Костянтин Гудаускас у березні 2022 року на власному автомобілі вивіз з окупованої Бучі 204 людини

У березні 2022 року казах з литовським корінням Костянтин Гудаускас на власному автомобілі вивіз з окупованої Бучі 204 людини. Буквально через кілька тижнів світ дізнався про жах, який стався у містечку під Києвом. Сьогодні його називають сучасним Яном Карським або Оскаром Шиндлером. У листопаді 2024 року відбулася прем’єра першого художнього фільму «Буча» про повномасштабну війну в Україні і Костянтина Гудаускаса зіграв польський актор Цезарій Лукашевич. Польське видання Tygodnik Interia взяло інтерв’ю у Костянтина Гудаускаса і Foreign Ukraine пропонує з ним ознайомитись.

Tygodnik Interia: Де вас застав початок війни?

Костянтин Гудаускас: У Бучі. О 4:30 ранку я почув звуки вибухів. Я думав, що це феєрверки. Я жив на 17 поверсі. Коли я підійшов до вікна, аби перевірити, що відбувається, то побачив, що весь горизонт горить. Я не був готовий до війни.

Tygodnik Interia: Коли ви почали вивозити людей з Бучі?

Костянтин Гудаускас: На початку у мене не було плану дій. Мені зателефонувала колега з української розвідки. Вона просила мене про допомогу – хотіла, щоб я забрав вагітну жінку з дітьми. Вона сказала, що оскільки у мене казахський паспорт, то є шанс, що мене не розстріляють росіяни. Тоді в моїй голові було багато питань – чому я? Чому не спецслужби? Роздумуючи над цим, я побачив у вікно, як починає прибувати російський десант. Роздуми закінчились миттєво. Я негайно прийняв рішення.

Tygodnik Interia: Росіяни знали про вас?

Костянтин Гудаускас: Коли я почав вивозити дедалі більше людей, то мені довелося поспілкуватись з російським полковником. Я сказав йому, що християнин і не маю українського громадянства і йду до людей лише з однією метою – забрати їх подалі від небезпеки. Ці люди не мали шансів вижити проти росіян.

Tygodnik Interia: Ви не боялися повертатися за більшою кількістю людей? Чи були думки, що цього разу може не спрацювати?

Костянтин Гудаускас:  Вони погрожували мені більше не повертатися до Бучі. Росіяни любили жартувати. Одним із таких жартів були погрози кинути гранату у машину. Інколи кидали людям у капоти незапущену гранату. Їх цікавили гроші та коштовності. Я ще молодий і вже посивів. Ми були на межі кожного дня.

Tygodnik Interia: Ви приїхали на російську заставу і що далі?

Костянтин Гудаускас:  Росіяни дозволяли допомагати лише в окремих ситуаціях. Кожного разу мені доводилося придумувати щось, аби вижити. Коли знищували їхню армію, мене запідозрили у тому, що я передавав українській розвідці інформацію про їхні позиції. Мене викликали на співбесіду з російським окупантом. Він приставив пістолет до моєї голови і наказав сказати останні слова.

Tygodnik Interia: Про що думає людина з приставленим до скроні пістолетом?

Костянтин Гудаускас:  Я думав про те, як я прожив своє життя, не витрачаючи його даремно. Я жив не тільки для себе та своєї сім’ї. Я присвятив своє життя іншим людям.

Tygodnik Interia: Ваш найгірший спогад…?

Костянтин Гудаускас:  Був етап, коли росіяни заборонили спілкуватися між собою. Дозволяли лише розвішувати перед своїми будинками порожні пакети з продуктами. Одного разу я припаркував машину і пішов наповнювати ці пакети продуктами. Я повернувся в машину, почав їхати і відчув, що в машині я не один. Я повернув голову й побачив на задньому сидінні маленьку дівчинку, яка зігнулася й тремтіла. Вона розповіла мені, що її утримували у підвалі російські солдати, які зґвалтували її десять разів. Дівчина була неповнолітньою. У цьому ж підвалі росіяни розстріляли її матір. Після цього я не думаю, що вони мають право називатися людьми.

Tygodnik Interia: Ви мали багато контактів з російськими солдатами. Що це за люди?

Костянтин Гудаускас:  Вони не люди. Вони були монстрами, які перенасичені пропагандою. Вони виховані на ненависті до своїх сусідів. На самому початку війни вони були впевнені, що дуже швидко завоюють Україну. З часом, коли цього не сталося, вони ставали дедалі агресивнішими до українців. Почали розстрілювати людей на вулицях. Тих, хто просто пішов у магазин по воду або намагався будь-яким способом врятуватися.

Tygodnik Interia: Чи знаєте ви, що не можна покладатись на рефлекси людини?

Костянтин Гудаускас: Найгіршими були воїни псковського десанту. Вони були жорстокими, цинічними та безжалісними. Солдати, яких я зустрів, були великі хлопці, два метри зросту. На них були нашивки, які вони гордо демонстрували: «Я — російський окупант».

Tygodnik Interia: Світ не міг повірити в те, що сталося у Бучі. Що ви побачили?

Костянтин Гудаускас: Діти, люди похилого віку, люди на велосипедах… Їхні трупи валялися на вулиці лише тому, що вони українці. Як можна вбити людину лише тому, що вона має іншу думку і хоче іншого майбутнього? Я читав багато книжок про Другу світову війну. Мені було цікаво, як інші країни постраждали від дій фашизму. Але те, що я побачив у Бучі, було поза межами моєї уяви та знань про війну.

Tygodnik Interia: Коли ви бачите такі речі, то відчуваєте лише бажання помсти?

Костянтин Гудаускас:  Коли росіяни почали втікати і наші військові увійшли в Бучу, мені довелося допомогти розвідці та показати розташування російських військових. Ось чому я отримав пістолет. Я запитав їх: «А чому?» Мені відповіли: «якщо мене побачить російський солдат, то я навіть не встигну з ним домовитися, він мене відразу вб’є». Я католик. Я вважаю, що наша зброя – це дії та слова. Я обрав волонтерський шлях. Росіяни неодноразово стріляли в мій бік. Коли мене поклали на землю і стріляли над моєю головою, я тоді вірив, що Бог зі мною. Я відчував, що виживу.

Tygodnik Interia: Ви багато говорите про Бога, але для багатьох Буча може бути доказом відсутності Бога. Чому Бог дозволив загинути такій величезній кількості невинних людей?

Костянтин Гудаускас: Я плачу щоразу, коли думаю про те, скільки сімей і дітей загинули. Ми ніколи з цим не змиримося. Своїми руками я поховав 70 тіл у Бучі. Але я знаю, що Бог дає кожному з нас можливість змінити все навколо. Фільм «Буча» про пошуки світла у пеклі. Моя історія є доказом того, що зло можна перемогти без зброї.

Tygodnik Interia: Чи спілкуєтеся ви з людьми, яких врятували?

Костянтин Гудаускас: З більшістю людей, так. Багато людей є волонтерами у моєму фонді. Вони приєдналися до мене та допомогли іншим. Вони не втомилися. Вони хочуть повернути свободу нашій нації. Деякі люди запрошують мене на вечерю на знак подяки. Безцінно мати когось, кому ти подобаєшся просто за те, що є собою.

Tygodnik Interia: У Бучі ви мали будинок. Чи вистачило вам сил повернутися і зіткнутися з тим, що там сталося?

Костянтин Гудаускас: Іноді їжджу у Бучу. Коли я стою на перехресті і дивлюся на вулиці, то бачу зовсім іншу картину. Бачу березень 2022 року. Плачу. Думаю про те, що не встиг когось перевезти. Ці люди були вбиті. Я часто згадую дівчину, яку зґвалтували і тримали у полоні. Це ще раз нагадує нам, що ми не маємо права бути втомленими, ми не можемо дозволити терористам перемогти. Якщо ми забудемо і наблизимося до них, то втратимо не тільки дім. Ми втратимо те, що не зможемо повернути.

Tygodnik Interia: Але ви чуєте, як кажуть, що Захід втомився від війни і, можливо, варто піти на поступки.

Костянтин Гудаускас:  Світ не може бути байдужим. Байдужість означає співпрацю зі злом, з російським тероризмом. Ми не можемо вести переговори зі злом. Ми повинні зробити все, щоб перемогти. Ми повинні подолати себе. З власними слабкостями і втомою.

Tygodnik Interia: Після того, що пережили, чи можете ви повернутися до нормального життя?

Костянтин Гудаускас:  До цивільного життя я не повернувся. Я завжди волонтер. Я досі допомагаю. Зараз я перебуваю у Литві. Ми приїхали сюди, щоб купити машини для наших бійців. Війна – це іспит на людяність.

Tygodnik Interia: У фільмі «Буча» грає поляк Цезарій Лукашевич. Чи вдалося йому показати ваші емоції на екрані?

Костянтин Гудаускас: Я зустрічався із Цезарієм і вважаю, що він не грав, він жив у ролі. Я бачив сльози в його очах. Ми знімали сцени на оригінальних місцях злочинів. Хоч він і не українець, але зміг прожити моє життя у кадрі. Я відчув з ним зв’язок із самого початку.

Tygodnik Interia: Ми чуємо про мирний план, спробу нормалізації. Яким ви бачите майбутнє України та Росії?

Костянтин Гудаускас: Я часто їжджу з допомогою за кордон і зустрічаюся з дітьми-біженцями, які були змушені виїхати через війну. Питаю, яким вони бачать майбутнє України. Мені відповідають, що без Росії. Я не вірю в Росію і росіян. Через Росію постраждало не одне покоління українців. Вони не змінюються. Ми спостерігали велику трансформацію Німеччини після Другої світової війни. Росіяни навіть чути не хочуть, що вони вбивці, які прийшли у наші домівки, щоб ґвалтувати жінок і вбивати дітей.