Якщо російському диктатору не вдасться досягти своїх цілей шляхом переговорів, то він переконаний, що зможе продовжувати війну щонайменше ще рік і здобути бажане на полі бою, а Україна не має ані часу, ані ресурсів для тривалого опору

Після повернення у Білий дім, президент США Дональд Трамп заявляв, що завершить війну в Україні за один день. Проте є проблема: президент РФ Володимир Путін, схоже, не поспішає йти на поступки та приймати угоду, яка не відповідає його умовам. Напередодні третьої річниці вторгнення в Україну, російський президент, схоже, вважає, що час грає на його користь і він має перевагу як над Україною, так і над її західними союзниками. Про це йдеться в авторській колонці Олександра Габуєва, керівника Центру Карнегі за міжнародний мир у Берліні на сторінках The Economist, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Справді, підхід Путіна за 25 років його влади полягав у демонстрації непохитної впевненості, незалежно від об’єктивної реальності. Це ускладнює розуміння його намірів, особливо з огляду на зростаючу закритість процесу ухвалення рішень у Кремлі. Проте новини з поля бою, ймовірно, підсилюють його оптимізм. На фронті Росія володіє ініціативою, концентруючи збройні сили навколо стратегічно важливого міста Покровськ, тоді як перевантажені українські лінії оборони починають тріщати. Україна серйозно стурбована перспективами майбутньої політичної та матеріальної підтримки з боку Трампа — та й загалом Європи. Навіть якщо політична воля збережеться, оборонно-промисловий комплекс країн Заходу навряд чи зможе забезпечити Україну озброєнням у тих самих обсягах, що й раніше. Тим часом, в Україні політична влада президента Володимира Зеленського виглядає нестабільною. Його уряд починає шукати можливості для певної паузи у бойових діях.

Водночас російські війська поки що не демонструють ознак виснаження наступального потенціалу. Дійсно, незначні територіальні здобутки Росії на сході України за останній рік далися їй величезною ціною у вигляді втрат особового складу. Поточні темпи втрат не можуть зберігатися безкінечно. Але у короткостроковій перспективі Росія поповнює свої втрати за рахунок резервів. Натомість, менш чисельна Україна має труднощі із набором нових військових.

Кремль заохочує росіян вступати до армії, пропонуючи їм щедрі виплати. Навіть якщо цей потік рекрутів вичерпається, у Кремля є й інші варіанти, зокрема нова електронна система розсилки повісток. (Тим часом, за оцінками, близько 12 000 елітних військових із Північної Кореї прибули до Росії, щоб допомогти вибити збройні сили України з Курської області.) Кремль терпить колосальні втрати, доки вважає, що Україна зазнає ще більших труднощів із поповненням своїх кадрових резервів на фронті. У РФ сподіваються, що Україна програє цю виснажливу війну поступово — а згодом і раптово.

Тут є ще й економічний фронт. Справді, сукупний вплив західних санкцій обмежив воєнну економіку Путіна. Однак російські технократи зуміли вражаюче впоратися з наслідками перегріву економіки, високої інфляції, дефіциту робочої сили та скорочення експорту. Рано чи пізно ці проблеми стануть значно складнішими для вирішення. Але, принаймні впродовж наступного року чи більше, Путін, ймовірно, зможе розраховувати на наявні ресурси для фінансування війни, перш ніж російська економіка зіткнеться із серйозними труднощами. І, враховуючи страх, який Путін вселяє як у російське суспільство, так і в еліти, він не переймається можливими народними вимогами щодо припинення війни або змовами з метою його усунення.

Путін також може бути впевнений у міжнародній ситуації — передусім щодо Трампа. Його погрози запровадити нові санкції проти Росії та розпочати масштабний видобуток нафти в США, що вдарить по російських нафтових доходах, не надто турбують Кремль. Навіть якщо ці заходи завдадуть шкоди Росії, то їхній ефект буде відчутний не одразу.

Переконання Кремля, що час грає на його боці, є ключовим для розуміння стратегічних міркувань. Російське керівництво не відчуватиме справжнього тиску щодо переговорів, якщо вони фактично не означатимуть капітуляції України. Путін уже формує дипломатичне поле, подаючи себе як «розсудливого» політика, водночас перекладаючи відповідальність за безглузде руйнування, спричинене війною, на всіх, окрім себе. Він лестить Трампу, підхоплюючи його риторику про те, що Росія нібито ніколи б не нападала на Україну, якби Трампа не усунули від влади внаслідок «вкрадених виборів». Він натякає на готовність до переговорів із Трампом, але, що показово, не із Зеленським чи Європою.

Вимоги Путіна включають визнання анексії українських територій, а також «захист прав» російськомовного населення в Україні (що фактично дає Росії важелі впливу на українську політику). Він прагне скасування західних санкцій. Понад усе він домагається припинення західних гарантій безпеки та запевнення, що Україна ніколи не стане членом НАТО (що й сам Трамп неодноразово ставив під сумнів). Європейські миротворці в Україні після узгодженого припинення вогню чи мирного врегулювання також будуть для нього неприйнятними. Зрештою, їхня присутність уздовж лінії розмежування ускладнить для Росії можливість у майбутньому знову напасти на Україну.

Якщо Трамп погодиться виконати основні вимоги Росії, то Кремль може пристати на припинення вогню та замороження поточної лінії фронту; він навіть може дотримуватися цієї угоди, доки Трамп перебуватиме при владі. Це дозволило б американському президенту похвалитися своїми здібностями як переговірника та «миротворця».

У Кремлі, без сумніву, сподіваються, що Україна без західних гарантій безпеки перетвориться на нестабільну, знекровлену країну, непридатну для інвестицій і приречену на внутрішній розпад. Українці, звісно, будуть обурені такою угодою і чинитимуть опір її нав’язуванню. Однак якщо Путіну не вдасться досягти своїх цілей шляхом переговорів, він переконаний, що Росія зможе продовжувати війну щонайменше ще рік і здобути бажане на полі бою. На його думку, Україна не має ані часу, ані ресурсів для тривалого опору. Довести зворотне можливо, але це вимагатиме ще більше української крові, західного озброєння і, можливо, найголовнішого — більше часу, ніж дозволяє нетерплячість Трампа щодо укладення угоди.