Мирна ініціатива обраного президента США може передбачати, що президент України повинен стати навколішки перед президентом Росії, який після цього отримає азарт влаштувати війну проти країни-члена Північноатлантичного альянсу

У травні 2023 року на зустрічі у CNN Town Hall Дональд Трамп, який уже проводив передвиборчу кампанію сказав: «Вони вмирають, росіяни та українці. Я хочу зупинити їхню смерть. І я зроблю це – я зроблю це за 24 години». Він часто повторював цю заяву, стверджуючи, що усе залежатиме від його зустрічі із Володимиром Путіним, російським агресором та Володимиром Зеленським, президентом України. Він також неодноразово наголошував, що якби президентом був він, а не Джо Байден, то Путін ніколи не відважився б напасти на Україну. Прикметно, що відколи він переконливо виграв президентські вибори у США 5 листопада 2024 року, то досі не надав жодних подробиць про те, чого очікувати від його обіцяної мирної ініціативи. Про це йдеться в аналітичній публікації The Telegraph, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Однак було багато різних заяв з України та РФ. Росіяни неодноразово заявляли, що раді переговорам, хоч і на своїх умовах — наприклад, провести їх у Словаччині, яка через залежність від російського газу продовжує плазувати перед Путіним і, як наслідок, вважається ненадійною.

Президент України Володимир Зеленський висловив впевненість у тому, що єдиний спосіб виведення російських військ із суверенної території України — це дипломатичні, а не військові засоби. Україна продовжує втрачати невеликі ділянки території на користь загарбника, що обходиться Росії величезними людськими жертвами.

Щоб це не означало, але варто пам’ятати: спроба Росії завоювати Україну почалася майже три роки тому і тепер вона значною мірою покладається на північнокорейське гарматне м’ясо для досягнення мізерних успіхів.

Якби Росія була могутньою військовою державою, якою вона себе видає, і мала б невичерпні кадрові резерви, то війна в Україні уже давно б закінчилась, і легіони найманців були б непотрібними.

Але війна триває уже 35-й місяць поспіль; і навіть незважаючи на те, що територію було втрачено, Україна чинить вражаючий опір. Однак не дивно, що вона хотіла б покласти цьому край.

За оцінками США у жовтні 2024 року, з початку війни загинуло 57 500 українців і ще 250 000 отримали поранення, що є жахливим показником втрат. За оцінками ВВС, загинуло від 150 000 до 200 000 росіян і ще до 600 000 російських військових отримали поранення.

Ми чекаємо на подробиці мирної ініціативи Трампа щодо припинення цього жаху; якщо, звичайно, її не затримають застереження, які висловлені йому та команді деякими союзниками НАТО. Зокрема, вони можуть викликати побоювання з приводу того, як врегулювання вплине на міжнародні відносини, фактично винагородивши Путіна за його агресію.

25 років влади Путіна свідчать про те, що кожного разу, коли йому дозволяють уникнути відповідальності, він прагне розширити кордони (у прямому й переносному сенсі) ще далі.

Pax Americana

Трамп триматиме НАТО під батогом і відчуватиме, що його союзники не в змозі читати Америці, головному спонсору організації, лекції про зовнішню політику. Під час своєї передвиборчої кампанії, як і під час першого терміну, Трамп скаржився на те, що європейський контингент у НАТО не окупається.

Він не відкрив Америки, адже президент Барак Обама скаржився на те саме, коли був при владі. Фактично війна в Україні спонукала багато країн НАТО вперше збільшити витрати на оборону до 2% від свого ВВП — давно узгодженого загального показника. Вперше з початку 1990-х років Альянсу вдалося витратити цілих 2% ВВП на оборону. Вісім країн-членів, які не досягли цього показника, серед яких Італія, Іспанія та Канада, все одно зараз витрачають більше грошей на оборону, аніж раніше.

На противагу цьому, Сполучені Штати у 2024 році витратили на оборону менше, аніж у 2023 році, тобто 3,38% ВВП: але фактична сума величезна з огляду на розмір внутрішнього валового продукту.

Можливо, не дивно, що країни, розташовані найближче до Росії, схильні витрачати найбільше коштів на оборону. Естонія витрачає у відсотковому співвідношенні до ВВП навіть більше, аніж США, а саме 3,43%, тоді як Польща, яка була дуже войовничо налаштована щодо російської загрози (і має історію, яка спонукає її до цього), витрачає 4,12% ВВП. Для порівняння, витрати Великобританії зросли з 2,07% ВВП у 2023 році до 2,33% ВВП у 2024 році.

Але Сполучені Штати, які у 2023 році витратили 916 мільярдів доларів на оборону — більше, ніж будь-яка інша країна на планеті, є фундаментом, на якому ґрунтується НАТО.

Якщо країни-члени НАТО забажають кинути виклик Трампу, коли він повернеться до Білого дому, то вони повинні пам’ятати, що це матиме серйозні наслідки для їхньої безпеки.

Відчайдушний Кремль

Судячи з повідомлень із фронту в Україні, набуває поширення скептицизм щодо здатності Трампа закінчити війну так швидко, як він сподівався. Аби зробити це, не подаючи сигналу, що агресія Росії проти України спрацювала, уникнути підриву НАТО та обмежити ймовірність подальших нападів, доведеться йти на поступки.

Українське питання ускладнене історією, яка залишає місце для маневру. Російська імперія анексувала Крим у 1783 році. До цього регіон був ханством, технічно незалежним, але під впливом Османської імперії. У лютому 1954 року, майже через рік після смерті Йосипа Сталіна, Російська Радянська Республіка оголосила про передачу Криму Українській Радянській Республіці. Тоді казали, що це був «особистий» жест з боку Микити Хрущова, який зміцнював свою владу у Радянському Союзі.

Після розпаду Радянського Союзу у 1991 році, Україна стала незалежною, і Крим перебував у її складі попри невдоволення багатьох росіян, які вважали півострів частиною своєї культурної спадщини.

У 1992 році Верховна Рада Росії звинуватила Хрущова у зраді за те, що він віддав Крим. У 1997 році Росія підписала договір з Україною, згідно з яким визнала її кордони, включаючи Крим. Але це було до приходу до влади Путіна та його режиму. Він відкрито вирішив відмовитися від цього у рамках проекту відновлення Росії.

Коли Росія напала на Україну у 2014 році, то анексувала Крим, і жодна світова держава не намагалася втрутитися. Америка не хотіла втручатися, зазначивши це як європейську проблему.

Європейський Союз, який упродовж кількох років схиляв Україну до Заходу, швидко відсторонився від вирішення цього питання. Цілком фіктивний референдум у Криму показав, що 96% виборців підтримали анексію.

Однак, з огляду на відсутність історичних відносин півострова з Україною, це може стати предметом будь-яких дипломатичних переговорів, на яких варто зосередитись.

Є й інші історичні міркування. Сучасна територія України колись була нерівномірно розділена між Австро-Угорською імперією, якою правив імператор Габсбург із Відня, та Російською імперією, якою правив Романов із Санкт-Петербурга.

Останнім часом росіяни розповідають про необхідність перемальовування не лише кордонів України з Росією, але й кордонів країн Східної Європи.

Кордони є продуктом врегулювання у Версалі у 1919 році після Першої світової війни, а згодом поділу регіону між вмираючим Рузвельтом та безжальним Сталіним у Ялті у 1945 році.

Нещодавні розмови про перемальовування цих кордонів є спробою відвернути увагу з росіян, позиція яких слабша, аніж вважають у світі. Така політика буде спрямована на те, щоб розшматувати Україну, віддавши території, які раніше були частиною Австро-Угорщини, або польські землі до 1795 року, спадкоємцям цих держав, разом із десятками тисяч людей, які є етнічними поляками чи угорцями.

Це не спрацює, але показує, наскільки відчайдушно Кремль хоче зупинити війну в Україні, яку він так нерозважливо розпочав. Одна з причин, через яку це не спрацює, полягає у тому, що Державний департамент США у Вашингтоні не настільки дурний, аби включити такий варіант до списку варіантів для Трампа. Дозвіл на такий безлад, як тотальне перекроювання кордонів Східної та Центральної Європи, точно зірве його президентство, без можливості повернутися назад.

Питання кордонів можна і варто розглядати з іншого боку. Одним із багатьох аспектів сучасної України, який Путін відмовився прийняти, є її зростаюча європеїзація.

Багато людей в Україні з російським корінням відчувають огиду до того, що зробив Путін, і дедалі частіше дивляться на Захід, у бік капіталістичних суспільств, а не клептократії, демократії, а не тиранії, особистої свободи, а не репресій.

Жоден із цих ліберальних атрибутів не може служити суспільству, яким керує Путін, де контроль має бути абсолютним, щоб вижити. Війна, яку він веде, має середньовічний аспект, оскільки вона не лише за територію, але й за ідеологію.

Стримування Путіна

Наступна президентська адміністрація у США може спробувати скликати своєрідну мирну конференцію щодо України найближчим часом. Точні терміни залежатимуть від готовності Путіна та Зеленського провести такі переговори.

Це також залежатиме від Росії, особливо від того, чи не буде вона робити обурливі вчинки, які унеможливлять такі переговори у світлі міжнародної громадської думки.

Нещодавнє збиття азербайджанського авіалайнера — це саме той акт, який підтверджує, що Росія є безпринципною державою-ізгоєм.

Америка, як провідна світова держава, яка постачала Україні багато озброєння для ведення війни, явно відіграватиме центральну роль у будь-яких переговорах, чи будуть вони офіційно запропоновані Трампом або ж ні. І ймовірний наступний держсекретар США Марко Рубіо, мабуть, буде основним переговорником, хоча і Урсула фон дер Ляйєн може претендувати на цю роль.

Канцлер ФРН Олаф Шольц перебуває у скрутному становищі. Президент Франції Еммануель Макрон через низку помилок зробив свою країну практично некерованою. У Великій Британії спостерігаємо швидке падіння авторитету нещодавно сформованого уряду, а міністр закордонних справ Туманного Альбіону, якого серйозно не сприймають у дипломатичному світі, має вражаючий послужний список образ Трампа.

Але, якби розпочався мирний процес в Україні, то основні країни-члени НАТО використали б дипломатичні канали, аби вплинути на перебіг переговорів, а їхні емісари були б присутні на їх полях.

Утім, Європа, з міркувань безпеки, втрачає результат, який заохочує Путіна висувати подальші територіальні претензії. Якщо її представники не натиснули на Держдепартамент США, щоб той поставив цей факт на перше місце у списку основних пунктів Трампа, настав час їм це зробити.

До вторгнення в Україну, найбільшою проблемою було бажання Путіна забезпечити сухопутний коридор у Калінінград. У цьому балтійському портовому місті, яке німці називали Кенігсбергом, Пруссія коронувала своїх монархів з 1701 року.

Тепер це російський ексклав із Польщею на півдні та Литвою на півночі та сході. Росія може вільно отримати до нього доступ повітрям і морем, але не суходолом. В останні роки вона вклала величезні кошти у Калінінград, зокрема у військово-морську базу. Місто має стратегічне значення як ефективний форпост Росії в Європейському Союзі. По суті це одна з головних причин, через яку Європа не повинна відмовлятися від України, адже це стимулює Путіна скерувати бронетанкову колону з території його сатрапа та поплічника Олександра Лукашенка у Білорусі через Литву, щоб забезпечити потрібний йому сухопутний коридор.

У територіальному аспекті це було б набагато меншим злочином, аніж те, що він скоїв в Україні, але політично це було б жахливим. Це було б нападом на суверенну територію країни-члена НАТО і ЄС. Однак Путін бачить, що йому дозволяють зберегти окуповані регіони України, на які він не має реальних прав, і це завадить забезпечити доступ до Калінінграда.

Чи відреагує Трамп на вторгнення росіян або північнокорейців до Литви? Якщо він не відреагує, то що трапиться? Анексія трьох балтійських держав часто обговорюється російськими націоналістами, які лояльні до Путіна. Чи може Трамп схвалити це?

Така думка – це не залякування, а закономірна перспектива, якщо українська авантюра Путіна буде премійована. Це ще одна причина, через яку мирні переговори повинні починатися з обережністю та підкріплюватися чітким почуттям справедливості.

Варто усвідомити, що негайне збільшення видатків на оборону забезпечить гучніший голос на будь-яких мирних переговорах і дозволить забезпечити захист майбутнього країн НАТО, зберігаючи їх єдність та уникаючи прямої та непотрібної капітуляції перед Путіним.

Хоч би який пряник був у таких переговорах, батіг — це не лише загроза застосування збройної сили. Режим санкцій проти Путіна та його поплічників був абсолютно неадекватним. Рівень життя пересічних росіян, можливо, впав через війну проти України, але клептократична еліта почувається так само добре, як і завжди.

Нещодавно повідомлялося, що три данські компанії купили російську рибу на гроші олігарха Віталія Орлова: це означає, що від 10% до 20% цих коштів, зрештою підуть на купівлю зброї.

Так званий тіньовий флот із 79 суден займається контрабандою російської нафти та інших енергоносіїв для іноземних клієнтів. Підтримуючи багатство найвпливовіших росіян та надаючи фінансові кошти для купівлі боєприпасів, компанії, які займаються цією торгівлею, підтримують владу Путіна та продовжують війну.

Держдепартамент США і, звичайно, багато республіканців у Конгресі будуть пильними до всіх цих небезпек: особливо до того, що нова адміністрація може відштовхнути країни, які є найкращими друзями Америки.

Головна функція європейських дипломатів у наші дні — гарантувати, що їхні друзі у Держдепартаменті США підтримують обраного президента Трампа у розсудливому стані.

Тільки божевільний може хотіти продовження війни в Україні. Але тільки дурень може хотіти, щоб Америка і решта країн НАТО припинили війну, змусивши Зеленського стати навколішки перед Путіним.

Агресія Росії проти України залишається несправедливою, невиправданою та не заслуговує на прощення. Це має бути сигналом для Трампа-миротворця; як і те, що укладання миру та вивішування білого прапора не завжди є тотожними поняттями.