На думку Річарда Гааса, почесного президента Ради з міжнародних відносин у США, дипломатичне врегулювання має відбуватись у два етапи. Перший етап буде спрямований на досягнення припинення вогню або вздовж поточних ліній фронту або з буферною зоною, що розділяє двох супротивників. Другий етап дипломатії, можливо, триватиме десятиліттями, доки в Росії не з’явиться нове керівництво, яке зацікавлене в реінтеграції країни на Захід. Цей етап може включати територіальні компроміси в обидвох напрямках та певний ступінь автономії для жителів Криму та сходу України

У розпал дебатів 10 вересня 2024 року між кандидатами у президенти США ведучий ABC News Девід Мьюїр поставив питання кандидату від республіканців Дональду Трампу: «Ви хочете, щоб Україна виграла цю війну?» Трамп відмовився відповідати. «Я хочу, щоб війна припинилася», – сказав він. Коли М’юїр повторив питання, Трамп знову ухилився: «Я думаю, що в інтересах США закінчити цю війну». Багато експертів критикували відмову Трампа підтримати Україну у її війні проти російської агресії. Однак колишній 45-ий і тепер новий 47-ий президент США — далеко не єдина людина, яка відмовляється відповісти прямо на таке запитання. Більшість американських експертів із національної безпеки, включаючи команду із зовнішньої політики президента США Джо Байдена, заявляли, що хочуть, аби Україна перемогла Росію. Але вони відмовилися визначити, що саме це означає, часто заявляючи, що це має вирішувати Україна. Про це йдеться в аналітичній статті Річарда Гааса, почесного президента Ради з міжнародних відносин у США, старшого радника Centerview Partners та видатного вченого Нью-Йоркського університету на сторінках Foreign Affairs, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Якби на цих експертів натиснули, то більшість з них, справді, ймовірно, визначили б перемогу так само, як її визначає Київ, зокрема у своєму останньому «плані перемоги»: витіснення російських військ з усієї території України, включаючи Крим, та відновлення контролю над її кордонами 1991 року. Є вагомі причини прийняти це визначення. Найголовніша, хоч і не завжди дотримувана норма міжнародного порядку, яка існує вже близько 400 років, полягає у тому, що кордони країн мають поважатися. Територія не повинна купуватись шляхом погрози або застосування збройної сили. Це було однією з головних причин, через яку Сполучені Штати та інші країни об’єдналися для захисту Південної Кореї у 1950 році та Кувейту у 1990 році.

Хоча це визначення бажане, зрештою воно нездійсненне. У принципі, Україна могла б звільнити свою втрачену територію, якби Сполучені Штати та їхні європейські партнери втрутилися з власними збройними силами. Але це вимагало б відмови від непрямої стратегії, яку вони обрали у 2022 році. Це потребувало б великих людських, військових та економічних втрат. І це створило б набагато більший ризик, оскільки означало б війну між НАТО та ядерною Росією. З цієї причини таку політику не буде ухвалено.

Замість того, щоб чіплятися за нездійсненне визначення перемоги, Вашингтон повинен боротися з похмурою реальністю війни та змиритися з більш правдоподібним результатом. Він, як і раніше, повинен визначати перемогу як збереження Україною суверенності та незалежності, яка може вступати до будь-яких союзів та об’єднань. Але він має відмовитись від ідеї, що для перемоги Києву необхідно звільнити всі свої землі. Якщо Сполучені Штати та їхні союзники продовжують озброювати Україну, то мають зробити незручний крок, підштовхнувши Київ до переговорів із Кремлем, та викласти чітке уявлення про те, як це варто зробити.

Такий поворот може виявитися непопулярним. Для його прийняття буде потрібна політична мужність, а для його реалізації — обережність. Але це єдиний спосіб припинити військові дії, зберегти Україну як справді незалежну країну, дати їй можливість відновитися та уникнути жахливого результату.

Що є і чого ніколи не буде

Для України повернення до кордонів 1991 року воєнними засобами – недосяжне. Різниця у чисельності населення та озброєння Росії та України просто надто велика. Історія показує, що для вигнання Росії з Криму чи Донбасу, Україні знадобляться збройні сили, приблизно втричі чисельніші та боєздатніші, ніж у Москви, а в Росії населення як мінімум утричі більше і набагато більша промислова база. Російські оборонні позиції добре укріплені, і вона отримувала зброю та технічну допомогу від Китаю, Ірану та Північної Кореї. Немає жодних підстав вважати, що згодом вона не отримає більше такої допомоги. Зрештою, у жовтні 2024 року Північна Корея перекинула тисячі своїх солдатів до Росії для використання у військових діях.

Тим часом, Києву потрібна більшість своїх збройних сил лише для захисту приблизно 80% території, яку він ще контролює. Російські війська взяли під контроль додаткову територію на сході України, якій не вистачає можливостей для виробництва оборонної продукції. Її західні партнери допомагають, але не мають можливості виробляти достатньо зброї та боєприпасів. Сполученим Штатам потрібно достатньо зброї, щоб допомогти не лише Україні, але й таким партнерам, як Ізраїль і Тайвань (а також забезпечити себе). Вашингтон міг би і, можливо, повинен надати Києву складніші системи озброєння та послабити обмеження на їх використання на території РФ. Але немає зброї, яка змінила б правила гри або дозволила Україні одночасно захищати те, що вона уже контролює, і звільняти те, що їй непідконтрольне.

Багато аналітиків відмовляються публічно визнавати ці реалії, частково через страх, що це надихне Росію і деморалізує Україну. Але формулювання неможливого визначення перемоги створює політичні проблеми.

Наприклад, це надало б американським та європейським супротивникам — або, чесно кажучи, скептикам надання Україні додаткової військової допомоги, вагомий аргумент. Захід, кажуть вони, витрачає десятки мільярдів доларів на політику, яка взагалі не має шансів на успіх, при цьому погрожуючи зменшити свою боєготовність на інших театрах воєнних дій у світі, де, за їх словами, на карту поставлено важливіші інтереси США.

«По суті, у нас немає можливості виробляти ту кількість зброї, яка потрібна Україні для перемоги у війні. Ця зброя потрібна не лише Україні», — написав у квітні 2024 року кандидат у віце-президенти від Республіканської партії Дж. Д. Венс.

Не пропонуючи реалістичного визначення перемоги, Захід також знижує тиск на Росію, залишаючи обмаль місця для серйозної дипломатії. Кожна з головних дійових осіб може вільно переслідувати свої максималістські цілі. Це не означає, що Росія та Україна морально еквівалентні. Але без реальних дипломатичних зусиль Заходу, президент Росії Володимир Путін може стверджувати, що його режим не є головною перешкодою для припинення війни, посилаючись на відмову США та Європи вести переговори. Результатом стає менший міжнародний та внутрішній тиск на Кремль. Західні санкції проти Росії масово ігноруються, а Путіна дедалі частіше вітають на великих міжнародних форумах, включаючи, наприклад, жовтневий саміт БРІКС.

Продовження війни, тим часом, спустошує Україну. Очікується, що українська економіка зросте лише на 3% цього року після скорочення приблизно на 30% у 2022 році. Війна унеможливлює для України розпочати серйозне відновлення, оскільки мало хто захоче інвестувати у споруди, які знову можуть бути перетворені на руїни. Це також збільшує кінцеву вартість відновлення, яка уже досягла, за оцінками, 500 мільярдів доларів. Тому не дивно, що українці дедалі частіше залишають свою державу. Приблизно 6 мільйонів із них зараз живуть в інших країнах, до цього числа входять багато чоловіків призовного віку. Одним словом, Україна та її прихильники проводять політику, яка навряд чи увінчається успіхом, але, напевно, буде дорогою. Час не виправить ситуацію. Втома наростає як усередині України, так і серед її прихильників. Траєкторія війни не є ані бажаною, ані стійкою.

Українці знають про ці факти. Ось чому у жовтні 2024 року президент Володимир Зеленський оприлюднив свій план перемоги. Але, незважаючи на фанфари, у цьому плані немає інформації про те, як Україна може подолати численні проблеми, з якими стикається. У плані перераховано гарантії безпеки та економічну підтримку, які Україна хоче отримати, але не бажаний нею результат. Іншими словами, план Зеленського не пропонує реалістичну стратегію, яку могли б підтримати партнери України. Це не план перемоги, а рецепт продовження війни. Якщо союзники Києва це підтримують, то такий план може стати рецептом поразки.

Мистецтво можливого

Перспектива поразки України — або припинення її статусу по-справжньому незалежної країни, що вийшла з-під впливу Росії, завдала б серйозного удару міжнародному порядку та європейській безпеці. Це збільшило б ризик з боку Росії для інших регіонів Європи, послабило б довіру Заходу і стало б сигналом Китаю (і, можливо, Північній Кореї), що Захід може не мати можливостей і рішучості, необхідних для відбиття агресії.

Проте існує альтернативна стратегія, в основі якої лежить скромніше визначення перемоги, яке, як і раніше, захищає фундаментальні інтереси Заходу та України, одночасно позбавляючи Путіна багатьох його військових цілей. Метою має бути збереження України як незалежної, суверенної та економічно життєздатної країни. Вона має бути вільна у виборі своєї політичної системи та керівництва. Країна також повинна мати можливість вільно переозброюватися та утримувати армію будь-якого розміру, вступати до Європейського союзу та мати економічний доступ до Чорного моря.

Києву не потрібно 100% своєї території для досягнення цієї мети. Але що тоді йому потрібно? Насамперед, припинення війни, яке значною мірою відображає поточні реалії на полі бою. Щоб досягти цього, США та їхні партнери в Європі мають ініціювати діалог із Україною з метою переконати її лідерів прийняти це скромніше визначення перемоги. Вони мають дати залізну обіцянку зробити усе можливе, щоб забезпечити Україну зброєю на тривалий термін. Основна частина цієї зброї буде надана за умови, що вона використовуватиметься в оборонних цілях, але деякі системи більшої дальності можуть бути використані Україною проти військових та економічних цілей у Росії. Варто подати сигнал Москві, що вона не переможе на полі бою зараз чи у майбутньому і що вона заплатить високу ціну за будь-які спроби здійснити новий напад. Додаткові пряники для України, швидше за все, будуть знайдені в економічній сфері.

Дипломатія проходитиме у два етапи. Перший етап буде спрямований на досягнення припинення вогню або вздовж поточних ліній фронту, або з обмеженими коригуваннями, з буферною зоною, що розділяє двох супротивників. Це покладе край кровопролиттю і дозволить Україні відновитися. Це не вимагатиме від України відмовитися від окупованих територій або піти на компроміс щодо будь-яких її юридичних чи політичних претензій. Може бути якась міжнародна присутність для моніторингу угоди. Це може бути змодельовано на кшталт припинення вогню, яке підтримувало мир на Кіпрі протягом 50 років.

Другий етап дипломатії, можливо, триватиме десятиліттями, допоки в Росії не з’явиться постпутінське керівництво, яке зацікавлене в реінтеграції країни на Захід. Цей етап може включати територіальні компроміси в обидвох напрямках та певний ступінь автономії для жителів Криму та сходу України. Це також включатиме гарантії безпеки для України, хоча історія таких гарантій – неоднозначна. В ідеалі, ця гарантія має включати членство України в НАТО.

Критики дипломатії стверджують, що Росія не дотримуватиметься жодної з підписаних нею угод і натомість скористається припиненням вогню як шансом перегрупуватися перед продовженням наступу. Звісно, ​​це можливо. Але довгострокові зобов’язання Заходу щодо надання військової допомоги Україні, збільшать вартість війни для Росії. І поставлять під сумнів припущення Путіна про те, що він зможе пережити Захід. Росія може продовжити переозброєння і збереже більшу частину чи усю контрольовану українську територію. Захід може навіть погодитися скасувати деякі санкції з російської економіки, і якщо Росія дотримуватиметься припинення вогню, скасувати ще більше санкцій, хоча важливі санкції залишаться чинними, щоб забезпечити важіль другого етапу дипломатії. Для деяких це може здатися не перемогою. Можливо, це нечесно та несправедливо. Це не обіцяє миру. Але це було б незрівнянно краще, аніж альтернатива поразки України у війні на виснаження.