Джеймс Вілтон у 16 років хотів вступити до британської армії, а у 17 років почав говорити про бажання поїхати в Україну на війну

Джеймсу Вілтону було лише 18 років, коли він добровільно вирішив воювати за Україну через кілька місяців після закінчення школи. Це було рішення, яке він ухвалив переконливо та із пристрастю – але воно призвело до його загибелі. Юнак із Гаддерсфілда загинув у липні 2024 року унаслідок атаки дрона у селі Терни Краматорського району Донецької області на східному фронті України. Про це йдеться у спецрепортажі ВВС, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

«У нього було все життя попереду. Я б помінявся з ним місцями хоч завтра, лише б він міг сидіти вдома, пити пиво й дивитися дартс. Мені 52 роки, я прожив своє життя. А йому було лише 18 років, хто знає, чого б він міг досягти? Він так і не встиг пожити – і це найгірше», – розповідає батько Джеймса, Грем.

За його словами, Джеймс хотів вступити до британської армії після закінчення середньої школи Royds Hall у 16 років. Однак він обрав курс із догляду за тваринами та землею у коледжі Kirklees.

У 17 років, наближаючись до завершення навчання, Джеймс почав говорити про бажання поїхати в Україну, щоб допомогти у війні.

Ані Грем, ані мати Джеймса, ані його старші сестри Сара (21 рік) і Софі (22 роки) не хотіли, щоб наймолодший член родини їхав в Україну, але не змогли переконати його змінити рішення.

«Я сідав із ним і багато разів обговорював, чому він хоче це зробити, що я про це думаю. Але зрештою він вирішив, що це його покликання. Мабуть, він вважав, що це буде певною мірою пригода, що він їде туди, аби допомогти й, можливо, щось змінити», – каже Грем, який жив разом із сином.

Він неохоче підтримав сина, додаючи: «Якби я цього не зробив, одного ранку я б прокинувся, а він би просто поїхав. Заднім числом завжди легко аналізувати. Чи міг би я змінити його рішення? Ні».

Грем відвіз Джеймса в аеропорт Манчестера 28 квітня 2024 року. Звідти той полетів до Кракова, а потім сів на автобус до Тернополя, де приєднався до Інтернаціонального легіону Збройних сил України та пройшов чотиритижневу базову підготовку.

Виступаючи напередодні третьої річниці початку повномасштабної війни в Україні, Грем зазначає, що син і його товариші, які прибули з різних куточків світу та мали різний рівень військової підготовки, були «абсолютно не оснащені» та використовувалися як «гарматне м’ясо».

У відповідь представник Інтернаціонального легіону ЗСУ заявив, що стратегія Збройних сил України «базується на розумному використанні ресурсів, тактичному плануванні й технологічних перевагах».

«Кожна наступальна чи оборонна операція планується на основі розвідданих і детального аналізу ризиків. Інтернаціональний легіон отримує таке ж стандартизоване оснащення, як і українська армія, і забезпечуються сучасною зброєю. Ситуація із постачанням сьогодні кардинально відрізняється від перших місяців повномасштабного вторгнення», – додав він.

Попри це, Грем не знає, чи мав Джеймс бодай якісь сумніви щодо свого рішення. Під час їхніх регулярних телефонних розмов син жодного разу не шкодував про своє рішення воювати в Україні.

«Він зустрів чудових людей і, якби вижив, мав би багато друзів на все життя», – зауважує Грем.

Джеймса відправили на схід України, де він разом із товаришами намагався зупинити виснажливий російський наступ, що просувався на північ із окупованої Донецької області.

Грем розповідає, що його син загинув у липні 2024 року під час своєї першої бойової місії – він біг між двома окопами у відкритому полі без укриття.

Напередодні вони ще розмовляли по телефону.

«Він здавався в порядку. Якось він сказав: «Я не думаю, що пробуду тут так довго, як міг би. Це трохи не те, що я уявляв». Я відповів: «Це твій вибір. Якщо щось піде не так або ситуація стане критичною, я приїду й заберу тебе. Це завжди залишалося варіантом», – стверджує Грем.

Грем подолав майже 2000 кілометрів, щоб приїхати до України на похорон сина.

Розмірковуючи про його смерть, він зазначає, що Джеймс загинув, «роблячи те, у що глибоко вірив».

«Це дуже, дуже сумно і прикро, що він не встиг зробити заплановане. Те, що сталося із Джеймсом, на жаль, ймовірно, трапляється з кимось іншим посеред поля бою на сході України. Прийшов час, щоб люди усвідомили, що там насправді відбувається», – вважає Грем.

У будинку, де проживали Грем і Джеймс, тепер панує тиша.

«Він виріс хорошим молодим чоловіком і знаходив спільну мову з будь-ким. Я повернуся додому сьогодні ввечері, а його немає – він не сидить там, не грає у PlayStation. Це дивно. Ми мали чудові стосунки. Сиділи, щось їли й говорили про все на світі. Наскільки я знаю, не було нічого, про що він би мені не розповідав», – зізнається Грем.

Напередодні від’їзду в Україну, Джеймс провів вечір із батьком – вони сміялися, жартували та пили пиво перед телевізором.

Грем досі переживає глибоке горе, хоча уже минуло понад 6 місяців від смерті сина.

«Це просто виснажує. Ти намагаєшся не думати про це, здається, що ти в порядку, а потім щось нагадує, і все повертається знову», – бідкається Грем.