Баланс між суспільним інтересом та правом жертв війни на недоторканність приватного життя може бути ключовим критерієм для визначення допустимості поширення у мас-медіа фотографій та публікацій про людей, які перебувають у стані шоку після воєнного злочину

У цифрову епоху фотографії та відео розповсюджуються у всьому світі в Інтернеті практично в режимі реального часу. Боротьба України з російською агресією не є винятком; деякі інші збройні конфлікти супроводжувалися такою ж величезною кількістю висвітлення у цифрових ЗМІ. Для українців інформаційна складова має вирішальне значення — вона допомагає залучити міжнародну підтримку та інформує світ про жахіття війни та злочини, які вчинені агресором. Про це йдеться в авторській колонці Івана Городиського, позаштатного старшого наукового співробітника проекту «Стратегічні судові провадження» Атлантичної ради та співзасновника Дністрянського центру політики та права, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

У той же час, повідомлення про воєнні злочини та жертви російського насильства балансує на тонкій межі між суспільними інтересами та правом на недоторканність приватного життя постраждалих. Шокуючі фотографії та відео, які з’являються після кожного раунду російських обстрілів, привертають увагу, але як журналісти мають враховувати потенційні наслідки публікації таких матеріалів для самих жертв?

Аби гарантувати, що висвітлення у ЗМІ жертв війни не порушує їх права на недоторканність приватного життя та не погіршує їх травму, необхідно запровадити набір керівних принципів для висвітлення, і журналісти мають сумлінно отримати поінформовану згоду перед публікацією своїх історій та зображень.

Дебати про межі

У контексті російсько-української війни, суперечки є глибоко особистими для багатьох українців.

«Якщо доля розпорядиться так, що мене уб’є ракета, то я заздалегідь, з повним усвідомленням, надаю дозвіл на те, щоб мої фотографії – до і після смерті – були опубліковані будь-де і скільки завгодно», – написала на початку вересня 2024 року у Facebook Ярина Ключковська,  українська експертка із комунікацій.

«Якщо я опинюся в комі у лікарні, і усі мої близькі помруть, будь ласка, забудьте про мене і не чіпайте мене. Не публікуйте мої фотографії… Я психологічно слабка людина і не дбатиму про вашу ефективність у міжнародних ЗМІ», — відповів український письменник та журналіст Богдан Логвиненко.

4 вересня 2024 року Львів зазнав російського обстрілу, внаслідок якого загинули дев’ятеро людей, включаючи родину Базилевичів. Серед загиблих були мати та її три доньки, живими залишився лише Ярослав Базилевич, їхній чоловік та батько. Фотографії вбитого горем і пораненого Ярослава на місці обстрілу швидко розійшлися українськими ЗМІ. Ці зображення масово поширилися, зокрема серед міжнародних ЗМІ.

Майже відразу ж спалахнула публічна дискусія: наскільки припустимо, щоб ЗМІ публікували фотографії людей, які щойно стали жертвами таких варварських злочинів, на самому місці злочину та у перші хвилини їхнього шоку? Чи відповідає така публікація етиці ЗМІ, стандартам права на недоторканність приватного життя та поваги до жертв?

Прихильники публікації таких фотографій стверджують, що ці зображення є документацією російських воєнних злочинів, як для історичної довідки, так і для забезпечення відповідальності винних. Зображення також призначені не лише для внутрішньої аудиторії, а насамперед для міжнародної. Прихильники стверджують, що такі історії та візуальні матеріали є нагадуванням про війну в Україні та допомагають отримати міжнародну підтримку Києву.

З іншого боку, критики стверджують, що такі публікації можуть заподіяти жертвам додаткові страждання та сприяти їх повторній травматизації. Публікація фотографій людей у ​​стані шоку, стверджують вони, є серйозним вторгненням у їхнє особисте життя, навіть в екстремальних умовах війни.

Ситуація у Львові, де фотографії жертви було зроблено безпосередньо на місці воєнного злочину, була не першою під час збройного конфлікту. Фото та відео жертв російських обстрілів, розстрілів українських військовополонених та інших воєнних злочинів неодноразово викликали шок в українському медіапросторі.

Утім, масова увага до Базилевича викликала особливо інтенсивні дебати про етичність подібних практик. На похороні матері та дітей через кілька днів ЗМІ зосередились на особистій трагедії Ярослава, і його фотографії та відео знову з’явилися у ЗМІ та соціальних мережах.

Висвітлення війни у ЗМІ у цифрову епоху може допомогти запобігти злочинам та притягти винних до відповідальності. Але висвітлення жертв і тих, хто вижив після воєнних злочинів, також може заподіяти жертвам подальші страждання та сприяти їх повторній травматизації. У цьому контексті журналісти мають підвищений рівень професійної відповідальності.

«Нам потрібно навчитися лавірувати між дбайливим збереженням подій та імен та колупанням відкритих ран родичів розпеченим залізом. Між документуванням злочинів та смакуванням чужого горя. Звісно, ​​світ має знати. Звісно, ​​ми маємо знати. Але, безумовно, не за рахунок тих, хто вже дав нам і світу найдорожче, що в них було», — написала Леся Литвинова, ветеранка Збройних сил України, через півтора тижні, коментуючи трагедію родини Базилевичів і подібні випадки.

У своєму подальшому коментарі для The Washington Post Базилевич визнав як складність, так і важливість такого масового висвітлення у ЗМІ: «Дуже важко бачити всю увагу та новини про нашу родину там, але це також важливо».

Однією з проблем є те, що не існує універсальних правових чи етичних правил для журналістів у таких військових ситуаціях; міжнародні стандарти в основному надають пріоритет безпеці журналістів та їх професійному захисту, а не рекомендаціям про те, як і коли зображати жертв збройного конфлікту.

Встановлення стандартів для висвітлення жертв війни

Існують деякі керівні принципи того, як висвітлювати жертв війни, зокрема Кодекс висвітлення збройного конфлікту у Колумбії, розроблений колумбійськими журналістами у 2003 році. У документі йдеться, що «Ми поважатимемо приватне життя громадян під час збройного конфлікту, за умови, що це мовчання не ставитиме під загрозу суспільні інтереси. У всіх випадках ми поважатимемо горе жертв».

Крім того, існують визнані стандарти того, як журналісти мають висвітлювати жертв злочинів чи людей, які не можуть дати усвідомлену згоду представникам мас-медіа. До них належать стандарти висвітлення випадків насильства щодо жінок і дівчат, інтерв’ювання жінок, які стали жертвами торгівлі людьми, та висвітлення подій про дітей.

Наприклад, у Європі практика Європейського суду з прав людини надала інструкцію у справі Дупате проти Латвії щодо обмеження поширення візуальних матеріалів з особами, які перебувають у стані зниженого самоконтролю, навіть якщо обставини становлять суспільний інтерес.

Баланс між суспільним інтересом та правом жертв війни на недоторканність приватного життя може бути ключовим критерієм для визначення допустимості поширення у мас-медіа фотографій та публікацій про людей, які перебувають у стані шоку після воєнного злочину.

Комісія з журналістської етики дійшла аналогічних висновків у своїх рекомендаціях, що ґрунтуються на огляді цієї ситуації у вересні 2024 року:

«Практика втручання ЗМІ, включаючи великі плани людини, яка вижила після стрілянини, є юридично надмірною. Навіть якщо люди у тендітному психологічному стані дають згоду на зйомку та публікацію, вони не завжди можуть повністю усвідомлювати свої дії. У таких випадках зображення їхніх страждань здебільшого публікуються з однією метою — задоволення емоційної цікавості споживача інформації».

Трагічний досвід України надає важливу можливість переглянути підхід ЗМІ до висвітлення жертв конфлікту як з правового, так і з етичного погляду. Наразі українські ЗМІ намагаються відповідати стандартам великих міжнародних ЗМІ, таких як BBC та Reuters. Однак, цей досвід також надає основу для розробки стандартів висвітлення воєнних злочинів, які врівноважують свободу слова з повагою до приватного життя жертв.

Ґрунтуючись на попередніх рекомендаціях, журналісти та редактори мають відповісти на такі важливі питання перед публікацією матеріалів про жертв воєнних злочинів:

1. Чи в інтересах громадськості публікація серії фотографій та відео? Чи достатньо буде поділитися одним зображенням або ж подати інформацію більш стримано (наприклад, розмити обличчя, використовувати ініціали, не вказувати конфіденційні деталі тощо)?
2. Чи потрібно публікувати такі матеріали одразу після трагедії? Чи зменшить їхній вплив очікування протягом кількох днів, коли жертви зможуть дати усвідомлену згоду?
3. Чи є публікація суспільною вигодою, а не тільки для збільшення висвітлення у ЗМІ та видимості, і чи представлений матеріал може мінімізувати ризик вторинної травми та повторної травматизації?

Звичайно, кожен випадок унікальний, і рішення про публікацію може змінюватись залежно від конкретного контексту. Але без серйозного розгляду цих питань, висвітлення війни в Україні у ЗМІ ризикує змістити фокус публікації з факту злочину та його наслідків на те, як жертви переживають ці події, наголошуючи на їхніх емоціях та поведінці у різні моменти. А за відсутності згоди жертв на публікацію цих історій та фотографій, такі публікації ризикують піддати жертв «суспільній цікавості» — практиці, яка заборонена міжнародним гуманітарним правом, включаючи Женевські конвенції про захист жертв війни.

Очевидно, що немає універсального набору критеріїв для ухвалення рішення про те, чи варто і коли публікувати історії та зображення жертв війни. Однак у той час, коли інформація може поширюватися миттєво, відповідальний, орієнтований на жертв підхід вимагатиме від журналістів сумлінних зусиль для отримання усвідомленої згоди жертв перед публікацією їхніх фотографій та історій. Повага до вибору жертв має важливе значення. Жертви війни в Україні уже були позбавлені свого вибору через агресію Росії. Вони мають право вибирати, чи бажають, щоб їхні історії були опубліковані.