Серед руйнувань війни молодь України демонструє дивовижну стійкість, прагнучи знайти мету та проявити солідарність, приділяючи свій час задоволенню потреб інших людей і прагнучи зробити власний внесок у захист батьківщини

Студентка Українського католицького університету (УКУ) Дарія Базилевич перебувала вдома у Львові, коли 4 вересня 2024 року російська ракета влучила в її будинок, внаслідок чого загинула вона, її матір та двоє сестер. Через кілька тижнів УКУ, де вона навчалася, заснував іменну стипендію на їхню пам’ять. Про це йдеться в аналітичній публікації Catholic Near East Welfare Association (CNEWA), переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Дарія входить до членів спільноти УКУ, які загинули на фронті російсько-української війни: таких було понад 30. Ще 130 служили в українській армії; багато інших допомагали з гуманітарною допомогою по всій країні.

УКУ керує центром ветеранів, який збирає гуманітарну допомогу та допомагає ветеранам повернутися до цивільного життя. Павло Коваль, директор центру, зазначає, що всі ветерани стикаються з багатьма схожими соціальними та особистими проблемами. Однак поширеним бажанням молодих ветеранів, які пішли до армії, не завершивши освіту, є навчання та побудова кар’єри.

Лікар Олег Романчук, психіатр та директор Інституту психічного здоров’я УКУ, зазначає, що сучасна молодь віком 18-25 років зіткнулася з натиском проблем ще до того, як досягла повноліття.

«Спочатку вони пережили пандемію COVID-19, а тепер переживають повномасштабну війну. У юності кожен з них хоче уявити своє майбутнє і прокласти до нього шлях. Але це майбутнє оповите невизначеністю, бо ніхто не знає, як довго триватиме війна», – каже Романчук.

За його словами, постійний стрес війни, масовані обстріли, відключення електроенергії та втрата будинків і смерть близьких призвели до загального списку проблем із психічним здоров’ям серед цієї групи населення, а саме: тривога, депресія, посттравматичний стресовий розлад, розлади сну і травлення.

Однак психіатр каже, що було б неправильно вважати це покоління «втраченим».

«Вони уже загартовані війною. Ми бачимо неймовірно сильну громадянську позицію, масову участь у волонтерській роботі та стійкість. Незважаючи на усі труднощі, вони продовжують здобувати освіту і упевнено заявляють, що молоді лише один раз і не планують починати жити лише після війни», – пояснює Романчук.

За його словами, у той час як ці молоді люди були позбавлені безтурботних днів, і багато з них відвідали більше похоронів, аніж весілль, серед них також поширене явище посттравматичного зростання у бік більшої стійкості, людяності та мети.

Українці віком від 18 до 25 років – це відносно невелика група. Економічна криза під час реструктуризації пострадянської економіки України наприкінці 1990-х та на початку 2000-х років відбила у молоді бажання заводити дітей.

За даними Світового банку, рівень народжуваності в Україні у 2001 році становив 1,1 народження на жінку — найнижчий показник за 31 рік з моменту набуття незалежності. У підсумку, у січні 2022 року в Україні проживало 3,1 мільйона осіб у віковій групі 18-25 років порівняно із 5,5 мільйонами людей віком 35-42 років.

За оцінками Міжнародної організації з міграції, близько 350 000 осіб у віці 18-25 років входять до 3,7 мільйонів внутрішньо переміщених осіб. До 1 жовтня 2024 року не було жодних даних про втрати, які характерні для цієї вікової групи, хоча загальна кількість жертв серед цивільного населення перевищила 11 500 осіб, а кількість жертв серед військових, перевищила 31 000 осіб.

З початку повномасштабної війни в Україні, пройшла загальна мобілізація, спочатку для чоловіків віком 27-60 років. У квітні 2024 року призовний вік було знижено до 25 років. Багато чоловіків та жінок молодших 25 років добровільно пішли до армії на початку війни.

Хоча кількість цих новобранців є секретною інформацією, середній вік приблизно 1 мільйона військових України коливається віком від 40 до 45 років.

Василь Дзеса, рекрутер 24-ї механізованої бригади ЗСУ, яка базується в Яворові на Львівщині, розповідає, що новобранці, молодші 25 років, зазвичай мотивовані бажанням помститися за близьких, які загинули на війні. Його завдання — відправити їх та порадити та ще раз подумати над своїм рішенням. Деякі з них передумують, а інші повертаються і стають солдатами, операторами безпілотників і медиками.

Володимиру Шипіцину було 19 років і він вивчав право в УКУ, коли вступив на службу в армію. Після закінчення військової підготовки він виконував бойові завдання на Донеччині.

Не бажаючи займатися військовою роботою після поранення на фронті, він демобілізувався і відновив навчання в університеті на факультеті міжнародних відносин.

«Війна спонукала мене вивчити причини її виникнення. Я хочу бути фахівцем, який принесе максимальну користь повоєнній Україні, допомагаючи створити новий образ — не як місця руйнувань та скорботи, з якого втікають люди, а як місця більших можливостей», – вважає Шипіцин.

Не усі молоді люди повертаються до цивільного життя після бойових дій. Український солдат із позивним «Саботаж» підкреслює, що нічого не знає, окрім війни.

20-річний «Саботаж» навчався на фельдшера у Сумській області, коли потрапив під російську окупацію у 2022 році. Він вирішив піти до армії, ставши свідком різних воєнних злочинів російських солдатів.

«Я зрозумів, що чоловік. У мене є руки та ноги, я здоровий. Чому хтось інший має вмирати за мене? Останньою краплею стала смерть мого доброго друга на війні», – згадує він.

«Саботаж» сказав матері, що йде працювати охоронцем на залізниці, а потім приєднався до 3-ї штурмової бригади ЗСУ, що базується в Києві. Бригада є однією з найпопулярніших серед молодих добровольців через свою репутацію відмінної підготовки — і почасти через свої стратегічні рекламні кампанії на YouTube та білборди.

Його мати дізналася про те, що він пішов до армії, згодом з TikTok, де її син із контузією лежав під деревом.

«Саботаж» провів два місяці на фронті під Авдіївкою Донецької області, отримавши два важкі струси мозку. Другий струс трапився у березні 2024 року, коли неподалік розірвався артилерійський снаряд. Він видужав. Проте, більше не придатний для бойових дій. «Саботаж» став інструктором на базі своєї бригади у центрі України.

«Молоді новобранці більш мотивовані і завжди рвуться в бій. Старші люди більше думають про свої сім’ї, а у молодих хлопців цього немає», – зазначає він.

«Саботаж» знайшов в армії справжніх друзів і втратив почуття страху. Він задоволений своєю новою посадою, оскільки завжди мріяв стати інструктором.

Преподобний Андрій Хомишин, випускник УКУ, надає духовну підтримку українським солдатам із 2008 року. Він є капеланом у Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові, де готують офіцерів.

«До війни молоді люди вважалися «ненадійними та байдужими» до політичних подій в Україні. Але вони показали, що їх недооцінюють. У них є сильне бажання та готовність формувати власне майбутнє. Вони розуміють, що можуть покладатися лише на власні знання і навички, і у них зовсім інше розуміння влади. Молодих людей не вражають статус чи звання. Вони судять про людей за їхніми діями, готові ставити під сумнів все, що їм кажуть, і їх дратують порожні гасла. Подолання розриву між поколіннями є складним завданням», – підкреслює Хомишин.

Крім виконання обрядів та іншої духовної допомоги, важливою частиною його служіння стало вислуховування досвіду молодих солдатів у бою. Він згадує кілька важких історій, які він чув: солдат, який розмовляв із трупом протягом двох годин, коли в окопі не було нікого, з ким можна було б поспілкуватись; інший солдат, який боявся загинути після битви з ворожими силами в Бахмуті; та ще один, який відновлювався після вогнепального поранення в голову.

«Я зрозумів, що ці молоді люди несуть такий величезний тягар, що коли вирішать поділитися ним, не кожен цивільний зможе з ним впоратися. Нам доведеться налагодити суспільний діалог після війни, не лише між різними поколіннями, але й між тими, хто пройшов через війну, і тими, хто не був так глибоко вражений нею», – вважає Хомишин.

19-річна Катерина Кремень мріяла стати учителем, але війна змусила її піти іншим шляхом. Влітку 2024 року вона працювала волонтером майже повний робочий день, допомагаючи дітям з особливими потребами у Тернополі в центрі під керівництвом Caritas Ukraine.

Коли восени 2024 року відновилися заняття в УКУ, Кремень зосередилася на логопедії, або патології мови, яка допомагає дітям та дорослим з неврологічними порушеннями розвивати чи відновлювати мову.

«Багато моїх друзів обрали професії, які пов’язані з підтримкою військових — це психологи або медики. У мене два двоюрідні брати служать [в армії], і це важко. Я розумію, що їм знадобиться професійна допомога», – зазначає Катерина.

Волонтерство в Україні зросло з початку війни, особливо серед молоді.

Координатор волонтерів у Caritas Ternopil Наталія Процик каже, що її команда із семи волонтерів до війни зросла приблизно до 100 осіб у 2022 році. З її 35 волонтерів у середині вересня 2024 року, 20 були молодими людьми, які повні енергії та творчих ідей.

21-річна Лідія Гнатюк, студентка фінансового факультету у 2022 році, була серед волонтерів, які приєдналися до Caritas Ternopil і згодом вирішила будувати кар’єру у соціальній сфері.

Останні два роки вона працювала менеджером по роботі з клієнтами в Caritas Ternopil, допомагаючи вразливим людям з документацією, доступом до медичної допомоги, житлом та працевлаштуванням.

17 вересня 2024 року Гнатюк та її колеги зустрічали евакуаційний потяг із Донбасу. 65 пасажирів — дорослі, діти, люди похилого віку та деякі з особливими потребами — приїхали зі скромними пакетами речей та своїми домашніми тваринами. Співробітники Caritas Ternopil зустріли їх на платформі, виявивши щиру турботу. У вересні 2024 року до Тернополя щотижня прибувало близько двох евакуаційних потягів.

Гнатюк каже, що спочатку було складно не брати на себе чужий біль, але завдяки навчанню в Caritas вона навчилася зберігати професійні кордони і при цьому виявляти співчуття.

«Під впливом війни я подорослішала і почала помічати, як багато людей потребують допомоги», – зазначає Гнатюк.

22-річна Марія Худякова живе у Бродах неподалік Тернополя. Її рідне місто на півдні України, Олешки у Херсонській області, було окуповане російськими військами у перший день повномасштабного вторгнення. Під час окупації вона добровільно стояла у чергах від імені людей похилого віку, щоб купити їм продукти харчування і доставити додому.

Коли вона в середині квітня 2022 року одна втекла з Олешок, то вірила, що війна невдовзі закінчиться, і вона повернеться. Проте у червні 2023 року 80% міста було затоплено після вибуху на Каховській ГЕС. Кількість жертв не повідомляється, але у місті, яке залишається під російською окупацією, досі не відновлено електропостачання.

Її нове життя у Бродах не обійшлося без проблем.

«У перший місяць я була вкрай замкненою. У мене були галюцинації: я могла йти вулицею та бачити розстріляну машину з російською літерою «Z» або, у повній тиші, я могла чути вибухи в голові», – згадує Худякова.

Вона навчається на заочному відділенні музичного факультету у Луганській державній академії культури і волонтерство із підлітками у місцевому центрі «Карітас» допомагає їй впоратися з травмою.

Раз на місяць вона та її чоловік, 25-річний Федір Худяков, добровільно відвозять свій фургон гуманітарної допомоги, яку вони збирають у баптистській церкві, до зони бойових дій на Донеччині. Вони потрапляли під обстріл по дорозі на фронт, але їхнє бажання допомогти переважає страх.

Вони познайомились у Бродах у 2022 році. Федір Худяков, родом із Павлограда, Дніпропетровської області, на південному сході України, також утік у Броди один, де працює на заводі з виробництва запасних частин.

Хоча війна навчила їх не будувати надто багато довгострокових планів, вони одружилися 22 вересня 2024 року та провели медовий місяць у Карпатах на заході України. Вони вирішили будувати своє життя у Бродах, де винайняли квартиру.

«Ми вирішили одружитися, бо життя продовжується. Ми повинні жити за тих обставин, які у нас є. Стосовно дітей, я вірю, що все в руках Божих. Нема сенсу чекати закінчення війни, бо невідомо, коли вона закінчиться», – пояснює Марія Худякова.

З урахуванням мобілізації, Федір Худяков готовий служити на фронті капеланом з огляду на його релігійну відданість пацифізму.

На Закарпатті, 19-річний Олександр Смерека обрав шлях священика. Він був у випускному класі середньої школи, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення. Коли заняття були припинені та пізніше переведені в онлайн, він приєднався до гуманітарних зусиль греко-католицької церкви у своєму рідному місті Хуст.

«Я зустрів багато людей із різних куточків нашої країни, вислухав їхні історії. Я був радий, що зміг допомогти цим людям», – каже Смерека.

Згодом він розпочав навчання у Духовній академії Теодора Ромжі від греко-католицької єпархії Мукачева в Ужгороді. Олександр вперше відчув покликання до священства у віці 8 років, коли готувався до першого причастя.

Через три роки війни греко-католицькі священики в Ужгороді продовжують доставляти гуманітарну допомогу на передову, а Смерека та інші семінаристи допомагають її сортувати та пакувати.

«Я хочу закінчити навчання, отримати сан, можливо, служити у парафії і, якщо знадобиться, стати капеланом. Я не знаю, що чекає на мене у майбутньому. Я думаю тільки про сьогоднішній день. Решта в руках Бога», — резюмує Смерека.