На думку Юлії Мендель, перемир’я може дати Україні шанс на зміцнення демократії, посилення армії та соціально-економічне відновлення

Перспектива швидкого підписання мирного договору в Україні стала однією з найбільш поляризуючих тем від часу обрання Дональда Трампа президентом Сполучених Штатів. Президент України Володимир Зеленський наполягає, що досягти підписання такого договору буде складно, підкреслюючи важливість справедливого, а не швидкого миру. Справедливість, звісно, важко оскаржити. Проте у розмовах з моїми співгромадянами з’являється інша, гірка правда: ця війна виснажує нас до глибини душі. Про це йдеться в авторській колонці Юлії Мендель, колишньої прес-секретарки президента України Володимира Зеленського на сторінках Time, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Одне із соціологічних опитувань засвідчило, що 38% українців готові прийняти територіальні поступки в обмін на мир. Але це здається мені несподівано консервативною цифрою. В одній клініці Києва лікар, яку я тільки що зустріла, була на межі сліз — її колеги звільняються, і вона теж розмірковує, чи залишитися. Масажистка зі Львова пише мені щомісяця, запитуючи, коли закінчиться війна. Прибиральниця із Чернігова вже почала нове життя в Іспанії. Попри надзвичайну стійкість нашої країни, ми маємо ворога, якого не можна подолати лише силою зброї. Західні союзники були щедрими, але навіть їхня стійка підтримка не може гарантувати майбутнє, якого ми так глибоко прагнемо. Перемога тільки військовими засобами, хоча й надихаюча, може вже бути недосяжною. Якою ціною, ми повинні запитати, триває наша боротьба?

Оскільки Україна наполягає на негайному відновленні своїх територій і чіпляється за дедалі віддаленішу перспективу вступу в НАТО, вона втрачає свою націю. Щонайменше 7,5 мільйона українців покинули країну через війну, при цьому понад 440 000 громадян виїхали лише у 2024 році — цифра у 3,3 рази вища, аніж у 2023 році.

Росія перетворила третину України на живе пекло. Уявіть собі життя, де російські дрони щодня полюють на людей, як на сафарі, як це відбувається у моєму рідному Херсоні. Хоча приблизно дві третини населення Херсона виїхали, багато людей залишились — зокрема, мої батьки, які, будучи медичними працівниками, відмовляються покидати свою громаду. Це жорстока реальність на сході, півдні та півночі України. У деяких регіонах України тривають безперервні авіабомбардування, в інших — атаки дронів чи артилерійський вогонь. Тим часом російські війська продовжують свій повільний, невпинний наступ на Донбасі, ставлячи під загрозу регіон Дніпропетровщини.

Поки ми ведемо нескінченні дискусії про справедливість і чи можлива швидка мирна угода, росіяни захоплюють дедалі більше землі і забирають дедалі більше життів.

Загальна кількість загиблих серед українських військових варіюється від понад 40 000 за словами президента Зеленського до принаймні 80 000, як повідомляє The Wall Street Journal. Окрім цих цифр, цивільні гинуть і страждають кожного дня. Перевірені оцінки ООН вказують на понад 12 000 цивільних жертв на території, підконтрольній Україні, а реальна кількість загиблих у російських окупованих регіонах залишається невідомою. Поранених цивільних — сотні тисяч. Лише у 2024 році кількість цивільних жертв збільшилася на 30%. І це ще без урахування тисяч дітей, силоміць депортованих, чи тих, кого продовжують забирати з новоприєднаних територій.

Багато людей залишаються у цих зонах війни, тому що їм нема куди їхати. Руйнуються не лише інфраструктура — економіка зруйнована, і знайти роботу, що може забезпечити родину, майже неможливо. Для багатьох людей, особливо у сільських районах, залишатися під обстрілами здається єдиним варіантом. Але чим довше триває війна, тим більше патріотизм для деяких слабшає на користь одного відчайдушного прагнення: вижити.

Чи є західний лідер — Дональд Трамп або інший — який може покласти кінець цій війні? Я не знаю. Але знаю, що на високому рівні тривають обговорення припинення вогню, від Вашингтона до Брюсселя. Можливо, неповне перемир’я, яке може не задовольнити усі наші вимоги справедливості, — це необхідний крок. Це не заклик до самозаспокоєння; це заклик до виживання.

Дехто назве мене наївною, кажучи, що армія Путіна відновиться і знову атакуватиме. Але навіть тимчасове перемир’я дозволить нам укріпити оборону, яку ми не змогли побудувати до вторгнення. Під постійним російським обстрілом встановити міцні оборонні лінії було майже неможливо. Перемир’я дало б шанс зміцнити наші кордони, посилити збройні сили та підготуватися до того, що може статися далі. Якщо Росія відновить агресію, принаймні ми стояли б на твердій землі, а не на зруйнованих основах.

Продовження боротьби за перемир’я не є слабкістю. Війна навчила нас небезпеки простих відповідей і рожевих наративів. Ми повинні бути прагматичними — заради майбутніх поколінь, які нестимуть наслідки вибору поточного дня. Це не заклик до капітуляції, а до стратегії, яка визнає як нашу силу, так і наші обмеження. Україна заслуговує на майбутнє поза нескінченною війною. Наївність сьогодні — це не пошук відпочинку, а віра у те, що нескінчена війна на виснаження яка, ідеалізована у TikTok і Twitter, може якось призвести до перемоги.

Відновлення наших територій — це спільна мета. Однак після контрнаступу 2023 року ми зіткнулися із жорсткою правдою: Україна, можливо, не має реалістичних шансів негайно повернути всі окуповані території. Останні втрати підкреслюють, що жодна кількість підтримки у соціальних мережах не змінить військову реальність.

Я тут, щоб поставити під сумнів уявлення, що тільки продовження війни врятує Україну. Для того, щоб протистояти Росії, нам потрібно більше, ніж зброя. Нам потрібна інтелектуальна сила, стійка демократія, стабільна економіка та мужність визнавати наші обмеження. Реальність така, що зараз, з відтоком мізків з України, зростанням рівня бідності та ерозією демократії, наша стійкість є крихкою.

Кожен день війни виснажує Україну. Це не лише вина Заходу; якби наші союзники не переймалися, вони б не надали таку велику підтримку на початку війни. Але відновлення нашої землі потребує більше, ніж просто сили.

Перемир’я може дати Україні шанс на переосмислення, на відновлення, на відбудову. Ми можемо зміцнити нашу демократію, відновити економіку і розпочати довгий процес соціального відновлення після цієї жорстокої інвазії.

Я закликаю наших союзників, наших лідерів і, передусім, моїх співвітчизників: розгляньте цінність перемир’я. Давайте оберемо цей важкий шлях, не як капітуляцію, а як необхідний крок до забезпечення майбутнього України. Ми повинні це зробити для нашої нації, для тих, хто загинув, і для тих, хто успадкує Україну, яку ми намагаємося захистити.