На екскурсії деяким жінкам щастить зустрітися із власниками різних художніх галерей, крафтових бізнесів, працівниками музеїв, фермерами, етнографами та бібліотекарами, а також вони можуть відкрити нові професійні шляхи та свіжі перспективи для майбутньої кар’єри

3 лютого 2024 року. «Зателефонував мій чоловік і сказав, що сина тяжко поранило, він зазнав критичних травм. Через два дні вранці мені зателефонував лікар і сповістив, що серце героя зупинилося о 7:50». Ользі Алексєєвій 47 років.  Вона розповідала, як ще змалку її син проявляв неабиякі здібності: у три роки уже сидів за комп’ютером, а в п’ять заробив першу медаль. «У дитинстві він обожнював збирати кубик Рубіка, залюбки грав на комп’ютері і мріяв створити власну гру». Про це йдеться у спецрепортажі Newsweek, переклад якого пропонує Foreign Ukraine.

Її син, Руслан Масальський, став інженером у Пало-Альто, що у Каліфорнії.

Коли Росія розпочала повномасштабну війну в Україні, Руслан вирішив стати добровольцем. Після 35-денного навчання у Великій Британії в жовтні 2022 року, як виповнився 21 рік, вирушив захищати Донецьку, Миколаївську та Херсонську області. А у лютому 2024 року він загинув, борючись за свою країну.

Українські кладовища заповнюються полеглими воїнами, а юрба скорботних жінок збільшується. Невідомо скільки нас, але ми маємо імена та їхні історії.

Деякі говорили із Newsweek, багато хто виходив на публіку вперше. Вони розповідають про спроби зібрати докупи свої розбиті життя.

Ольгу втішає синовий кіт Філіп. «Він дуже схожий на Руслана, нагадує нам про нього і звеселяє».

Біль від втрати серйозно позначився на здоров’ї Ольги. За минулий рік вона тричі лягала до лікарні, мала нервовий зрив і дуже сильно хворіла. «Після смерті сина я стала недієздатна. Зараз я вже повернулася до роботи після тривалої хвороби і з головою поринула в неї».

Щоб впоратися з глибоким горем Ольга відвідує групу підтримки для матерів полеглих воїнів під керівництвом психолога, і також індивідуально займається з психологом.

Одна з груп допомагає українкам відволіктися від щоденного горя і болю та подивитися в майбутнє.

44-річна Оксана Левкова, пів життя працює в українських громадських організаціях. У грудні 2022 року започаткувала релакс-тури для матерів і дружин солдатів, які загинули на війні, зникли безвісти або зазнали тортур у російських в’язницях. Відтоді вона познайомилася уже із 300 жінками –  150 особисто і ще 150 – онлайн.

Оксана організовує триденні поїздки так, щоб звозити жінок у різні місця, з надією, що це допоможе їм звільнитися від настирних, тривожних думок і віднайти полегшення. Маршрут сповнений несподіванок – від равликової ферми в тихому селі до імпровізованої екскурсії по історичній фортеці. Пізніше вони можуть вже купатися в озері, а ще через годину опинитися в художній галереї.

Вона каже, що жінки у горі хочуть щоб їх розуміло суспільство і відволіктися від щоденного болю. «Їм хочеться спілкуватись із жінками з подібним горем, відновити в пам’яті приємні моменти з минулого».

Крім того, ці жінки прагнуть втілити мрії своїх загиблих близьких. Вони прагнуть нагадати людям у численних далеких селах і містах, далеко від ліній фронту, що війна триває та бере своє. І заразом вони прагнуть виправити думки та поведінку, активні дії та знайти нові ідеї для своєї роботи.

Мільйони жінок вимушено покинули свої домівки та втратили роботу через війну.

На екскурсії деяким щастить зустрітися з гостями – власниками різних художніх галерей, крафтових бізнесів, працівниками музеїв, фермерами, етнографами, бібліотекарами. Так вони можуть відкрити нові професійні шляхи та свіжі перспективи для майбутньої кар’єри.

Багато дружин і матерів родом зі східних і південних частин України, які зараз окуповані Росією, тож вони не можуть відчути місцевий клімат, Азовське море, річки та озера.

«Ми балакаємо, ходимо на екскурсії, разом плачемо та сміємося, дихаємо морським одеським повітрям та приміряємо етнічний поліський одяг на Чернігівщині, куштуємо старовинні київські страви, які готують за автентичними рецептами в центрі нашої столиці», – розповідає Оксана.

Її екскурсії розраховані виключно на жінок, які пережили особисту втрату. «Вони не засуджують одна одну. Їх не бентежить, коли вдова або мати фарбує губи яскраво-червоною помадою або одягає сонячно-жовтий шарф. Учасниці підтримують одна одну, діляться горем до сліз, а через хвилину регочуть. Люди, що не зазнали таких втрат, часто не розуміють таких «коників».

Оксана Гурська з частково окупованої Запорізької області приїхала на равликову ферму в Одеську область. «Я із Запоріжжя, – розповіла вона власнику ферми. «Мені ті місця добре знайомі – там загинув мій син», – відповів він.

На запитання, чи цікавилися ці жінки службою в армії, Оксана пояснила, що багато вже підтримують підрозділи своїх чоловіків фінансово, ліками, їжею та теплим одягом. Однак інші переповнені домашніми справами. У війні вони втратили не лише чоловіків і синів, але й дім, майно та роботу. Багато стикаються з додатковими труднощами, наприклад доглядом за літніми родичами на окупованих територіях. Це змушує зосередитися на виживанні, а не підтримці війська.

Та попри ці труднощі, жінкам вдається утримувати себе фінансово. «Практично у половини є робота. Зараз сім’ї військовополонених і зниклих безвісти отримують солдатську зарплату, а сім’ї загиблих воїнів фінансову допомогу від держави. Це дуже допомагає вижити» – розповіла Оксана.

«Я мала їм сказати… що тата більше немає»

47-річна Станіслава Поліводська – ще одна скорботна, дружина Олександра Поліводського, українського юриста, науковця та викладача. Олександр загинув у Луганській області, захищаючи Україну. У перший день вторгнення він прибув до мобілізаційного пункту і вступив до лав Збройних Сил. Брав участь у звільненні Київської області, Харківській наступальній операції та боях у Донецьку.

20 квітня 2023 року звичне життя Станіслави скінчилося. Звичайний ранок різко перервався дзвінком з невідомого номера, що глибоко відчувалося як щось дуже неправильне. Олександр загинув від кулі російського снайпера під час евакуації важкопораненого побратима. «Йому назавжди 49 років», – каже дружина.

«Я годину просиділа на підлозі нашого дому. Я не могла плакати. У мене відібрало мову та сили, спустошило. Я ніби зникла. Проте мої думки крутилися по спіралі, гнані величезною відповідальністю перед нашими дітьми та матір’ю Олександра. Саме це не дало мені кричати, плакатися чи впасти духом. Я думала: «Як це переживе наша донька Софія? Як це витримає наш син Тарас? Як переживе це горе Людмила Василівна, його мама? А що мені робити? Як? Куди? Коли? Чому?»

Поверхом вище Софія працювала за комп’ютером, а Тарас був на онлайн-уроках. «Я все відтягувала момент, щоб повідомити їм – тата більше немає, що їхнє дитинство скінчилося, наше життя, наш радісний час разом – цього більше не буде».

Потім майже два тижні нестерпного очікування. За цей час Станіслава пережила суміш відчаю, надії та душевного болю, коли побратими невтомно боролися щоб повернути тіло чоловіка. «Я глибоко вдячна побратимам, що вони привезли його додому, і ми змогли попрощатися. Це було неймовірно складне та небезпечне завдання». Для багатьох родин повернення тіла захисника не розглядається.

«Вони проходять через пекло»

Світлана Комінько, психологиня, генеральна директорка і співзасновниця фонду «Maple Hope Foundation», наголошує, як горе переживають ті, хто не може поховати своїх близьких належним чином. «Це дуже складно, – пояснила вона. «Це неможливо забути». Вона зазначила, що зростає кількість випадків, коли тіла пропадають безвісти, або знаходять лише часткові останки. Це дуже ранить жінок.

«Вони проходять через пекло», – каже Світлана, описуючи кропіткий процес ДНК-тестування, щоб підтвердити, чи належать останки їхнім родичам.

Іноді тіла згорають або ще якось паплюжаться до невпізнання. Це тільки розриває і так болючу рану.

У найтемніші хвилини горя Станіслава вдається до письма, щоб впоратися із нестерпним болем. На панахиді в Михайлівському соборі в Києві вона звернулася до коханого сердечним листом:

Сльози течуть рікою із жалю…

Не можу повірити, що ти більш не з нами.

Ми планували жити довго разом, з пригодами, подорожами, незабутніми враженнями.

Але тепер цього не буде.

Ти пішов, і частина мене, частина мого світу, також померла.

Я так горда тобою!

Ти без вагань пішов на цю кляту війну, і так, я розумію, ти не міг інакше. Ніхто з нас не міг інакше…

Більшість добровольців не мають попереднього військового досвіду. Та все ж вони рухаються вперед, щоб приєднатися до боротьби за звільнення своєї країни. Ольга згадувала свого сина: «Всього 21 рік, був звичайним програмістом, а прийняв надзвичайне рішення захищати свій дім, сім’ю та людей. Як і незліченна кількість інших героїв, він не злякався небезпек і стояв до самого кінця».

«Прокинулися – отже живі»

Втім, наслідки війни позначилися на Ользі, так як і на величезній кількості людей. Її життя сповнене страхом: «День починається з фрази: «Прокинулися – отже живі». Але я намагаюся не втрачати віри, що все буде добре».

Нарікаючи на жахи війни, вона додає: «Страшенно боляче – наші діти, невинні діти, гинуть щодня. Нам лишається тільки вірити, що цей жах закінчиться. Я хочу жити в мирі і молитися, щоб жодній матері більше ніколи не довелося ховати свою дитину або коханого».

Світлана очолює канадську громадську організацію, яка займається підтримкою жінок в Україні та біженок у Канаді, лікуючи їхні душевні рани та сприяючи потребам психічного здоров’я.

Вона підкреслила, що горе це одне з найпереломніших переживань; однак зазначила, що коли допомагаєш іншим, то акт віддачі наповнює сенсом і відчуттям мети.

«Ніхто не думає їхати з України. Всі моляться і тримаються за надію, що все закінчиться», – сказала вона.

У багатьох жінок досвід втрати і горя з часом змінюється, трансформуючи світогляд. Після таких поїздок вони не лише задумуються про свій біль, а й починають дивитися у майбутнє.

«Вони потроху відчувають смаки життя – і навіть посміхаються», – каже Оксана.

Яскравий приклад – жінка з Полтавської області. Її син вже два з половиною роки перебуває в полоні. До цього вона була підписана у Фейсбуці як «Оксана Жалібниця Іванілова». Але після поїздки лишилося просто «Оксана Іванілова». Вона вважає, що це не просто зміна імені – «це крок назустріч життю».

Перекладачка: Руслана Фалько