Кожна модель передбачає певні фінансові витрати і потребує різних рівнів зобов’язань з боку партнерів України — зокрема, Європи

Війна в Україні перебуває на переломному етапі. Обраний президент США Дональд Трамп планує врегулювати війну «за 24 години», але не має чіткого плану, а успіх залежить від готовності обох сторін до компромісу — а це на даному етапі малоймовірно. Тепер пріоритет віддається дипломатії як способу припинення війни. Однак для цього будуть потрібні ресурси для досягнення значних військових успіхів чи, як мінімум, утримання поточної ситуації на полі бою. Кремль, зі свого боку, прагне повної та остаточної перемоги. Держави-члени Євросоюзу, схоже, паралізовані перспективою поспішних мирних переговорів щодо України та припинення військової допомоги США. Деякі європейці можуть перейти від однієї етичної позиції («захист європейської демократії від жорстокого автократичного агресора») до іншої («сприяння миру»), знову ж таки, мало піклуючись про власні стратегічні інтереси. Це ризикує залишити їх осторонь переговорів, які визначать майбутнє безпеки на континенті. Про це йдеться в аналітичній публікації Марі Дюмулен та Каміля Ґранда, наукових співробітників Європейської ради з міжнародних відносин, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Незважаючи на чудову єдність з 2022 року, європейці швидко розділяються з приводу війни в Україні. Ще навесні 2024 року соцопитування Європейської ради з міжнародних відносин засвідчило, що подібні дебати про долю України існують і серед європейської громадськості. Тому вкрай важливо визнати ці відмінності та прагнути підтримувати згуртований підхід напередодні нового етапу війни.

Українці ведуть війну на своїй власній землі, захищаючи власне існування. Вони повинні мати повноваження визначати терміни та умови переговорів про припинення вогню з Росією задля досягнення найкращого результату. Цей результат має забезпечити безпеку та стабільність не лише України, але й Європи загалом.

Є три фундаментальні та взаємопов’язані питання, на які європейцям необхідно спільно відповісти:

1. Якими є основні інтереси безпеки в Європі після війни в Україні?

Хоч би яким був результат війни в Україні, Росія, швидше за все, залишиться проблемою для європейської безпеки найближчими роками, і стовпи архітектури європейської безпеки після холодної війни не будуть відновлені. Росія надалі буде прямою чи непрямою загрозою для Європи в багатьох регіонах, від Арктики та «крайньої півночі» Європи до Балтійського регіону та Чорного моря. Вона продовжить чинити тиск на пострадянському просторі від Білорусі до Молдови та від України до Південного Кавказу. Її гібридна тактика нижче за поріг великого конфлікту, включаючи кібератаки, націлювання на підводну інфраструктуру, розвідувальні операції та втручання у вибори, продовжуватиметься і потенційно розширюватиметься.

Більше того, високопосадовці оцінюють, що Росія відновить свої сухопутні війська і звичайні наступальні можливості протягом 5-7 років. Росія, яка окупувала частину території України та успішно розмістила свої війська та ядерні ракети на території Білорусі, становитиме більшу загрозу, ніж будь-коли після закінчення холодної війни. Тим часом, традиційні інструменти спільного управління європейською безпекою зійшли нанівець. Організація з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) та її набір інструментів для зміцнення довіри та вирішення конфліктів стали недієздатними, у той час як вся серія договорів про контроль над озброєннями, включаючи Договір про ліквідацію ракет середньої та меншої дальності та Договір про звичайні збройні сили в Європі, були порушені та демонтовані.

У такій несприятливій ситуації європейці повинні точно визначити ці погрози та знайти способи боротьби з ними, які можуть містити військові відповіді, а також взаємноузгоджені механізми деконфліктації чи прозорості. Переговори щодо цих угод будуть можливі лише у тому випадку, якщо Росія буде зацікавлена ​​у цьому. Москва має визнати, що європейці зацікавлені у цих питаннях і нездатність до встановлення цих угод може вплинути на власну безпеку Росії. Тому європейцям необхідно створити для Росії дилеми безпеки, які можуть змусити Москву повернутись за стіл переговорів. Це потребує нарощування оборонного потенціалу, а також використання інших інструментів влади та впливу.

2. Як мирне врегулювання може гарантувати Україні міцну безпеку, стабільність та здатність захищати себе?

Ця дискусія зводиться до того, які гарантії безпеки необхідні для встановлення міцного миру, який відповідає європейським інтересам в Україні. Тут варто розглянути кілька складних аспектів. Інший — забезпечення достатньої безпеки для українських біженців, щоб вони могли повернутися та допомогти відновити свою країну, запобігаючи при цьому подальшій еміграції після скасування воєнного стану. Врешті-решт Києву необхідно буде залучити інвестиції для відновлення країни та зміцнення її військового та промислового потенціалу заради розвитку економіки та виробництва необхідної озброєння з метою самооборони.

Зрештою, головне питання полягає у тому, які гарантії безпеки можуть запропонувати партнери України, окрім двосторонніх угод про безпеку, підписаних після саміту НАТО у 2023 році у Вільнюсі.

Є три моделі таких гарантій безпеки:

Модель «дикобраза»: вона передбачає озброєння України до зубів у найближчому майбутньому, аби успішно протистояти будь-якій новій російській агресії. Ця модель буде дорогою і може виявитися політично нестійкою з огляду на дебати навколо європейської та американської допомоги Україні.

«Корейська модель»: ґрунтується на ситуації після перемир’я на Корейському півострові, і передбачає постійну присутність західних військ в Україні для запобігання поновленню війни. Така присутність має бути надійною, щоб ефективно стримувати. Командна структура для такої присутності (НАТО, ЄС, ad hoc) була б чутливим моментом для Вашингтона.

«Західнонімецька модель»: у цьому сценарії Україна вступить до НАТО, навіть якщо не контролюватиме всю свою територію. Це був би найпотужніший і найефективніший сигнал з військової точки зору, оскільки надав би Києву найнадійніші гарантії безпеки. Це також міцно закріпило б Україну в оборонній та стримуючій позиції НАТО, інтегрувавши її до своєї структури планування. Незважаючи на істотні відмінності, прийняття Федеративної Республіки Німеччини до НАТО у 1955 році є цікавим прецедентом. Західна Німеччина приєдналася до НАТО, не визнавши Східну Німеччину або повоєнні кордони Німеччини, зіткнувшись з обмеженнями у своїй військовій позиції та виключивши Західний Берлін зі сфери дії статті 5.

Кожна модель передбачає певні фінансові витрати і потребує різних рівнів зобов’язань з боку партнерів України — зокрема, Європи, яка повинна обрати одну з трьох моделей, що найкраще послужить її довгостроковим безпековим інтересам.

Багато європейських країн уже заявили про свою підтримку членства України в НАТО, але це дискусійне питання, оскільки декілька країн завзято виступають проти, тоді як окремі країни обережні або навіть ворожі до розширення НАТО. Однак альтернатива — надання надійних гарантій військової допомоги у разі відновлення війни — може бути неоптимальною.

3. Як європейські лідери можуть гарантувати, що Україна буде у вигідній позиції на переговорах?

Відповідь на перші два питання (забезпечення безпечної та стабільної України та забезпечення європейських інтересів безпеки у довгостроковій перспективі) буде можлива лише у тому випадку, якщо Україна буде у вигідному становищі, коли розпочнуться переговори. Тому найближчими місяцями європейці мають допомогти Україні покращити її становище на полі бою, що визначить переговорну силу у 2025 році.

Сьогодні Кремль, схоже, думає, що може перемогти на полі бою і не вестиме переговори ні про що, крім беззастережної капітуляції України. Вимоги Путіна є екстремальними, що робить будь-які переговори надзвичайно складними. Тому роль Європи полягає у тому, щоб змінити цей розрахунок і переконати Москву, що її максималістські військові цілі є недосяжними. Для цього потрібен потужний сигнал, який поєднує політичну підтримку з економічною та військовою допомогою, навіть без паралельних зусиль з боку Вашингтона. Це також визначить важливість ЄС для інших зацікавлених сторін, насамперед Росії, США та України, і те, що надасть європейцям повноваження щодо майбутніх переговорів.

Це непрості питання і вони можуть спровокувати складну розмову серед європейців. Але це обговорення необхідне як ніколи, оскільки громадськість у деяких європейських державах починає сумніватися у необхідності допомоги Україні, а деякі політичні сили просувають капітулянтський наратив про мир. Щоб справді досягти миру в Україні, європейці мають переглянути свої стратегічні інтереси, вийшовши за межі простого припинення війни, і зосередитися на зміцненні колективної безпеки у довгостроковій перспективі.

Перехід від етичного наративу до стратегічного зміцнить аргумент на користь продовження підтримки України, проклавши шлях до справедливого та сталого миру. Європейські уряди та інститути повинні визнати, що повернення до попередніх відносин з Росією не буде. Майбутні відносини між ЄС та РФ будуть у кращому випадку відзначені недовірою та конкуренцією і цілком можуть включати тривалу напруженість, а також пряму чи непряму конфронтацію. Якщо Росія стане переможницею війни в Україні, то це відкриє непередбачувану епоху стратегічної нестабільності в Європі.