Європейським миротворцям для успішного розгортання в Україні знадобиться щонайменше кілька місяців попередньої підготовки, чітка стратегія виходу, готовність до компромісів та військова допомога США

Війна – це завжди вибір одного ризику замість іншого. Протягом майже трьох років Європа здебільшого поводилася так, ніби їй не потрібно було робити цей вибір: вона могла б підтримати боротьбу України проти Росії та зберегти європейський порядок безпеки — і водночас не ризикувати власним населенням. Однак, враховуючи військову ситуацію в Україні, що погіршується, перспективу скорочення військової допомоги з боку США і зростаючу ймовірність примусового припинення вогню на користь Росії, уникнення Європою хворобливих рішень може більше не бути стійким. Про це йдеться в аналітичній публікації Франца-Стефана Гаді, наукового співробітника Міжнародного інституту стратегічних досліджень та Центру нової американської безпеки на сторінках Foreign Policy, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Нагальне питання полягає у тому, що буде після припинення вогню. Тут Європа стикається з двома варіантами: взяти на себе зобов’язання захищати припинення вогню, якщо це необхідно, або ризикнути більш жорстоким конфліктом у найближчі роки, який може не обмежитись Україною.

Чесний розрахунок має життєво важливе значення. Без значної західної військової присутності в Україні будь-які гарантії безпеки, швидше за все, будуть проігноровані Росією. Обраний президент США Дональд Трамп та його команда вже відмовилися від відправки американських військ, заявивши, що це буде обов’язком Європи. Саме тому президент Франції Еммануель Макрон агітує за підтримку європейських миротворчих сил. Нещодавно він відвідав Польщу, щоб презентувати свою позицію, але отримав відмову. Європа не може уникнути участі у цих дебатах, якщо не готова ризикувати втратою України та зіткнутися з масштабною військовою конфронтацією у майбутньому.

Поки Україна не стабілізувала лінію фронту, обговорення європейських військ є суто теоретичними. Тільки коли Росія визнає, що більше не зможе здобувати значних перемог у 2025 році, то розгляне переговори щодо заморожування конфлікту. Ми можемо дійти до цього моменту, коли нова адміністрація Трампа сигналізуватиме про те, що розглядатиме стратегію «ескалації для деескалації» — іншими словами, посилити тиск на Росію через збільшення поставок зброї в Україну. Однак настане момент, коли Трамп заявить, що Україна тепер є проблемою Європи, і їй потрібно бути готовою до плану дій.

Будь-яка ідея про те, що Європа може утримати Росію від порушення припинення вогню та поновлення атаки за допомогою присутності легких миротворчих сил, є фантазією; це просто не зрівняється із загартованими в боях механізованими формуваннями Росії і, таким чином, матиме невелику стримуючу цінність. Інший варіант — потужніші збройні сили, які здатні боротися та утримувати позиції у випадку російської агресії, наприклад, військові США вздовж демілітаризованої зони на Корейському півострові чи місія НАТО у Косово.

Росія навряд чи погодиться на присутність західних військ з надійним мандатом на лінії припинення вогню, тоді як традиційні миротворчі сили ООН не забезпечать достатнього стримування. Потенційним рішенням може бути комбінація: традиційні миротворці, в ідеалі з країн Глобального Півдня, могли б безпосередньо патрулювати демілітаризовану зону вздовж лінії припинення вогню, а потужні європейські збройні сили швидкого реагування можуть бути розміщені всередині неокупованої України. В Україні не буде жодних американських військ, і вони не будуть під прапором НАТО, що потенційно робить їх більш прийнятними для Росії. Незалежно від цього, адміністрація Трампа, швидше за все, утримається від прямої участі.

Концепція, яка запропонована Макроном, полягає у тому, що коаліція європейських держав постійно розміщуватиме сухопутні війська в Україні. Для цього знадобиться щонайменше п’ять бригад — приблизно 25 000–30 000 військовослужбовців. Розмір цих збройних сил може становити від 75 000 до 90 000 необхідних військовослужбовців через стандартну практику ротації між навчанням, активним розгортанням та відновленням.

Чи може Європа реалізувати таку військову місію? З військового погляду, відповідь — «так», але з важливими застереженнями. По-перше, враховуючи неготовність, європейським збройним силам знадобиться щонайменше кілька місяців для підготовки, включаючи збір, навчання та інструкції від українських офіцерів, які не з чуток знають про військові операції проти РФ.

По-друге, Європі знадобиться чітка стратегія виходу. Миротворчі сили не будуть постійними; швидше за все, їх розгортання дозволить Україні відновити і зміцнити свою армію як стримуючий чинник проти ще одного російського нападу.

По-третє, враховуючи поганий стан європейського військового потенціалу, будуть потрібні компроміси. Країни, які не бажають чи нездатні відправляти війська в Україну, можуть взяти на себе відповідальність у європейських військових місіях на Західних Балканах чи в Африці, вивільнивши війська інших країн. Це також означатиме виведення європейських контингентів із поточних миротворчих місій ООН на Близькому Сході, а також тимчасовий перерозподіл деяких збройних сил НАТО з країн Балтії.

По-четверте, підтримка США матиме вирішальне значення, навіть якщо Вашингтон відмовиться надати війська. Це включає допомогу у плануванні місії, логістиці, розвідці та доставці додаткової вогневої потужності. Навіть, якщо вони не розгорнуть війська, Сполучені Штати могли б підтримати європейців додатковим стримуванням, шляхом передислокації або загрози передислокації своєї багатопрофільної оперативної групи, оснащеної новою системою стратегічного управління середньої дальності та гіперзвуковими ракетами, з Німеччини до Польщі.

Розміщення оперативної групи ближче до потенційних цілей в Україні та в російському Калінінградському ексклаві забезпечить додаткове стримування та відправить потужний сигнал Росії. Врешті-решт, Європі необхідно чітко розуміти, що передбачає така місія і які конкретні правила ведення бойових дій. Ця операція не буде порівнянна з європейськими розгортаннями в Афганістані чи Іраку. Європейські збройні сили мають бути готові до високоінтенсивних, масштабних бойових операцій проти Росії, а не до дрібномасштабних операцій проти легко озброєних повстанців. Це включає наявність чіткого плану реагування на неминучі російські провокації, включаючи диверсії за лінією припинення вогню або «випадкові» ракетні удари, які вбивають і ранять європейський персонал.

Як виглядатимуть такі миротворчі сили? Європейські бригади мають бути механізовані, що включають основні бойові танки, бронетранспортери, бойові машини піхоти та самохідну артилерію. Крім того, їм потрібні критично важливі допоміжні можливості, такі як системи протиповітряної та протиракетної оборони, засоби радіоелектронної боротьби та бойове інженерне обладнання, щоб створити міцні оборонні позиції у разі відновлення бойових дій. Також необхідно буде експлуатувати європейські бойові та інші літаки у повітряному просторі України.

Ще одне питання, на яке потрібно відповісти задовго до будь-якого розгортання, чи залишаться європейські миротворчі сили окремими чи інтегрованими з українськими бойовими формуваннями. Можна уявити симбіотичні відносини: Україна буде ще швидше інтегрована у військову доктрину НАТО, тоді як європейські збройні сили навчатимуться в українських військових, які мають найбільший досвід боротьби з російською військовою машиною.

Припустімо, що усе вищеперелічене можна зробити. Залишається найголовніше питання: чи насправді будуть європейці боротися з російськими військами, щоб забезпечити дотримання лінії припинення вогню? Насамперед, війна — це змагання волі. А якщо європейські політики не мають волі до боротьби? Якщо російські війська нападуть, то європейські лідери тижнями ввічливо проситимуть президента Росії Володимира Путіна зупинитися, поки вони вирішують, що робити, водночас благаючи про підтримку США? А якщо одна країна готова боротися, а інша ні — і виведе в односторонньому порядку свої війська? Чи може Путін просто проігнорувати присутність європейських військ? Що станеться, якщо він запустить ракети над головами європейців, просто щоб перевірити їхню реакцію? Ці та багато інших питань необхідно опрацювати та відповісти до фактичного розгортання миротворців.

Як завжди Путін може зробити ставку на європейську роз’єднаність, яку він допоміг створити. Франція втягнута у політичну кризу, в той час як Німеччина чекає виборів, на яких питання підтримки України вже маніпулюється політичними екстремістами і фракціями у традиційних партіях. Втома від війни – поширене почуття у Європі. Найближчими місяцями узгоджені зусилля кремлівських пропагандистів можуть бути спрямовані на те, щоб зобразити Росію як справжнього шукача миру, який задовольняється претензіями на окремі регіони України.

Протидія цьому наративу вимагає передусім чіткості щодо справжнього значення України для архітектури безпеки Європи. Якщо Україна справді має вирішальне значення, дуже важливо пояснити європейцям, що ця війна стосується не лише майбутнього України, але й здатності Європи підтримувати безпечні кордони та зберігати мир на всьому континенті. Водночас європейці мають розуміти, що рішуча перемога України може виявитися нездійсненною у короткостроковій та середньостроковій перспективах. Це не поразка, а реалізм — і цю думку поділяють багато українців, які знають про ситуацію на місцях.

2025 рік може стати вирішальним у досягненні нового статус-кво для України та Європи. Якщо європейці хочуть уникнути наступної війни, то мають бути готові безпосередньо втрутитися у ситуацію в Україні, незважаючи на очевидні ризики. Імовірність того, що Росія виконає будь-які зобов’язання на папері, близька до нуля, і Захід, як ми сподіваємося, засвоїв цей урок. Все зводиться до вибору між відомими і невідомими погрозами: зіткнутися з ослабленою російською армією зараз, маючи шанс утримати її від подальших атак, або з високою ймовірністю війни з Росією, що зміцніла, через кілька років. Військові дії пов’язані з ризиком. Однак бездіяльність може бути ще більшим ризиком для безпеки Європи.