Ігнорування Росії або припущення, що її можна легко контролювати, оскільки США переключають свою увагу на Китай, лише збільшать амбіції Кремля. Для Сполучених Штатів та їх союзників було б набагато краще серйозно поставитися до виклику з боку Росії сьогодні, щоб завтра не розпочалась нова війна

6 серпня 2024 року українські війська розпочали несподіваний транскордонний наступ у Курській області РФ – найбільше іноземне вторгнення на територію Росії з часів Другої світової війни. Реакція президента Росії Володимира Путіна була показовою. Через кілька днів він виступив проти Сполучених Штатів та Європи, заявивши, що війна в Україні насправді є опосередкованою битвою із Заходом. Але не ініціював негайної військової контратаки. Путін не хотів відволікати значної кількості військ від своїх операцій на сході України навіть для того, щоб повернути окуповану територію. Через три місяці Росія залучила північнокорейські війська, щоб витіснити Збройні сили України — це вперше за останні 100 років, коли Росія запросила іноземні війська на свою територію. Путін тепер більш ніж будь-коли прихильний до війни з Україною і глобальної конфронтації із Заходом. Хоча війна, насамперед, є імперським прагненням покласти край незалежності України, кінцеві цілі Путіна — відновити постхолодновоєнний порядок в Європі, послабити Сполучені Штати та запровадити нову міжнародну систему, яка надасть Росії статусу та впливу, яких, на думку Путіна, вона заслуговує. Про це йдеться в аналітичній статті Андреа Кендалл-Тейлор, старшої наукової співробітниці Центру нової американської безпеки та Майкла Кофмана, старшого наукового співробітника Фонду Карнеґі за міжнародний мир на сторінках Foreign Affairs, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Мета Путіна не є новою, але війна зміцнила його рішучість і звузила його можливості. Він уже перетворив російське суспільство, економіку і зовнішню політику, щоб Кремль міг краще протистояти Заходу. Незважаючи на відверту зацікавленість нової адміністрації президента США Дональда Трампа у нормалізації відносин, Росія, швидше за все, як тільки відновить свій військовий потенціал, вступить у нову битву за перегляд порядку безпеки в Європі, проводячи спеціальні військові операції у союзі з іншими негідниками, як Іран та Північна Корея. Європейські країни зараз трохи краще підготовлені до боротьби з Росією, аніж три роки тому. Росія представлятиме загрозу для Сполучених Штатів та їх союзників і щоб оцінити масштаби небезпеки, необхідні зусилля для її стримування. Але навіть при тому, що більша частина уваги Вашинґтона спрямована на Азію, він не може ігнорувати непокірного та реваншистського супротивника в Європі, особливо того, який несе пряму військову загрозу для країн-членів НАТО.

Готовність Путіна напасти на сусідню країну, атакувати демократичні суспільства і загалом порушувати загальноприйняті норми — і його здатність уникати покарання — надихає інших автократів робити те саме. Надання Кремлем військової техніки та ноу-хау нинішнім і майбутнім супротивникам США посилить ці погрози, помноживши проблеми, з якими Вашингтон зіткнеться з боку Китаю, Ірану, Північної Кореї та будь-якої іншої країни, яку підтримує Росія.

Тому Сполучені Штати та Європа мають інвестувати у протидію Росії зараз або заплатити набагато більшу ціну пізніше. Зокрема, адміністрація Трампа не може дозволити собі розкіш ігнорувати Росію у списку своїх політичних пріоритетів. Якщо Путін побачить, що Вашингтон робить це, то стане ще нахабнішим і амбітнішим у послабленні Сполучених Штатів та їхніх союзників як безпосередньо, так і через вісь потрясінь, яку підтримує Росія. Щоб запобігти таким наслідкам, Вашингтон та його союзники мають допомогти Україні зміцнити її позиції перед переговорами про припинення поточної війни. Сполучені Штати мають рацію, віддаючи пріоритет Китаю, але для того, щоб ефективно конкурувати з Пекіном, їм спочатку потрібно скерувати європейську безпеку на правильний шлях. Вашингтон повинен залишатися головним чинником цієї безпеки, водночас стежачи за тим, щоб Європа збільшувала інвестиції, які потрібні для кращого управління власною обороною у наступні роки. Здійснюючи необхідні кроки для протидії Росії сьогодні, Сполучені Штати та Європа можуть гарантувати, що загроза, з якою вони зіткнуться завтра, буде керованою.

Занадто глибоко

Путін змінив Росію таким чином, щоб вона залишалась проблемою для Заходу, доки він при владі, і, ймовірно, набагато довше. Конфронтація тепер є головною рисою зовнішньої політики Росії, оскільки Путін посилається на «екзистенційну боротьбу» своєї країни із Заходом, щоб виправдати режим та його дії. Ця ідея про російську цивілізацію, яка перебуває у постійному конфлікті зі своїми західними ворогами, зміцнює ідеологічну основу його правління — джерело легітимності, яке йому тепер потрібне для збереження влади.

Збільшення опори Путіна на репресії створило ризик для стабільності його режиму. Дослідження у сфері політології показують, що репресії ефективні тому, що збільшують довговічність автократів при владі. Але надто сильна залежність від них, як це зробив Путін, може підвищити ймовірність того, що лідери будуть робити дестабілізуючі помилки. Жорстка тактика змушує людей приховувати особисті погляди і уникати будь-яких висловлювань, крім тих, які хоче почути уряд, а це означає, що автократ також втрачає доступ до точної інформації. Високий рівень репресій також створює зростаючий резервуар загального невдоволення, тому навіть невеликий сплеск може швидко перерости у неприємності для режиму. Щоб пом’якшити ці ризики та зміцнити свою владу, Путін використав контроль над інформаційним середовищем, аби переконати російський народ, що їхня країна перебуває у стані війни із Заходом, який хоче її розвалити.

Путін також переорієнтував російську економіку навколо своєї війни. Витрати Росії на оборону мають досягти найвищої позначки з моменту розпаду Радянського Союзу, при цьому у бюджеті 2025 року буде виділено 145 мільярдів доларів — еквівалент 6,3% ВВП  – це більш ніж удвічі більше, аніж 66 мільярдів доларів, виділених Росією на оборону у 2021 році. І справжня сума таких витрат, ймовірно, буде вищою, можливо, перевищивши 8% ВВП, зважаючи на інші, неофіційні форми витрат, пов’язаних з обороною. (Якщо також скоригувати значні відмінності у паритеті купівельної спроможності між Росією та Сполученими Штатами, фактичні витрати Росії на оборону перевищують 200 мільярдів доларів.) Російські заводи, які виробляють військову техніку, збільшили обсяги виробництва; робітники перейшли з цивільного у військовий сектор, де заробітна плата вища; а виплати за укладання армійського контракту різко зросли. Війна стала механізмом переведення багатства, спрямовуючи гроші у бідні регіони Росії, і багато економічних еліт перейшли в оборонний сектор, щоб нажитися на прибуткових можливостях. Еліти пристосувалися до поточної конфігурації системи, що дозволило їм як виживати, так і отримувати від неї прибуток.

Пройшовши через біль переведення економіки на військовий лад та відчувши тиск нових корисливих інтересів, Путін навряд чи швидко скасує ці зміни. Після закінчення бойових дій в Україні він, натомість спробує виправдати продовження економіки воєнного часу. Такою була схильність радянського лідера Йосипа Сталіна, який після перемоги союзників у Другій світовій війні почав говорити про нові п’ятирічні плани Москви як про необхідну підготовку до наступної неминучої війни.

Зовнішня політика Росії також трансформується методами, які важко скасувати. Вторгнення в Україну унеможливило для Росії налагодження відносин із Заходом, і Москві довелося шукати можливості в інших місцях. Її партнерські стосунки з Китаєм, Іраном і Північною Кореєю, можливо, були здебільшого обумовлені необхідністю: Росії потрібна їхня допомога для підтримки економіки та військової машини. Але Москва також розуміє, що, працюючи з цими країнами, вона перебуває у кращому становищі для підтримки довгострокової конкуренції зі Сполученими Штатами та їх союзниками. Їхня підтримка не тільки робить Росію менш ізольованою та менш вразливою для інструментів економічної війни Сполучених Штатів; Росія також виграє від того, що країни-союзники працюють у тандемі, аби послабити Захід. Кремль повністю присвятив себе цим партнерствам, відмовившись від обережності у співпраці з Північною Кореєю, подолавши стурбованість надмірною залежністю від Китаю та піднявши відносини з Іраном за межі транзакційної взаємодії. Все це становить нову стратегію для Москви, яка просто не зникне після того, як бойові дії в Україні затихнуть чи закінчаться.

Перезавантаження Росії

Російська військова загроза також не зникає. Питання відновлення російської армії — це не питання «якщо», а питання «коли». Навіть якщо Росія не зможе підтримувати поточні військові витрати, оборонний бюджет, ймовірно, залишиться істотно вищим за довоєнний рівень протягом деякого часу. Російська армія навряд чи стане меншою. Один із уроків, який російське військове керівництво здобуло під час війни в Україні, полягає у тому, що російська армія була недостатньо «радянською» у тому сенсі, що їй не вистачало маси та можливостей для поповнення втрат. Насправді російські військові застрягли у підвішеному стані, набувши деяких передових чи модернізованих можливостей, але зберігши деякі характеристики радянської епохи, включаючи військову службу та культуру централізованого командування, яка перешкоджала ініціативі. Тепер Росія, ймовірно, збереже велику загальну силу з розширеною структурою та великим розподілом особового складу, хоча ще залежатиме від мобілізації, щоб скоротити витрати на регулярну армію.

Відновлення стосується не лише матеріальної частини, але й можливості проводити великомасштабні бойові операції. Російські військові показали, що можуть навчатися як організація; вони здатні масштабувати розгортання нових технологій, таких як безпілотники та системи радіоелектронної боротьби на полі бою, і це буде нова сила після її досвіду в Україні. Незважаючи на початкові погані результати, російські військові продемонстрували стійкість та здатність витримувати високі рівні виснаження.

Військове відновлення Росії зіткнеться із зустрічними вітрами, особливо через обмежені можливості оборонної промисловості та дефіцит кваліфікованої робочої сили. Російська промисловість не змогла значно масштабувати виробництво основних платформ та систем озброєння. Робоча сила та верстати залишаються основними проблемами через західні санкції та експортний контроль. Росія спромоглася значно збільшити виробництво ракет, високоточної зброї, безпілотників та артилерійських боєприпасів, і створила ефективний конвеєр ремонту та відновлення для існуючого обладнання. Але також використовує старі запаси, які успадкувала від Радянського Союзу. Таким чином, у процесі поновлення сил та витрат, вона виснажує свої ресурси.

Відтепер російські військові матимуть, як сильні сторони, так і слабкі. З одного боку, вони стали набагато кращими у динамічному наведенні, точних ударах, інтеграції безпілотників у бойові операції та складних методах застосування далекобійної високоточної зброї. Росія адаптувалася і у деяких випадках розробила ефективну тактику для протидії західним можливостям, з якими вона зіткнулася в Україні. Згодом російські збройні сили реорганізували логістику і командування та управління, придумавши способи зниження ефективності західного обладнання та перехоплення західних боєприпасів, а також навчилися діяти з наявністю західної далекобійної високоточної зброї, розвідки та націлювання. Для НАТО це має означати тривогу. Деякі аналітики стверджують, що те, як Україна бореться зараз, це не те, як НАТО боротиметься у потенційній майбутній війні з Росією. Вони стверджують, що НАТО швидко запрацює та збереже перевагу у повітрі, змінивши характер конфлікту. Хоча це може бути правдою, авіація не вирішить усіх бойових завдань, з якими може зіткнутися НАТО. А більшість європейських ВПС не вистачає боєприпасів для ведення тривалої звичайної війни. Час, який буде потрібний для виснаження їх арсеналів, можна виміряти тижнями, а у багатьох випадках і днями.

З іншого боку, значна частина російських сухопутних військ, швидше за все, продовжить використовувати застаріле радянське обладнання, і знадобляться роки, аби відновити якість сил та замінити офіцерів, втрачених в Україні. Перспективи обороноздатності Росії також будуть залежати від того, чи знаходиться її економіка на межі виснаження, а оборонний сектор уже максимально збільшив виробництво після введення в експлуатацію нових та відремонтованих заводів та об’єктів. Загалом, російські військові залишаться клаптевою ковдрою, деякі частини будуть більш просунутими та здібними, аніж на початку 2022 року, а інші, як і раніше, будуть використовувати обладнання середини холодної війни, якщо не раніше. Але шанси на те, що російські збройні сили будуть остаточно розбиті і не зможуть становити серйозну загрозу протягом тривалого періоду, невеликі.

Зростаючий розрив

Ризики відновлення російських збройних сил посилюються повільною реакцією Заходу на зростаючу російську агресію. Європа ще має пройти довгий шлях, перш ніж буде готова впоратися з загрозою з боку Росії самостійно. Виробництво європейської оборонної продукції недостатньо для досягнення цілей переозброєння, незважаючи на переваги в капіталі, верстатах та продуктивності праці. Європейські країни суттєво виснажили свої запаси, передавши старе обладнання Україні, що обмежило мобілізаційний потенціал їхніх армій. Ці країни незабаром зіткнуться з подвійним тиском фінансування військових зусиль та відновлення України, одночасно замінюючи власну витрачену військову техніку. З огляду на те, наскільки обмеженими були їхні арсенали спочатку, якщо вони хочуть бути оснащені для протистояння російській войовничості, їм потрібно буде побудувати набагато більше, а не просто відновити те, що було втрачено.

Поточні тенденції свідчать, що витрати на оборону в Європі, швидше за все, зростуть, але цього буде недостатньо для значного розширення військового потенціалу. Є винятки, такі як Польща та країни Балтії. Але багато країн із великими бюджетами, такі як Італія та Іспанія, відстають. Багато країн ще невиконали зобов’язання, взятого на себе всіма союзниками по НАТО, витрачати еквівалент 2% ВВП на оборону. По всій Європі оборонне виробництво обмежене промисловими потужностями, повільними темпами завершення контрактів та конкуруючими бюджетними імперативами. Всі ці проблеми можна подолати за наявності достатньої політичної волі, але європейські лідери спочатку повинні тверезо оцінювати рівень небезпеки. Сполучені Штати не планують значно розширювати свою присутність у Європі; у кращому разі прихильність Вашингтона до європейської безпеки залишиться незмінною, оскільки він підштовхує Європу робити більше, і існує реальний ризик того, що він переключить свою увагу на щось інше. Європа має бути фінансово спроможна, аби допомогти Україні захистити себе і стримати майбутню російську агресію. Американським лідерам зі свого боку доведеться реалістично оцінювати можливості Європи. Навіть ті країни, які зараз вкладають значні кошти в обладнання та закупівлі, ще мають проблеми з набором, утриманням та підготовкою достатніх збройних сил. А витрати на оборону нелегко перевести у здатність проводити великомасштабні бойові операції. Сучасні операції складні, і європейські країни, зазвичай, неспроможні виконувати їх без підтримки США.

Європейські військові та НАТО досягли певного прогресу у порівнянні своїх оборонних інвестицій з вимогами регіональних оборонних планів. Але збройні сили, які є на континенті, не здатні впоратися із великомасштабною війною самостійно. Їм було б важко домовитися про те, хто очолить таку операцію та хто надасть необхідні допоміжні елементи. Таким чином, Сполучені Штати повинні надалі тиснути на своїх європейських союзників, щоб вони більше витрачали на оборону, але їм потрібно багато часу, аби досягти цього.

Зростаючий ризик війни

Європа та Сполучені Штати не готуються до якоїсь далекої загрози. Москва уже веде нетрадиційну війну проти Європи. За останні кілька років російські агенти підпалили склади у Німеччині та Великобританії, які були наповнені зброєю та боєприпасами для України, зламали центри очищення води у Фінляндії, витіснили мігрантів із Близького Сходу та Північної Африки, атакували залізничну інфраструктуру у Чехії та Швеції, вбили свого перебіжчика в Іспанії і навіть готували вбивство керівника великого європейського підприємства з виробництва зброї. Мета Кремля за допомогою цих заходів — показати європейським урядам та громадянам, що Росія може помститися за їхню підтримку України.

Однак після закінчення війни в Україні, зусилля Росії не ослабнуть. Глобальна мета Москви у реалізації цієї тактики — послабити Захід та його здатність протистояти Росії. Вона хоче послабити західні суспільства, вбити клини між Сполученими Штатами та Європою, знизити здатність Європи до колективних дій та переконати європейців, що не варто витрачати сили на опір Москві. Частина її стратегії полягає у використанні ядерного залякування, наприклад, нещодавніх змін у російській ядерній доктрині, які, мабуть, знижують поріг для застосування ядерної зброї, щоб посилити страх Заходу перед конфронтацією з Росією.

Росія не може безпосередньо кинути виклик НАТО. Поточний конфлікт із країнами НАТО, ймовірно, збережеться допоки російські військові не відновляться — процес, який може тривати роками. Але тоді Кремль шукатиме можливості для подальшого підриву НАТО. Москва ще матиме підстави для обережності, не в останню чергу тому, що вважає альянс переважаючою силою, але вона може піддатися спокусі, якщо стане ясно, що союзники — Сполучені Штати не мають рішучості для колективної оборони. Якщо Кремль вважає, що Вашингтон не зможе стати на захист Європи і вона сама не зможе здобути перемогу, то Москва могла б націлитись на країну на східному фланзі НАТО, кидаючи виклик НАТО і змусивши його відповісти.

Картина ще більше ускладнюється схильністю Кремля як до ризику, так і до прорахунків. Москва уже серйозно недооцінила свою здатність швидко перемогти українських військових та похитнути рішучість Заходу. Такі персоналістські автократи, як Путін, схильні робити помилки, частково тому, що оточують себе підлабузниками і лоялістами, які говорять те, що вони хочуть почути. Таким чином, Вашингтон і його союзники не повинні спати спокійно, навіть якщо збройні сили НАТО добре оснащені, аби перемогти російських військових. Впевненості у тому, що НАТО переможе зрештою недостатньо, особливо після того, що Україна переживає зараз: зруйновані міста, десятки тисяч убитих, мільйони біженців та регіони під тривалою російською окупацією. Навіть, якщо Росія зазнає поразки сьогодні, то майбутня війна з Росією може бути руйнівною для країни, на яку вона нападе, а також і для НАТО.

Підказування і підтримка

Конфронтація з Росією залишиться найбільш інтенсивною в Європі, але виклик з боку Москви має глобальний характер. Хоча США та Європа завдали значних втрат Росії після її вторгнення в Україну, Москва обійшла західні санкції та експортний контроль та кинула виклик прогнозам міжнародної ізоляції. У жовтні 2024 року Росія провела щорічний саміт БРІКС, на якому були присутні десятки світових лідерів, що продемонструвало зростаючий інтерес до заперечення західної могутності та впливу.

Чим більше Путін конфліктує зі Сполученими Штатами та їхніми союзниками і бачить, що це сходить йому з рук, тим більше інші країни наважуватимуться кидати виклики самим собі. Війна в Україні оголює не лише розрив між риторикою Заходу та його практичними зобов’язаннями, але й обмеження західного військового потенціалу. Це не означає, що успіх Росії в Україні, автоматично спонукає китайського лідера Сі Цзіньпіна напасти на Тайвань; інші фактори, такі як військовий баланс сил у регіоні та політичні імперативи Пекіна, будуть вирішальними у формуванні розрахунків Сі Цзіньпіна. Тим не менш, Китай робить нотатки, як і спостерігачі на усій планеті. Потенційні західні супротивники оцінюють ціну застосування сили і розмірковують про те, чого вони могли б очікувати, якби відважились на такий гамбіт. Аналогічно, неадекватна реакція на російську диверсію в Європі може спонукати інших потенційних ворогів вступити в гру.

Не задовольняючись звичайним натхненням, Москва активно допомагає супротивникам Заходу. Росія надала підтримку незаконним угрупованням по всьому регіону Сахеля в Африці, постачаючи матеріали і надаючи дипломатичну підтримку, що дозволило військовим захопити владу у Малі у 2021 році, у Буркіна-Фасо у 2022 році та в Нігері у 2023 році, а потім скоротити відносини зі Сполученими Штатами та Європою. Росія також постачає зброю у Судан, продовжуючи громадянську війну в країні та викликану нею гуманітарну кризу, і надала підтримку ополченцям-хуситам в Ємені, які нападали на судна у Червоному морі, порушуючи світову торгівлю, і запускали ракети по Ізраїлю.

Хоча наслідки для Сполучених Штатів будь-якої з цих подій можуть бути обмеженими, разом дії Росії збільшують проблеми, з якими стикається Вашингтон. У Нігері російська підтримка пом’якшила рішення нового уряду змусити Сполучені Штати залишити базу, яку вони використали для запуску контртерористичних місій у Сахелі. Якби Росія посилила підтримку хуситів і надала їм протикорабельні ракети, це воєнізоване угрупування змогло б краще завдавати ударів по комерційним судам у Червоному морі та підвищувати загрозу для американських та європейських військових кораблів, які їх захищають. Після закінчення бойових дій в Україні, Росія могла б виділити значно більше ресурсів та уваги хуситам та іншим групам чи країнам, які загрожують інтересам США.

Деякі експерти сподівалися, що турбота Китаю про свої економічні інтереси спонукає його приборкати Росію. Але дії Пекіна поки що не вказують на такі зусилля. Китай не заперечував підтримки Росією хуситів, незважаючи на ризики для світового судноплавства. Навіть якщо Пекін побоюється поглиблення відносин Росії з Північною Кореєю, він навряд чи втрутиться хоча б тому, що не хоче псувати свої давні відносини з Пхеньяном. Натомість Китай, задоволений тим, що Росія розхитує міжнародну систему і використовує безлад для власного посилення. Якщо потрібно якось стримувати дестабілізуючу діяльність Росії, це має робити Захід.

Вісь потрясінь

Спроби Росії підтримати Китай, Іран та Північну Корею є однією з найбільш згубних проблем, створюваних Москвою. Війна в Україні посилила співпрацю між цими країнами, і Кремль виступив як критичний каталізатор. Прибуття північнокорейських військ у Росію є тривожним нагадуванням про те, що з вкрай персоналізованими авторитарними режимами біля керма в Росії та Північній Кореї та з режимами у Китаї та меншою мірою в Ірані, співробітництво може розвиватися швидко та непередбачуваним чином.

Сукупність політологічних досліджень показує, що цей тип режиму, зазвичай, породжує дуже ризиковану і агресивну зовнішню політику. Країни з персоналістськими авторитаріями біля керма схильні ініціювати міждержавні конфлікти, вести війни проти демократій та інвестувати в ядерну зброю. Зростаюча військова та політична підтримка Китаю, Ірану та Північної Кореї лише сприятиме цим тенденціям. А Москва, яка позбулася занепокоєння з приводу своєї міжнародної репутації, ймовірно, стане ще менш стриманою у готовності допомагати навіть найодіознішим режимам.

Таким чином, підтримка Росією представників цієї осі потрясінь може призвести до заворушень у ключових регіонах. Наприклад, китайсько-російські відносини. Хоча Москва роками постачала Пекіну зброю, включаючи сучасні винищувачі, системи ППО та протикорабельні ракети, їхні оборонні відносини поглиблюються із тривожною швидкістю. Наприклад, у вересні 2024 року офіційні особи США оголосили, що Росія надала Китаю складну технологію, яка зробить китайські підводні човни непомітними і їх буде складніше відстежувати. Таку угоду було важко уявити кілька років тому з огляду на делікатний характер цієї технології. За співпраці Пекіна та Москви, військова перевага США над Китаєм може послабитись, що зробить потенційний конфлікт в Індо-Тихоокеанському регіоні вірогіднішим, якщо Китай вважатиме, що має перевагу.

Підтримка Ірану також викликає занепокоєння. Москва давно постачає танки, вертольоти та ракети класу «земля-повітря» до Тегерана, а тепер підтримує іранські космічні та ракетні програми. Після втручання Росії в Сирію у 2015 році з метою зміцнити правління президента Башара Асада, приєднавшись до Ірану у цих зусиллях, зросла взаємодія Москви та Тегерана, яка дозволила їм подолати історичну недовіру та закласти основи глибшого та міцнішого партнерства. Десять років тому Росія брала участь (хоч і обережно) у міжнародних переговорах, які призвели до іранської ядерної угоди 2015 року. Але сьогодні Москва, набагато менше зацікавлена ​​у скороченні озброєнь чи їх нерозповсюдженні. Оскільки війни на Близькому Сході послаблюють довірених осіб Ірану та оголюють межі його можливостей щодо стримування Ізраїлю, інтерес Тегерана до ядерної зброї може зрости, і він може звернутися за допомогою до Росії. Ця допомога може бути очевидною, наприклад, коли Москва пропонує експертні знання, необхідні для мініатюризації зброї, або опосередкованою, коли Росія захищає Тегеран від дій ООН. У свою чергу, розробка Іраном ядерної зброї може підштовхнути інші країни регіону, такі як Єгипет або Саудівська Аравія, також до якнайшвидшої розробки ядерної зброї, що фактично покладе край епосі нерозповсюдження на Близькому Сході.

У випадку Північної Кореї, підтримка Росії підвищує ризик нестабільності на Корейському півострові. За словами південнокорейських чиновників, Пхеньян запросив у Росії передові технології підвищення точності балістичних ракет і розширення дальності підводних човнів в обмін на відправку своїх військ, боєприпасів та іншої військової підтримки до Росії. І не лише передове обладнання може зробити Північну Корею більш здатною та, можливо, більш готовою брати участь у регіональному конфлікті. Північнокорейські війська, розгорнуті в Росії, тепер набувають цінного бойового досвіду та розуміння сучасних конфліктів. Москва та Пхеньян також підписали у листопаді 2024 року договір про «всеосяжне стратегічне партнерство» і закликають кожну сторону прийти на допомогу іншій у разі збройного нападу — угода, яка потенційно може залучити Росію до боротьби між Північною Кореєю та Південною Кореєю.

Виникає спокуса уявити, якщо Сполучені Штати тиснуть на Україну, щоб вона припинила війну, і прагнуть більш прагматичних відносин з Росією, співпраця Москви з членами цієї осі може скоротитися. Однак, це даремні мрії. Зростання відносин між Китаєм, Іраном, Північною Кореєю та Росією зумовлено стимулами, які набагато глибші, аніж транзакційні міркування, створені війною в Україні. Якщо вже на те пішло, поступки, зроблені Росією, щоб покласти край війні, лише зміцнять її здатність допомагати своїм партнерам послаблювати Сполучені Штати.

Порядок операцій

Російські амбіції можуть не зупинитися в Україні, і за відсутності дій Заходу, витрати на опір російській агресії лише зростуть. Росія — держава, яка слабшає, але її потенціал розпалювання конфлікту залишається значним. Таким чином, тягар стримування та захисту від неї не зменшиться у найближчому майбутньому. І оскільки зміни у витратах на оборону, закупівлі та силову позицію вимагають значного часу на підготовку, Вашингтон та його союзники повинні думати не лише про поточну війну в Україні, але й почати інвестувати зараз, щоб запобігти російській агресії у майбутньому. Європа має спрямувати зростаючі витрати на оборону та розширення організаційних можливостей та логістичної підтримки, необхідних для того, щоб уможливити незалежні дії, якщо американські військові будуть задіяні в іншому регіоні. Поступка вимогам Росії не зробить захист Європи простішим чи дешевшим — просто подивіться на події останніх двох десятиліть. На кожному кроці — війна в Грузії у 2008 році, перше вторгнення Росії в Україну у 2014 році і відправка військ до Сирії у 2015 році — Путін дедалі більше готовий іти на ризик, оскільки переконаний, що це окупається.

Вашингтон, безперечно, має конкуруючі пріоритети, які відвернуть його увагу від російської загрози, і Китай — перш за все. Але, щоб ефективно боротися з Китаєм, Вашингтон повинен спрямувати європейську безпеку на правильний шлях. Сполучені Штати не можуть просто передати європейську безпеку Європі, яка ще не спроможна впоратися з російською загрозою. Якщо Вашингтон передчасно скоротить свої зобов’язання по відношенню до Європи, Москва може сприйняти це як ознаку незацікавленості США і використовувати можливість для просування вперед.

Пріоритетність політики США є важливою, але також важливою є і послідовність. Адміністрації Трампа спочатку доведеться керувати війною в Україні. Допомога Україні у досягненні закінчення війни на вигідних умовах — найочевидніший спосіб зменшити загрозу агресії з боку Росії та осі потрясінь, що її підтримує. Ця угода має бути включена до більш масштабної стратегії щодо стримування Росії та збереження безпеки України. НАТО має скасувати Основний акт НАТО-Росія 1997 року, який забороняє постійне розгортання союзних сил поблизу Росії та розміщення військ на східному фланзі НАТО. Альянс також повинен підвищити цільові показники витрат на оборону для своїх членів, підвищити свою готовність і покращити здатність розгортати сили для захисту держав-членів, які перебувають під загрозою. Західні країни повинні зберігати і краще забезпечувати дотримання санкцій та експортного контролю щодо Росії принаймні, допоки Путін залишається при владі. Західні країни також мають інвестувати в оборонний сектор України та гарантувати, що Україна зможе підтримувати власні збройні сили, щоб утримувати Росію від повторного вторгнення. Хоча ці заходи не покладуть край конфронтації з Росією, вони притуплять амбіції Москви та її здатність як розпалювати конфлікт у Європі, так і зміцнювати своїх партнерів в інших регіонах світу.

Адміністрація Трампа також має зберегти роль США як основного чинника європейської безпеки, одночасно працюючи над зниженням тягаря її підтримки. Європейські держави мають стати здатними до колективних дій, які не потребують допомоги США. Вони, як і раніше, можуть покладатися на США в деяких обставинах, але ступінь їхньої залежності може бути значно знижений. Згодом США зможуть зосередитися на Китаї, оскільки перекладуть більше оборонних обов’язків на Європу. І водночас уникатимуть надто поспішного, хаотичного повороту, який тільки заохочував би і підбадьорював Москву і призвів до того, що Росія зрештою почне необдуману війну, або проти НАТО, або знову проти України.

Немає простого виходу з конфронтації між Заходом і Росією. Російський ревізіонізм та агресія нікуди не подінуться. Навіть, якщо поточну війну в Україні буде врегульовано шляхом перемир’я без будь-яких гарантій безпеки, спалахне ще одна війна. Ігнорування Росії або припущення, що її можна легко контролювати, оскільки США переключають свою увагу на Китай, лише збільшать амбіції Кремля. Для Сполучених Штатів та їх союзників було б набагато краще серйозно поставитися до виклику з боку Росії сьогодні, щоб завтра не розпочалась нова війна.