Ймовірність грузинського сценарію зростає, якщо Трамп домовлятиметься з Москвою, не забезпечивши спершу довгострокову оборону України—чи то через конкретне запрошення до НАТО для західних регіонів України, або ж тимчасові гарантії безпеки з боку США та коаліції ядерних європейських держав. Такий сценарій, імовірно, прирік би Україну на стан перманентного замороженого конфлікту та обмеженого суверенітету, залишивши її ослабленою державою, яка переповнена зброєю та має роздроблену політичну систему

Майже три роки після початку кривавої війни, Україна стоїть перед двома абсолютно різними сценаріями майбутнього: збереження підтримки США, що зміцнить її позиції на переговорах, або ж поступки, які залишать її вразливою до подальшої російської агресії. Історія пропонує дві різко контрастні моделі: успішна інтеграція Західної Німеччини до НАТО після Другої світової війни та нещодавнє виключення Грузії з євроатлантичних структур, що призвело до політичної фрагментації та замороженого конфлікту. Про це йдеться в аналітичній статті Роберта Бенсона, заступника директора з національної безпеки та міжнародної політики у Центрі американського прогресу, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Протягом останніх трьох років українці перевершили всі очікування, демонструючи надзвичайну мужність і стійкість перед невпинною російською агресією. Однак нове зовнішньополітичне керівництво у Вашингтоні принесе суперечливі бачення та пріоритети, що змінять хід конфлікту у непередбачуваний спосіб. Деякі тенденції, проте, очевидні: повернення до авторитарного стилю управління, напружені союзи та більш транзакційний підхід до зовнішньої політики США — все це очікувані риси другої адміністрації Дональда Трампа.

Президент США Дональд Трамп, ймовірно, обере один із двох шляхів у своїх переговорах:

1. забезпечити значну економічну та військову підтримку Україні у межах масштабних дипломатичних угод, що відповідає німецькій моделі; або
2. посилити політику ізоляціонізму, прагнучи завершити участь США у зовнішніх війнах, які він вважає такими, що не відповідають основним американським інтересам, тим самим відкриваючи шлях до значно небезпечнішого грузинського сценарію.

Ці шляхи визначать абсолютно різні майбутні реалії як для України, так і для національної безпеки США. Ось як вони можуть розгорнутися.

Німецька модель: Процвітаючий мир

Нова адміністрація стикається з невідворотною реальністю: Україна, позбавлена критично важливої підтримки, балансує на межі. 1000-кілометровий фронт, який позначений поступовими російськими наступами, знаходиться на межі прориву, і між окупованими територіями та Києвом — а далі й кордоном з Польщею — залишаються лише відкриті рівнини.

Бажаючи уникнути політичних наслідків, на кшталт краху в Афганістані, Трамп може доручити своїй адміністрації повністю підтримати Україну, надаючи їй наступальну зброю разом із політичною та дипломатичною підтримкою, необхідною для прискорення інтеграції неокупованих територій на захід від Дніпра до НАТО та ЄС. Ставки для Києва не можуть бути вищими. Дехто припускає, що Трамп може обрати компромісний варіант, пропонуючи обмежену підтримку, щоб зберегти важелі впливу на переговорах із президентом Росії Володимиром Путіним, однак це здається малоймовірним. Неприйняття Трампом поступовості, його прагнення до різкого контрасту з попередником і схильність до непередбачуваних, навіть імпульсивних рішень роблять будь-який поетапний підхід малоймовірним.

Приймаючи рішення про повну підтримку України, нова адміністрація у США може використати цінні уроки з інтеграції Західної Німеччини в євроатлантичний простір після Другої світової війни. На початку 1950-х років Західна Німеччина під керівництвом канцлера Конрада Аденауера ухвалила болісне рішення відмовитися від возз’єднання на користь членства в НАТО та економічної інтеграції з Францією та країнами Бенілюксу — попередниками Європейського Союзу. Аденауер визнав два ключові моменти: Радянському Союзу не можна довіряти у виконанні обіцянок щодо вільних виборів у рамках пропозиції про возз’єднання, а західна інтеграція була єдиним реалістичним шляхом до економічного відновлення та демократії для Західної Німеччини.

Результат цього рішення був далекий від ідеалу, але виявився ефективним. Західна Німеччина відмовилася від військового шляху до возз’єднання, одночасно не визнаючи дипломатично НДР. Важливо, що ФРН продовжувала вважати громадян Східної Німеччини своїми співвітчизниками, якщо вони перетинали лінію розмежування. Основою угоди стало визначення параметрів колективної оборони: гарантії статті 5 НАТО поширювалися виключно на територію ФРН, але свідомо виключали Західний Берлін і Східну Німеччину. Це напружене, але ретельно контрольоване розмежування дозволило уникнути перетворення розподілу на привід для великої війни.

Для України подібне рішення могло б передбачати вступ заходу України до НАТО та ЄС, залишаючи питання окупованих територій відкритим. Це не лише гарантувало б демократичне майбутнє України, але й посилило б східний фланг НАТО, використовуючи реальний бойовий досвід українських військ.

Пріоритетність швидкої фінансової та політичної інтеграції не лише стабілізувала б Україну, як це сталося із Західною Німеччиною, а й створила б необхідні передумови для економічного зростання та демократії.

Щоб вирішити критичні економічні проблеми, союзні країни пробачили значну частину воєнного боргу Західної Німеччини під час Лондонської конференції 1953 року, що заклало основу для її так званого Wirtschaftswunder, або «економічного дива». Аналогічно, пріоритетне надання Україні швидкої фінансової та політичної інтеграції могло б не лише стабілізувати країну, але й створити необхідні умови для її економічного відновлення. Втім, на відміну від Німеччини, Україна не є агресором у цій війні, що робить її аргументи на користь міжнародної підтримки ще більш переконливими.

За оцінками, реконструкція та відновлення України потребуватимуть приблизно 486 мільярдів доларів упродовж наступного десятиліття — це масштаб, порівнянний з планом Маршалла, але такий, що може бути реалізований без додаткового навантаження на платників податків США. Перспективним джерелом фінансування є заморожені російські активи, зокрема близько 300 мільярдів доларів резервів центрального банку Росії. Шляхом прямого вилучення цих активів міжнародна спільнота може надати Україні необхідну допомогу для економічного відновлення без додаткового фінансового тягаря для платників податків.

Вступ до Європейського Союзу є значно складнішим, але, зрештою, здійсненним викликом. Європейська комісія повинна буде максимально скоротити тривалість процесу вступу, одночасно віддаючи пріоритет необхідним реформам, щоб інтегрувати Україну з населенням близько 37 мільйонів осіб, що зробило б її шостою за чисельністю в ЄС після Польщі, а також територією, співмірною із штатом Техас. Для Брюсселя інтеграція України означала б необхідність укладення серії політичних компромісів і коригування європейської фінансової та безпекової політики, щоб пристосуватися до набагато більшого та геополітично важливого нового члена.

Грузинський сценарій: Заморожений конфлікт

Альтернативний сценарій передбачає, що Трамп завчасно обміняє майбутнє Києва в євроатлантичній спільноті на негайне припинення бойових дій, змушуючи президента України Володимира Зеленського прийняти умови, узгоджені без його участі. Такий розвиток подій, ймовірно, прирік би Україну на стан перманентного замороженого конфлікту та обмеженого суверенітету, залишивши її ослабленою державою, яка переповнена зброєю та роздробленою політичною системою. Така траєкторія фактично означає поразку, хоча вона й може не бути названа офіційно: відсутність гарантій безпеки, втрата ключових територій та закріплення російського впливу, що сприятиме клептократії та підриву демократії.

Ймовірність цього сценарію зростає, якщо Трамп домовлятиметься з Москвою, не забезпечивши спершу довгострокову оборону України — чи то через конкретне запрошення до НАТО для західних регіонів України, чи то через тимчасові гарантії безпеки з боку США та коаліції ядерних європейських держав.

Історія дає тривожний приклад. Грузія, яка колись була бажаним партнером Заходу, тепер знаходиться далеко поза його орбітою, застрягши у внутрішньому невдоволенні, російському втручанні та клептократичному режимі, що підриває демократію. Грузинський сценарій є результатом десятиліть західної нерішучості, коли лідери США та ЄС спочатку давали обіцянки, переглядали їх, а зрештою так і не виконали.

На саміті НАТО в Бухаресті у 2008 році Грузія та Україна отримали запевнення у майбутньому членстві в Альянсі, але без жодних конкретних запрошень. Це створило небезпечну «сіру зону», яку Росія безжально використала, здійснивши вторгнення у грузинські сепаратистські регіони Південної Осетії та Абхазії того ж року. Реакція Заходу у 2008 році була швидкою, але абсолютно недостатньою: міжнародне засудження не супроводжувалося санкціями, а тому не змогло стримати експансіоністські амбіції Москви. Сьогодні 20% території Грузії залишається під російською окупацією.

Для Грузії громадське невдоволення цим геополітичним тупиком сприяло приходу до влади популістської партії «Грузинська мрія» (ГМ), яка дедалі більше орієнтується на Москву, водночас гальмуючи реформи, необхідні для вступу до ЄС. На парламентських виборах у жовтні 2024 року ГМ отримала 54% голосів на тлі звинувачень у масштабних фальсифікаціях та повідомлень про насильницьке залякування виборців. У Тбілісі спалахнули масові протести, що відображали відчай виборців, прагнення яких до євроатлантичної інтеграції ставали дедалі примарнішими. На вулицях панує державне насильство: молодь, загорнута у прапори ЄС, яку регулярно розганяють водометами— картина, яка нагадує події Революції Гідності в Україні 2014 року.

Такий сценарій, імовірно, прирік би Україну на стан перманентного замороженого конфлікту та обмеженого суверенітету, залишивши її ослабленою державою, яка переповнена зброєю та роздробленою політичною системою.

Наслідки для України та її сусідів очевидні. Якщо Україну відсторонять від євроатлантичних структур, як це сталося з Грузією, це може призвести до масового розчарування серед її громадян, що, своєю чергою, сприятиме зростанню популістських рухів на кшталт «Грузинської мрії», викликаних фрустрацією та нездійсненими очікуваннями.

Невдоволення може також поширитися на військові кола, що підвищує ризик масових дезертирств або, ще гірше, збройного перевороту.

Домінування Росії в Україні також, імовірно, спричинило б нову хвилю біженців до Європейського Союзу. Поточна війна вже призвела до переміщення близько 8 мільйонів українців по всій Європі. У регіонах, які зараз перебувають під російською окупацією, дедалі більше доказів свідчать про тортури, терор, доноси та депортації. Ще мільйони — а можливо, й десятки мільйонів — українців могли б втекти, створюючи масштабну гуманітарну кризу та покладаючи величезний тягар на держави-члени ЄС, такі як Німеччина, де правопопулістська партія «Альтернатива для Німеччини» (AfD) вже використовує проблему зовнішньої міграції для посилення своїх позицій.

«Продана» Україна могла б викликати шокову хвилю по всій Європі, підбадьорюючи популістів від Бухареста до Будапешта, Братислави та далі.

Відступ: Європа без захисту

Третій можливий сценарій передбачає передчасний вихід США з Європи, навіть без офіційного виходу з НАТО. Трамп, схоже, уявляє світ як союз олігархічних автократій, де кожен правитель безперешкодно визначає свою сферу впливу — різкий відхід від триваючого уже 75 років американського зобов’язання щодо колективної безпеки.

За відсутності додаткової підтримки України та переорієнтації американської зовнішньої політики подалі від Європи, майбутня угода за Трампа могла б передбачати виведення військ США із країн НАТО, залишаючи ключових європейських союзників беззахисними. Це могло б означати припинення ротаційного розміщення американських військових у Румунії, Польщі чи Німеччині — країнах, що відіграють вирішальну роль у стримуванні російської агресії.

Трамп неодноразово висловлював презирство до зобов’язань США щодо колективної оборони, тоді як впливові діячі в його оточенні, такі як Елбридж Колбі — ймовірний кандидат Трампа на посаду заступника міністра оборони з політики — активно виступають за стратегічний поворот до Тихоокеанського регіону. Це стало б серйозною стратегічною помилкою.

Якщо Сполучені Штати погодяться на переглянуту угоду, що жертвує безпекою України та підриває НАТО, наслідки відчуватимуться далеко за межами Європи.

Опозиція Путіна до НАТО не пов’язана з реальними загрозами для безпеки Росії, а натомість ґрунтується на усвідомленні того, що сила Альянсу підриває його прагнення відновити російське домінування в Європі. Його мета — не безпека, а гегемонія.

Передчасний вихід США з Європи лише зміцнить зусилля Путіна щодо розколу НАТО та відновлення російського впливу на континенті. Це також ознаменує повернення до політики «великих держав», коли потужні країни вважають себе арбітрами світового порядку, що диктують долю слабким державам.

Якщо США погодяться на переглянуту угоду, що жертвує безпекою України та підриває НАТО, наслідки відчуватимуться далеко за межами Європи. Ревізіоністські держави, такі як Китай, ймовірно, розцінять цей крок як мовчазне схвалення агресивних територіальних амбіцій, включаючи можливу ескалацію щодо Тайваню та Південно-Китайського моря.

Замість забезпечення стабільності, така післявоєнна угода встановила б небезпечний прецедент, підірвавши довіру до США як надійного партнера у сфері безпеки та відкривши шлях до епохи безконтрольної авторитарної агресії.

Висновок

Україна має повне право на самовизначення та чітко підтвердила своє прагнення до євроатлантичної інтеграції. США можуть застосувати підхід, на кшталт західнонімецької моделі, надавши Україні конкретне запрошення на вступ до НАТО для західних регіонів та сприяючи їх швидкій інтеграції у трансатлантичну спільноту. Це передбачає визнання де-факто лінії розмежування як тимчасового кордону та консолідацію решти території під тимчасовими гарантіями безпеки.

З іншого боку, якщо Україна не отримає євроатлантичної інтеграції, це лише зміцнить авторитарні режими та покаже, що груба сила може змінювати міжнародні кордони безкарно.

Хоча у Вашингтоні, безсумнівно, розуміють ці ризики, дехто в адміністрації Трампа може навіть вітати такий розвиток подій. Угода, нав’язана Україні всупереч її волі та без урахування позиції союзників по НАТО, призведе до розколу трансатлантичної єдності та ослаблення системи колективної безпеки, яку Трамп неодноразово висміював як тягар. Це також зміцнить ідеологічних союзників руху MAGA в ЄС, посилюючи внутрішні розбіжності та сприяючи зростанню антидемократичних сил на континенті.

Така угода фактично зруйнує архітектуру безпеки, створену після Другої світової війни, та відкриє період нестабільності та геополітичної переорієнтації, небачений з часів закінчення Холодної війни— сценарій, якого прагне Путін і який водночас становить загрозу національній безпеці США.