Багато українських жінок звертаються за допомогою до груп психологічної підтримки, але є й такі, які справляються зі своїм горем наодинці

Війна в Україні залишила тисячі жінок та чоловіків без свої супутників у житті і вони намагаються знайти вихід із цієї непростої ситуації. Деякі з них звертаються за допомогою до груп психологічної підтримки, щоб впоратися із горем. Інші справляються зі своїм горем наодинці. Про це йдеться у спецрепортажі The New York Times, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Неможливо сказати, скільки жінок в Україні, внаслідок війни стали вдовами, але за деякими оцінками, їх налічується декілька тисяч.

29-річна Ірина Шаргородська завжди розповідала чоловікові про все. Його смерть не змінила цього — понад рік вона щодня приходила на його могилу, щоби поговорити. Її чоловіка, Олександра Шаргородського убили у травні 2023 року, за кілька днів до того, як російські війська захопили місто Бахмут. Ірину непокоїли питання після того, як вона натрапила на відео у соціальних мережах, на якому медики намагалися його врятувати.

«Я дивилася і намагалася уявити, як йому було. Що він думав? Йому було боляче?», – риторично запитує Ірина.

Її двоє дітей – 7-річна Софія та 5-річний Тимофій – часто говорять про свого батька. Час не пом’якшив їхній біль.

«Кажуть, час допомагає, але це – неправда. Я б сказала навпаки: стає тільки гірше», – стверджує Ірина.

Деякі вдови шукають допомоги у групах психологічної підтримки, які з’явилися по всій Україні, щоб запропонувати терапію, спілкування та навички подолання труднощів.

Наталія Звір думала, що самостійно справляється зі своїм горем після смерті чоловіка Володимира. Вона приєдналася до групи підтримки заради своїх чотирьох дітей. Там вона зрозуміла, що їй «теж дуже потрібна допомога».

Якось у п’ятницю у квітні 2024 року Наталія сиділа з двома десятками жінок та їхніми дітьми на груповому терапевтичному ретриті, організованому проектом Unbroken Mother у Моршині.

«Ми зближуємося з тими, хто поділяє схожий біль, і даємо один одному поради. Було видування бульбашок, дихальні вправи, виготовлення ляльок, оповідання — та сльози. Я плакала весь перший сеанс, а до третього сеансу я плакала тільки наприкінці. Я думаю, що це позитивні зміни», – наполягає Звір.

30-річну Мар’яну Савку надихнули приєднатися до групи підтримки слова її матері

Вікторія Завгородня була на шостому місяці вагітності, коли її чоловіка Олександра убили у березні 2023 року.

«Я не знаю, як я пережила цей період. Я не дуже добре пам’ятаю ту весну. Я була в якомусь ступорі і це було так важко», – згадує Вікторія.

Вона повернулася до своєї роботи дизайнером інтер’єру лише через п’ять днів, намагаючись відволіктися від болю.

«Я багато плакала – я виплакала океан сліз. Як би важко це не було, мені потрібно було жити заради дитини», – визнала Вікторія.

Вона приєдналася до групи підтримки під назвою «Моє кохання, я жива» у Запоріжжі.

«Вони зрозуміли мене, і я зрозуміла їх», – стверджує Завгородня.

Вона досі оплакує втрату чоловіка та їхні спільні мрії — про великий будинок та велику родину, але вдячна йому за сина Романа.

Проте, групи психологічної підтримки не для всіх. Багатьом людям легше пережити свою втрату наодинці — чи, принаймні, спробувати це зробити. Це стосується вдівців, таких як 31-річний Артем Божко. Його дружина Катерина Шинкаренко була снайпером в українській армії. Вона загинула у лютому 2024 року, борючись із російськими військами на сході України, залишивши одного чоловіка виховувати їх 7-річного сина Дениса.

25-річна Анастасія Блищик впоралася зі смертю свого нареченого, приєднавшись до української армії та ставши прес-аташе у 47-й бригаді Збройних сил України.

«Я дійсно почала почуватися краще, оскільки зрозуміла, що є корисною, але також оточена людьми, які живуть війною. З усіх хлопців, з якими він служив, майже нікого не залишилося в живих», — сказала вона.

Інші вдови отримують підтримку менш формальними способами.

35-річна Катерина Дементій та 36-річна Оксана Тимчук знали одна одну до повномасштабного вторгнення Росії. Вони зіткнулися у Запоріжжі, зокрема у кабінеті лікаря, коли обидві були вагітними.

Після початку війни пост у соціальних мережах призвів до усвідомлення того, що в обох жінок були чоловіки на передовій. Жінки зустрілися та перейшли від знайомства до дружби.

Їхній загальний досвід переріс у трагедію. Чоловіка Оксани, Дмитра убили у січні 2023 року; чоловік Катерини, Артем, помер через чотири місяці. Чоловіки поховані на одному цвинтарі, на невеликій відстані один від одного.

Обидві жінки зблизилися, адже інші друзі не могли зрозуміти, що вони переживають.

«Я втратила чоловіка, а потім опинилася в іншій групі дружин. Це начебто ви знаходитесь по різні боки окопів від інших людей», – зазначає Тимчук.

Самі по собі подруги розробили власні ритуали боротьби зі своїм горем: щоденний телефонний дзвінок о 9-й ранку з кавою, походи у кіно, регулярні ігрові зустрічі із дітьми.

«Наша дружба – це свого роду терапія», – каже Дементій.

35-річна Юлії Зміївській було важко підтримувати повсякденну рутину після смерті її чоловіка Антона.

«Таке відчуття, ніби у мене потрапив дрон «Шахед» і спалив усе всередині. Я місяцями намагалася впоратися зі своїм горем без сторонньої допомоги, але звернулася до групи «Моє кохання, я жива» після того, як мене почали долати темні думки», – розповідає Зміївська.

Серед емоцій, що супроводжують втрату чоловіка, вона боролася із почуттям провини: люди говорили, що їй треба продовжувати жити заради свого сина-підлітка Кирила, але вона не могла знайти сил. Та ще й тому, що в неї стався викидень, коли вона дізналася про смерть чоловіка.

Щоб допомогти впоратися із почуттями, група «Моє кохання, я жива» попросила Зміївську та інших вдів написати листи своїм чоловікам. Вони склали їх у човни та пустили річкою Дніпро.

У своєму листі Зміївська просила у чоловіка прощення.

«Деякі жінки втрачають тільки свого чоловіка, а я втратила і його дитину», – сказала вона, спускаючи на воду свій білий паперовий човен, який, як і її почуття, постійно застрягав на камінні біля берега.