За словами отця Віталія Подоляна, за 1000 днів російського вторгнення, однозначно змінились пріоритети у багатьох людей: раптом комфорт і бажання збагатитися перестають бути важливими, а потреба ділитися та бути відкритим для інших стає важливішою, навіть якщо це ризиковано і може коштувати нам здоров’я, а іноді й життя

Віталій Подолян, новопризначений настоятель Делегатури Місіонерів Облатів в Україні в інтерв’ю польському виданню Провініції Місіонерів Облатів Непорочної Марії розповів, як українські віруючі переживають 1000 днів повномасштабного вторгнення Росії. Foreign Ukraine пропонує ознайомитись з його думками.

Війна в Україні триває 1000 днів. Який із цих днів був найважчим для Вас?

Віталій Подолян: Варто зазначити, що ця російсько-українська війна триває набагато довше. Власне, 10 років. Це почалося з анексії Криму у 2014 році. Але ці перші дні повномасштабного військового вторгнення у 2022 році, безумовно, були найгіршим моментом. Це був шок, а часом і паралізуючий страх. З деяких міст було неможливо виїхати – не було відомо, де ховаються злочинці. Кажу злочинці, тому що про солдатів тут говорити важко.

Де Ви перебували у перші дні повномасштабного вторгнення РФ?

Віталій Подолян: Я був в Обухові під Києвом. Цього дня ми мали відвезти найважливіші документи до Львова, бо очікували, що може бути напад з боку Росії. Ми прокинулися й виявили, що оточені й не можемо нікуди рухатися.

Ви є настоятелем облатів в Україні. Які були ваші перші рішення після вторгнення РФ? Як організувати життя чернечої спільноти у такий трагічний момент?

Віталій Подолян: Більшість закладів облатів були відрізані від світу. Звичайно, ми не могли зустрітися віч-на-віч, тому що подорожувати країною було неможливо. Щодня ми організовували онлайн-зустрічі на інтернет-платформі, аби поспілкуватися та дізнатися, що відбувається в різних регіонах України. Іноді було важко підключитися. Деяким побратимам довелося не без ризику переїжджати містом, щоб мати доступ до Інтернету. Нагадаємо, бомбардування тривали і тривають. На щастя, нам завжди вдавалося підключитися хоча б на мить.

Чи важко зосередитися на Богові, на молитві, коли навколо лунають сирени і вибухають бомби? Можливо, ця небезпека допомагає нам наблизитися до Нього?

Віталій Подолян: Мій досвід показує, що це точно допомагає. Спостерігаючи навколо себе безпорадність, ми шукаємо підтримки в інших людей і у Бога. Кожен шукав безпечного місця. Ми намагалися тримати церкви відкритими, але це не завжди вдавалося. Підвали деяких храмів були організовані як укриття, оскільки старіші церкви мають товсті міцні стіни.

Як сьогодні виглядає душпастирство облатів в Україні?

Віталій Подолян: Ми регулярно відправляємо меси та готуємо людей до прийняття таїнств. Зазвичай, така підготовка триває кілька років, але зараз ми її значно прискорюємо. Війна – це особливо важка ситуація, і ми не хочемо ускладнювати жодній людині прийняття таїнств. Однак ви повинні знати свої пріоритети. Коли людям загрожує смерть, головна мета – максимально полегшити їм життя. Рішення приймаються пасторами індивідуально.

Ми розмовляли ще до початку війни. Ви тоді сказали, що, як не парадоксально, проросійських настроїв в Україні не бракує. Як це виглядає сьогодні? Україна єдина? Ви вірите у перемогу? Іноді лунають коментарі, що влада уже змирилася з тим, що не виграє цю війну.

Віталій Подолян: Ця повномасштабна агресія з боку Росії відкрила очі багатьом людям, але в Україні ще є певний проросійський прошарок населення. Дехто, як, наприклад, у країнах Латинської Америки, стверджує, що у глобальній дуелі між Сполученими Штатами та Росією, Захід завжди є поганою стороною. Тому вони підтримують все, що проти США. Це видно також із заяв Папи Римського Франциска.

Українці висловлюють обурення з приводу неоднозначних заяв Папи Римського?

Віталій Подолян: Україна у переважній більшості православна держава, і до католиків іноді відчувається озлобленість, звісно, ​​не агресія, тому що це занадто гучне слово. Таке відчуття, що Папа Франциск не розуміє українців. Можна навіть згадати заклики до примирення, які заохочує Святіший Отець. На даний момент це неможливо.

Важко говорити про примирення, коли до голови приставлено пістолет. По-перше, вам має бути надано невід’ємне право на самозахист?

Віталій Подолян: Росіяни бомблять, вбивають, ґвалтують і вчиняють геноцид проти українського цивільного населення, а Папа заохочує жести розкритих обіймів. Спочатку потрібно зупинити агресію та зіткнутися з наслідками злочину. Пізніше ми можемо і повинні говорити про прощення і примирення.

Якщо описати ці 1000 днів вторгнення кількома реченнями… Церкви перетворювалися на притулки, а монастирі – на пункти допомоги. Як змінюється повсякденне життя після початку війни?

Віталій Подолян: Однозначно змінюються пріоритети. Раптом комфорт і бажання збагатитися перестають бути важливими, а потреба ділитися та бути відкритим для інших стає важливішою. Раптом ми бачимо, як багато ми можемо дати одне одному, коли ми разом. Навіть якщо це ризиковано і може коштувати нам здоров’я, а іноді й життя. Українці були і залишаються під враженням від того, яку допомогу поляки надали їм одразу після вторгнення. Прийом людей у ​​власних домівках, організація допомоги на вокзалах – це було щось неймовірне.

Зазначимо, що Облати, або Місіонери Облати Непорочної Марії  — це християнське згромадження, яке має на меті проповідувати Євангеліє найбільш потребуючим. Місіонери Облати Непорочної Марії розпочали працювати в Україні восени 1989 року. У 1990 році вони переїхали до Жмеринки, де протягом року допомагали у душпастирській праці настоятелю о. Миколі Гуцалу. У цьому ж році вони розпочали доїжджати до парафії св. Йосипа у Гнівані, щоб у 1991 році прийняти її на постійну опіку. У 1991 році отці заснували там перший дім Облатів в Україні. На сьогодні Делегатура Місіонерів Облатів Непорочної Марії нараховує 8 чернечих домів, 26 Отців, 2 братів, 3 семінаристів і 5 преновіціїв.

Праця Місіонерів Облатів в Україні від самого початку відбувається у декількох напрямках:

• традиційне душпастирство: провадження існуючих парафій, катехізація дорослих, молоді, дітей, провадження місій і реколекцій;
• євангелізація: закладання нових парафій, парафіяльних груп, літні табори для дітей і молоді і євангелізаційні реколекції, ЗМІ, видавнича діяльність, душпастирство у в’язницях;
• благодійна діяльність: відвідування хворих, медична допомога і одяг для бідних, організація відпочинку в Україні та за кордоном для дітей із Чорнобильської зони;
• будування нових костелів і каплиць, парафіяльних і душпастирських будинків.