На фестивалі представили хорошу добірку документальних, художніх та короткометражних стрічок, яка дозволяє познайомитися з маловідомими частинами української історії та зосередитися на тих аспектах окупаційної дійсності, про які рідко згадують у засобах масової інформації

У Польщі завершився 9-ий фестиваль українських фільмів на різноманітну тематику: від стрічок про ідентичність, пам’ять та дорослішання, через розділ, присвячений кримським татарам, до історій із охоплених війною територій, які не так часто з’являються на перших шпальтах засобів масової інформації. Про це йдеться в аналітичній публікації Vogue, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Різноманітність кінофестивалю вражає – хороша добірка документальних, художніх та короткометражних стрічок дозволяє познайомитися з маловідомими частинами української історії та зосередитися на тих аспектах окупаційної дійсності, про які рідко згадують у засобах масової інформації.

Мистецтву як формі опору була присвячена одна з панелей цьогорічного Fashion Summit Business Environment. На подібних припущеннях базується і фільм «Порцелянова війна» режисерів Брендана Белломо і Слави Леонтьєва, нагороджений на кінофестивалі «Санденс». Як створювати мистецтво, коли падають бомби і кричать сирени? Чи залишається незмінною мета художньої діяльності? «Порцелянова війна» – це фільм, який знятий майже повністю силами самих героїв, який виважено розповідає про те, що сьогодні в Україні війна точиться не лише на фронті.

У стрічці можна побачити будні двох художників Андрія Стефанова та Слави Леонтьєва та художниці Ані Стасенко, які після вторгнення російських військ обміняли свій студійний фартух на форму, а різець і пензлі – на зброю. Фільм не дотримується шаблонів, які домінують у наративах про реальність війни. Бо хіба ми подумали, що солдат, повертаючись додому після щоденного чергування, присвячує себе ліпленню порцелянових фігурок? А у вільний час люди, які воюють на фронті, гуляють із собаками, купаються в озерах, збирають гриби? – Незважаючи на війну, нікому не хочеться годинами сидіти, тулячись у підвалах. Людей легко налякати, але важко заборонити їм жити, – каже в один момент Аня.

Таким чином, патріотизм стає не лише ставленням до національного визволення, але просто «волею захищати спосіб життя». Творці придивляються до неочевидних фрагментів цього нового повсякденного життя, розглядаючи наслідки, які війна залишає на природі та житті місцевих тварин. «Порцелянова війна» — це також неочевидний портрет Харкова, який останніми роками асоціюється насамперед із образами розбомбленого міста, а не — як пропонують творці — з ідилічним простором, сповненим соковитими краєвидами.

Головний герой фільму Ксенії Кравцової – український майстер чорно-білої аналогової фотографії Олександр Гльодєлов – також обирає форму протистояння через творчий акт. – Виставки – це наше поле бою. Ви знімаєте або з пістолета, або з затвора камери, – коментує цей 68-річний фотограф, який народився в Легниці. Протягом свого життя Гльодєлов документував збройні та гуманітарні конфлікти, зокрема: у Молдові, Чечні, Киргизстані, Африці та Україні, співпрацюючи з такими організаціями, як «Лікарі без кордонів» та ЮНІСЕФ. Він залишався близьким до людських драм, часто ризикуючи власним життям. «Гльодєлов» — сильний і сумний фільм, який постійно наштовхує глядача на «чужі страждання».

Мистецтво є формою боротьби за незалежність і для Сергія Параджанова, показаного у стрічці Тараса Томенка «Сентиментальна подорож на планету Параджанов». Параджанов — режисер вірмено-грузинсько-українського походження, творчість якого нещодавно заново відкрили. Фільм у формі, натхненній сюрреалізмом, поєднуючи лялькову анімацію з архівними матеріалами, розповідає історію яскравого життя митця, долю якого визначила суперечка з комуністичною владою. Це цікава пропозиція не лише для його шанувальників, але й для всіх, хто хоче краще зрозуміти ситуацію інтелектуальної та мистецької богеми в Україні другої половини ХХ століття.

Творці звертаються до сучасної ситуації в Україні, використовуючи різні жанри та мови. У документальному фільмі «Все має жити» (режисери Тетяна Дородніцин та Андрій Литвиненко) символічною виглядає перша сцена, в якій миле кошеня ловить мертву мишку. «Хижак», — каже його доглядач, ніжно гладячи його по голові. Ця людина – Анна Куркуріна – багаторазова чемпіонка світу з пауерліфтингу, визнана найсильнішою жінкою у світі. Фільм розповідає історію її життя у Миколаєві, розташованому на сході країни, де вона зосереджена насамперед на допомозі тваринам, пораненим або покинутим внаслідок війни. Це не лише глибоко зворушливий документальний фільм про війну крізь призму невинних і найслабших – це також нагадування про те, що у 70-хвилинну розповідь можна вмістити повне та карколомне кіно. Анна, як і герої «Порцелянової війни», вміє побачити ознаки добра у безмежній кількості навколишнього зла. – Найсильніша частина людства також тут, – зазначає вона, посилаючись на численні гуманітарні жести, свідком яких вона стала з початку російського вторгнення. Документальні фільми, представлені на конкурсі, хоч і свідчать про те, що війна може викликати в людях надзвичайне зло, але залишають надію, що людей доброї волі може бути більше.

Російське вторгнення також є стартовою точкою для неочевидних художніх фільмів. «Конотопська відьма» Андрія Колесника вписується у категорію жанрового фільму, заснованого на актуальних подіях. Творці змішують естетику слешеру та зґвалтування і помсту з місцевими легендами про надприродні здібності місцевих жінок. Помста скривдженої відьми російським солдатам, які вбили її коханого, відбуватиметься в оточенні густих лісів північно-східної України, у випарах чорної магії, розчарування та бажання відплати. Це лютий і кривавий фільм, який, окрім розваги, можна розглядати як екранну помсту за несправедливість, якої зазнав український народ в останні роки. І хоча деякі рішення можуть викликати сумніви, це залишається сміливою пропозицією, яка поєднує жанрове та ангажоване кіно.

У конкурсі повнометражних фільмів був також претендент польського виробництва – «Під вулканом» режисера Даміана Коцура (творця великого «Хліба та солі»), хоча він є транснаціональним фільмом, який можна було б зняти у будь-якій країні. Польський претендент на премію «Оскар» розповідає про клаптикову родину з Києва, яка перебуває на Тенеріфе під час вторгнення російських військ. Військова драма розгортатиметься у сфері їхніх уяв, страхів і невпевненості – постійно зростаючої напруги, яка, немов лава, що повільно випливає з-під землі, поступово руйнує уявну ідилію сімейного відпочинку на курорті. Коцур підібрав українських акторів і актрис і, як у своєму повнометражному дебюті, залишив їм простір для творчої імпровізації. У підсумку, вийшов неочевидний фільм про війну без війни, який пропонує більше, ніж показує. Це неприємне нагадування про те, що в умовах зростаючої кризи заплановане життя може повністю змінитися за одну ніч.

Проте сучасне українське кіно — це не лише воєнні мотиви. Дебют Марини Вроди «Степне», відзначений на Міжнародному кінофестивалі «Молодість» і показаний на фестивалі у Локарно, — це меланхолійна притча про чоловіка, який повертається до рідного села, щоб подбати про свою матір, яка помирає. У мінімалістичних кадрах із зимовими пейзажами північно-східної України написана елегія про те, що часто залишається на узбіччі великої історії – швидкоплинність провінційних місць і поколінь, роль пам’яті, ставлення до родинної спадщини. У неквапливій і тихій оповіді поступове відмирання сільської громади набуває ваги міфу. Врода спостерігає за цими процесами із належною повагою, хоча й без сентименту.

На іншому полюсі – ще один дебют, представлений у конкурсі повнометражних фільмів – «Назавжди-назавжди» Анни Бурячкової. Це вступна історія про групу підлітків, які росли серед житлових масивів Києва наприкінці 1990-х років. Головна героїня – Тоня (Аліна Чебан) – це фатальна старшокласниця, яка після переходу до нової школи швидко розбиває серця двох надзвичайно різних хлопців. Стиль виробництва нагадує похмурі бачення підліткового віку, відомі з «Euphoria» або «#BringBackAlice», у яких перші пристрасті переплітаються з патологіями, залежностями та насильством, навченими вдома. «Назавжди-назавжди» вміло вбудовує ці елементи у посткомуністичний сеттинг, вдало вловлюючи емоції, які супроводжують підліткові пориви, пошук прийняття у групі та вирішальну потребу самовизначення.