Без Володимира Нікуліна, документальний фільм «20 днів у Маріуполі», знятий журналістами Associated Press і який отримав «Оскар», можливо, ніколи б не побачив світ: хоробрий поліцейський допоміг репортерам знайти доступ до Інтернету під час російських атак, а згодом таємно вивіз їх із міста, проїхавши через 15 російських контрольно-пропускних пунктів

Для 53-річного підполковника Національної поліції Володимира Нікуліна бути поліцейським в умовах воєнного часу означає допомагати евакуйованим, виживати після осколкових поранень та боротися з мародерами. Це також означає швидко змінювати міста проживання. Про це йдеться у спецрепортажі The New York Times, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Для Нікуліна, якому довелося залишити три міста (Донецьк, Маріуполь і Мирноград), щоб урятуватися від наступу російських військ на Донбасі, і щоразу втрачати будинок, дуже важливо зберігати спартанський настрій. Тому він навчився жити з обмеженими можливостями і бути готовим зібрати речі у короткий термін.

«Хто знає, де я буду за кілька місяців?» — риторично запитує Нікулін, який зараз влаштувався у квартирі свого приятеля у Слов’янську, до якого наближаються російська війська.

Історія Нікуліна про втечу з одного міста в інше, символізує важке становище мільйонів українців, переміщених після початку війни. Як і багато хто, він залишив улюблені міста, спостерігав, як його будинки руйнуються чи привласнюються, і оплакував сусідів, убитих у боях.

Як поліцейський, він сміливо переносив випробування, зокрема допомагаючи журналістам втікати з Маріуполя, щоб вони могли оприлюднити жахливі кадри російського наступу.

Робота у Національній поліції поблизу лінії фронту означає життя у постійній невизначеності серед майже щоденних атак Росії. Нікулін часто поспішає на місця, уражені ракетами, щоб допомогти витягнути поранених людей з-під завалів.

«Ми — мішені для росіян», — каже Нікулін, проїжджаючи через Краматорськ, ще одне прифронтове місто неподалік від Слов’янська.

Оскільки російські війська тепер впевнено просуваються на Донбасі, цикл евакуацій Нікуліна може тривати і надалі. Проте він вірить, що якось повернеться до свого рідного міста Донецька і впевнений, що українська армія переламає хід битви.

Нікулін виріс у Донецьку у 1970-х та 1980-х роках. Син шахтаря та співробітниці швейної фабрики, він прагнув військової кар’єри та навчався у Донецькій військовій академії. Він закінчив її у 1992 році, через рік після того, як Україна здобула незалежність від СРСР, і зрештою приєднався до місцевої поліції.

На той час Донецьк був охоплений бандитськими війнами, які підживлювали пострадянський економічний колапс.

«Щодня відбувалося кілька вбивств із використанням вогнепальної зброї та бомб, оскільки місцеві бізнесмени, які підтримували банди, боролися за контроль над державними активами», — згадує Нікулін.

Але згодом Донецьк змінився і заспокоївся. Нікулін полюбив його сувору чарівність, адже гірничодобувний центр відродився з блискучими хмарочосами та художніми кафе. Один із найщасливіших спогадів — перегляд чвертьфінального матчу чемпіонату Європи з футболу 2012 року на новому стадіоні у Донецьку.

«Місто змінювалося, розвивалося, ставало дедалі європейськішим», — вважає він.

Потім, навесні 2014 року, прокремлівські сепаратисти, що підтримуються Росією, влаштували збройне повстання у Донецьку, протестуючи проти повороту України на Захід.

Коли сепаратисти швидко захопили місто, Нікулін таємно працював з колегами, щоб отримати контроль над комп’ютерними серверами, що містять критично важливі фінансові та безпекові дані.

Коли він був змушений залишити Донецьк у липні 2014 року, то узяв із собою лише літній одяг, думаючи, що повернеться за кілька тижнів.

«Ніхто не розумів, що ми поїдемо так надовго. Я не хочу говорити назавжди», – зауважує Володимир.

Нікулін переїхав зі своїм поліцейським управлінням до портового міста Маріуполь, розташованого на південь, і знову відчув себе як удома.

«Маріуполь став «островом свободи» для тих, хто втік від російської окупації. Його жваві ринки та залиті сонцем набережні вздовж Азовського моря давали дороге почуття нормальності», – наголошує Володимир.

Поки Росія не розпочала своє повномасштабне вторгнення у лютому 2022 року. Маріуполь став головною метою для збройних сил РФ, які незабаром оточили місто. Нікулін та його колеги працювали над підтриманням порядку, розбираючись з мародерами, які грабували магазини, коли паніка охоплювала населення, та допомагали мешканцям, коли на їхні будинки падали російські бомби.

Документальний фільм «20 днів у Маріуполі», знятий журналістами Associated Press, які висвітлювали облогу Маріуполя, починається з напруженої сцени Нікуліна, одягненого у бронежилет, усередині лікарні, коли її оточують російські танки.

Без Нікуліна, цей документальний фільм, який отримав «Оскар» за свою несамовиту розповідь про жорстокий напад Росії, можливо, ніколи б не побачив світ.

У Маріуполі він допоміг репортерам Associated Press знайти доступ до Інтернету під час атак РФ, щоб вони могли надсилати свої відеокадри. Потім він таємно вивіз їх із міста, проїхавши через 15 російських контрольно-пропускних пунктів у своїй пошкодженій бомбою машині із пластиком, що закривав її розбиті вікна.

Вони сподівалися, що російські солдати не обшукуватимуть машину і не знайдуть заховані під сидіннями відеокамери репортерів, що означало б негайний арешт — чи щось гірше.

«Це було напружено», – каже Нікулін, згадуючи, як він намагався відволікти російських солдатів на контрольно-пропускних пунктах, пропонуючи їм цигарки.

Михайло Вершинін, який очолював патрульну поліцію у Маріуполі під час його оборони, сказав, що Нікулін «був як батько» для журналістів.

«Він справді хотів, аби світ дізнався, що сталося з Маріуполем», – підкреслює Вершинін.

Після втечі з Маріуполя Нікулін переїхав до Мирнограду. Звідти він продовжував допомагати евакуювати населення у прифронтові східні міста, такі як Торецьк, до якого нещодавно увійшли російські війська.

«Переконати жителів поїхати може бути складно, тому що деякі з них старі і ніколи не жили в іншому місті, в той час як інші вважають, що їм буде найкраще під владою Росії. Але ми маємо вивезти цих людей», – переконаний Нікулін.

Влітку 2023 року Нікулін був поранений у спину осколком ракети, рятуючи людей після російського удару у Покровську. Незважаючи на поранення, Нікулін продовжував працювати, час від часу вирушаючи до Києва, щоб пройти три операції з видалення уламків.

Коли у серпні 2024 року російські війська розпочали новий наступ на Мирноград, Нікулін знову був змушений переїхати, цього разу залишивши квартиру, що належить родині його дружини.

Незважаючи на те, що Володимир став свідком того, як так багато міст і селищ України впали під натиском Росії, він вірить у деокупацію територій.

«Я знаю, це звучить так дивно. Але такий оптимізм допоміг мені втекти з Маріуполя у 2022 році. Надія була нашою силою», – запевняє 53-річний підполковник Нацполіції.