Коли на початку 2022 року до Мелітополя увійшли російські танки, Тетяна та Олег Плачкови вирішили залишитись, оскільки не хотіли покидати рідне місто, батьків та спільний бізнес, але восени 2023 року ситуація погіршилась і подружжя вирішило виїхати, але їх заарештували і згодом вони зникли безвісти

Росіяни прийшли за Тетяною та Олегом Плачковими, коли вони спали, увірвавшись до їхнього будинку пізно вночі. Це було 25 вересня 2023 року у Мелітополі, де вони разом зростали, покохали один одного та згодом одружились. Тепер їхнє місто було окуповане російськими військами. Чоловіки були озброєні та одягнені у чорне. Коли одні нападники почали обшукувати будинок, вилучаючи пристрої та документи, інші – відвели Тетяну та Олега у наручниках. Потім подружжя безвісти зникло. Про це йдеться у спеціальному репортажі BBC, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році, безвісти зникли понад 61 000 людей, як солдатів, так і цивільних осіб. Коли солдати зникають безвісти у бою, є ймовірність, що вони зрештою можуть бути включені до списку на обмін військовополоненими. Але цивільних повертають дуже рідко: росіяни зазвичай зізнаються у тому, що утримують їх.

Через чотири місяці після затримання, Тетяну покинули у лікарні Мелітополя у комі. Вона не мала ані одягу, ані медичних документів, а солдати, які її привезли, не надали жодних пояснень. Вона померла, так і не прийшовши до тями, а Олега так і не знайшли.

«Мені так важко думати про те, що вони з нею зробили і чому. Моїй мамі був 51 рік. Вона любила життя. Вона була такою світлою людиною, а потім усе обірвалося. Якщо не дай Бог, щось трапиться з моїм батьком, це уб’є мене», — зізнається їхня донька Людмила.

Покарання, страх та патрульні солдати

Смартфон Людмили переповнений світлинами із щасливими спогадами про її батьків. Вона показувала їх під час нещодавнього візиту в Україну, куди їздила, щоб закрити сімейний ресторанний бізнес і здати зразок ДНК, за допомогою якого можна впізнати її батька, якщо тіло колись знайдуть.

Це не те про що Людмила хоче думати.

Сім’я була дуже дружньою. Щодня під час російської окупації її батьки надсилали заспокійливі відеоповідомлення. «Доброго ранку, доню! Просто перевіряю», — каже Тетяна в одному з відео, а потім повертає камеру до чоловіка, який махає рукою та посміхається у своєму халаті.

Є й фотографії довоєнного періоду: сміх на пляжі, танці на дискотеці. Подружжя сповнене енергії та життя.

Коли на початку 2022 року до їхнього міста увійшли російські танки, Плачкові вирішили залишитись. У ті перші тижні Людмила приєдналася до натовпу, що розмахував синьо-жовтими українськими прапорами і кричав російським солдатам, щоб вони йшли геть. Потім почалася облава.

У путінській Росії страх – це метод правління: інакодумство пригнічується, а критиків саджають у в’язницю. Мета полягає у тому, щоб покарати небагатьох і залякати інших, аби вони підкорилися.

Наразі той самий принцип було імпортовано у райони південної та східної України, незаконно захоплені Росією, де солдати патрулювали вулиці.

Там ті, кого вважали лояльними Києву, називали зрадниками.

Тетяна та «ждуни» України

Проживши кілька місяців у такому кліматі, Людмила втекла за кордон як біженка. Але її мати не хотіла залишати своє місто, батьків та бізнес, який вони з Олегом заснували. Вона також вірила в українську армію.

Наприкінці 2023 року всі розмови були про контрнаступ на південному сході України з метою деокупувати території, і Тетяна вірила, що Мелітополь буде звільнено.

«Вона була великою оптимісткою. Я казала: «Мамо, може, тобі варто поїхати». А вона відповідала: «Ще трохи часу і наші хлопці сильніше натиснуть», – згадує Людмила.

Напередодні цього, ім’я Тетяни з’явилося на проросійському інтернет-форумі. Там її називали «ждуном» – ця образа стосується тих, хто «чекає» на звільнення. Мелітополь був переповнений інформаторами.

«Вона безперечно жертвувала гроші і допомагала [Україні], як могла. Деякі люди гинуть на полі бою, а інші – вмирають в окупації, допомагаючи різними способами. Для мене вона воїн. Вона знала ризики. Але вона мала допомогти», – розповідає Людмила.

На той час українців на окупованих територіях змушували отримувати російські паспорти. Зрештою, Тетяна та Олег погодилися покинути Мелітополь, якщо українська армія не прорветься до листопада 2023 року. Але у вересні 2023 року їх заарештували.

Що стало зі зниклою безвісти Тетяною

Людмила була у розпачі. Не маючи можливості повернутися до окупованого міста, вона надсилала запити у всі офіційні органи, які могла знайти, вимагаючи відповіді, тоді як її бабуся почала обшукувати місцеві відділення поліції та в’язниці.

Потім, у лютому 2024 року, пролунав телефонний дзвінок з таким повідомленням: Тетяна важко хвора, і бабуся Людмили може відвідати її у лікарні після допиту ФСБ. Таким чином родина дізналася, що Тетяна перебуває під слідством у справі про шпигунство.

Але на той момент вона вже була непритомна. Пізніше медсестра сказала Людмилі, що її мати доставили до лікарні з важкими пролежнями і це свідчить про її нерухомий стан протягом певного часу. То де вона була і що з нею трапилося?

Завдяки винятковій наполегливості, Людмила зібрала товсту папку документів про зникнення своїх батьків, але, за її словами, жодне із надрукованих слів не має сенсу. У РФ стверджують, що Тетяна передавала українській розвідці інформацію про російських військовослужбовців, але кримінальну справу було відкрито лише після того, як її доправили до лікарні.

До цього в документах зафіксовано, що «невідомі особи у військовій формі» відвезли її та Олега у «невідомому напрямку» у вересні 2023 року. Їхнє місцезнаходження з того часу офіційно є таємницею. Але в Росії шпигунськими справами, включаючи затримання та допити, займається ФСБ, і саме співробітники цієї спецслужби обшукували будинок Тетяни та Олега.

«Мені хотілося б вірити, що її здоров’я погіршилося через погані умови та відсутність належного догляду, але у глибині душі я розумію, що її катували», — вважає Людмила.

Її думка сформована на основі розповідей очевидців про жорстокість на окупованій території, зокрема від ресторанної співачки, яка звинувачується у тій же справі про шпигунство, що й Тетяна.

«Ймовірно, вони витягували інформацію. Я знаю, що вони люблять використовувати електрошок», – каже Людмила.

Розтин та лікарняний звіт, які вона отримала, засвідчили, що Тетяна померла від пневмонії після тривалого перебування на апараті штучної вентиляції легень. Але чомусь її спочатку інтубували, що не зафіксовано. Як і те, що сталося з батьком Людмили, Олегом.

«У списках затриманих він не значиться, кримінальної справи щодо нього не порушено», – йдеться у листі МВС Росії.

Поліція відкрила кримінальну справу за фактом викрадення, але підозрюваних і доказів немає.

Тисячі інших зниклих безвісти людей

Страждання Людмили поділяють багато тисяч українських сімей. На гарячій лінії, яку веде Міжнародний комітет Червоного Хреста (МКЧХ), більшість дзвінків надходять від людей, які шукають зниклих родичів.

Оператори телефонів збирають детальну інформацію, часто під час тривалих та емоційних телефонних дзвінків, які потім відправляють до бази даних розшуку у Женеві.

Людмила зареєструвала свої дані тут і в інших місцях, але поки що відповідей немає.

«Завжди є межі того, що можемо зробити, і ми маємо бути дуже реалістичними із сім’ями, щоб виправдати їхні очікування. Багато болю та розчарування», — пояснює Патрік Гріффітс, представник Міжнародного комітету Червоного Хреста.

Він також протистоїть критиці в Україні, що організація недостатньо тисне на Росію.

Міжнародне гуманітарне право зобов’язує усі держави повідомляти кожного затриманого під час збройного конфлікту і надавати доступ, але Росія просто ігнорує це. Частково тому, що вважає всіх цивільних осіб на окупованих територіях – росіянами. Це також вияв неповаги до решти країн світу.

Міжнародний комітет Червоного Хреста має співробітників у Москві та на окупованих територіях України, і хоча роздача гуманітарної допомоги дозволена, іноді поїздки до Мелітополя для пошуку секретних в’язниць заборонені.

«Є багато сімей, які… можуть ніколи не отримати відповіді, яку шукають. Ми також не можемо туди прорватись, але процес діалогу з владою, яка намагається покращити наш доступ, ніколи не припиняється», — застерігає Гріффітс.

Управління із пошуку безвісти зниклих осіб за особливих обставин складається лише із трьох співробітників поліції у Києві. Але їх потужне програмне забезпечення для розпізнавання осіб може сканувати веб-сайти та ЗМІ, полюючи за списком зниклих безвісти, що постійно зростає.

Російські блогери іноді публікують відео затриманих чи загиблих, але пошуки батька Людмили не дають результатів.

«Можливо, він перебуває у заручниках і не може зв’язатися із родичами. Іноді тіла мирних жителів повертають разом із нашими загиблими солдатами. Вони переважно у дуже поганому стані, тому візуальне впізнання неможливе», — пояснює Артур Добросердов із Управління пошуку безвісти зниклих осіб.

Саме тому Людмила здала зразок ДНК.

Мораль та ефект доміно

На окупованих територіях України викрадення сповільнилися, оскільки наближається третя річниця повномасштабного вторгнення РФ, але не припинилися.

Міністерство внутрішніх справ України зареєструвало понад 1000 нових зниклих безвісти людей у грудні 2024 року, але в ці дні багато з них будуть солдатами.

Загалом, методи Росії здаються жорстоко ефективними: найстійкіші прихильники Києва або залишили окуповані території, або не висуваються і не розкривають рота. У деяких випадках українці, які колись втікали з таких міст, тепер повертаються жити під владою Росії. Для деяких це краще, ніж бути біженцем.

Можливо, саме тому деякі українці останнім часом вголос запитують, чи варто ще боротися за таку землю. Оскільки лінія фронту ледве зміщується, безумовно не на користь Києва, і солдати гинуть щодня, країна починає задаватися дуже складними питаннями: про цю війну, її фінал і великі витрати.

Зниклий безвісти повернувся: «Я перебував у пеклі»

У своїй особистій боротьбі Людмилі все ж таки вдається знайти привід для надії. Тому що іноді зниклі безвісти з’являються.

У 2023 році Леоніда Попова затримали у Мелітополі, як і батька Людмили.

Він сфотографував російську військову техніку, за ним гналися вулицею солдати, а потім він зник.

Через три місяці його батькові зателефонували: Леоніда залишили у міській лікарні, змученого та сильно зневодненого.

Фотографії того дня, якими поділилася його мати Ганна, шокують: ребра молодої людини чітко видно під шкірою.

«Він сказав, що перебував у жахливих умовах, просто у пеклі», — згадує Ганна розмову з Леонідом того дня.

За ці місяці Леоніда тримали та допитували у різних місцях.

«Їм давали пластикові тарілки із гречкою та склянку води приблизно на 20 осіб. Коли вони говорили, що голодні, їм казали заткнутись, інакше їх розстріляють», – розповідає Ганна.

Батьки почали планувати, як вивезти його з Мелітополя у безпечне місце. Але після виписки з лікарні, його одразу ж затримали, і він знову зник.

Як і батька Людмили, Леоніда було офіційно оголошено зниклим безвісти, хоча його відвезли солдати.

Минув ще цілий рік, перш ніж його батькам повідомили, що він перебуває у слідчому ізоляторі в Донецьку, іншому окупованому місті, і звинувачується у шпигунстві. Спочатку вони були у нестямі від радості, але тепер турбуються про його здоров’я: у Леоніда – параноїдальна шизофренія, яку лікують за допомогою медпрепаратів.

«Вони не розуміють, що для людини з таким діагнозом уже смертельно небезпечно просто перебувати у в’язниці без таблеток», – турбується Ганна.

Вона почала писати російським чиновникам, благаючи включити Леоніда до списку для обміну полоненими з гуманітарних міркувань.

Ефект Трампа

«Ніхто не міг передбачити це жахіття. Навіть зараз я не можу повірити, що це реальність», – каже Людмила.

Вона не вибрала фотографію для могили матері, ніби відкладає своє горе, доки не знайде батька. Але більше не має місць, куди можна звернутися.

І тепер Дональд Трамп повернувся до Білого дому з розмовами про переговори щодо припинення війни. Це буде нешвидко та нелегко, якщо взагалі станеться, але Україну можуть змусити віддати Росії окуповані території, такі як Мелітополь.

«Можливо, вони відпустять мирних жителів, якщо подумають, що перемогли? А може, стане ще гірше: глухий кут. У будь-якому разі прийняти, що ця земля – більше не Україна, буде дуже складно.  Це земля, яку захищали мої батьки, де вони були щасливі, і де навіть зараз Олег міг би сидіти у холодному підвалі або тюремній камері, ще чекаючи, коли його знайдуть. Я не змогла врятувати свою маму, хоча я так намагалась. Тепер мені потрібно врятувати свого тата», – сподівається Людмила.