві країни повинні також активно підтримувати соціальні ініціативи, спрямовані на співпрацю між обома народами. Таким чином, трансформація повинна включати зміни в усвідомленні відповідальності політичних еліт і суспільств Польщі та України за їх спільне майбутнє.