Великі держави завжди вступали у змову, щоб домовитися про нові кордони чи сфери впливу без участі маленьких країн, яких вони стосувались

Україна не була запрошена на ключову зустріч між американськими та російськими офіційними особами у Саудівській Аравії, щоб обговорити мирну угоду. Президент України Володимир Зеленський заявив, що Україна «ніколи не ухвалить» жодних рішень без особистої участі у перемовинах. Рішення вести переговори про суверенітет України без неї — а також відверто здирницьку спробу президента США Дональда Трампа заявити права на половину рідкісноземельних металів України як плату за постійну військову підтримку, свідчить про його світогляд. Про це йдеться в авторській колонці Метта Фіцпатріка, професора міжнародної історії в Університеті Фліндерса (Австралія) на сторінках The Conversation, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Але це не перший випадок, коли великі держави вступають у змову, щоб домовитися про нові кордони чи сфери впливу без участі маленьких країн, яких вони стосувались. Ось 7 історичних прикладів такої свавільної політики:

1. Боротьба за Африку

Взимку 1884–1885 років німецький лідер Отто фон Бісмарк запросив європейські держави до Берліна на конференцію, щоб офіційно оформити поділ всього африканського континенту між ними. Жоден африканець не був присутній на конференції, яка стане відома як «Боротьба за Африку».

Окрім іншого, конференція призвела до створення Вільної держави Конго під контролем Бельгії, території колоніальних звірств, внаслідок яких загинули мільйони людей.

Німеччина також заснувала колонію Німецька Південно-Західна Африка (сучасна країна Намібія), де пізніше було здійснено перший геноцид XX століття проти колонізованих народів.

2. Тристороння конвенція

У 1899 році Німеччина та США провели конференцію та нав’язали Самоа угоду про розподіл їхніх островів між двома державами.

Це сталося, незважаючи на те, що самоанці виявили бажання або самоврядування, або конфедерації тихоокеанських держав із Гавайями.

Як «компенсацію» за втрачене Самоа, Великобританія здобула незаперечну першість над Тонго.

Німецьке Самоа перейшло під владу Нової Зеландії після Першої світової війни і аж до 1962 року. Американське Самоа (окрім кількох інших тихоокеанських островів) досі залишається територією США.

3. Угода Сайкса-Піко

Перша світова війна була у самому розпалі, тому Великобританія та Франція вирішили домовитися про те, як вони розділять Османську імперію після її розпаду. Османів запросили на переговори, але британець Марк Сайкс та француз Франсуа Жорж-Піко перекроїли кордони Близького Сходу відповідно до інтересів своїх країн.

Угода Сайкса-Піко суперечила зобов’язанням, прийнятим у серії листів, відомих як листування Хусейна-Мак-Магона. У цих листах Великобританія обіцяла підтримати незалежність арабів від турецького правління.

Угода Сайкса-Піко також суперечила обіцянкам Великобританії у Декларації Бальфура, підтримати сіоністів, які хотіли побудувати нову єврейську батьківщину у Палестині Османа.

Угода стала джерелом десятиліть конфлікту та колоніального правління на Близькому Сході, наслідки якого продовжують відчуватися і сьогодні.

4. Мюнхенська угода

У вересні 1938 року прем’єр-міністр Великобританії Невілл Чемберлен та прем’єр-міністр Франції Едуард Даладьє зустрілися з фашистським диктатором Італії Беніто Муссоліні та німецьким вождем Адольфом Гітлером, щоб підписати Мюнхенську угоду.

Лідери прагнули запобігти поширенню війни по всій Європі після того, як гітлерівські нацисти підняли повстання та почали атакувати німецькомовні райони Чехословаччини, відомі як Судети. Вони зробили це під приводом захисту німецькомовних меншин. Жодного представника Чехословаччини не запросили на зустріч.

Багато істориків досі вважають цю зустріч «Мюнхенською зрадою» — класичним прикладом невдалої спроби умиротворення войовничої держави-агресора у помилковій надії запобігти війні.

5. Евіанська конференція

У 1938 році 32 країни зустрілися в Евіан-ле-Бен у Франції, щоб вирішити, як вчинити з єврейськими біженцями, які рятувались від переслідувань у нацистській Німеччині.

Перед початком конференції, Великобританія та США домовилися не чинити тиску один на одного з метою скасування квоти на євреїв, яких вони прийматимуть у США чи Британській Палестині.

Хоча Голда Меїр (майбутня лідерка Ізраїлю) була присутня на конференції як спостерігачка, ані їй, ані іншим представникам єврейського народу не було дозволено брати участь у переговорах.

Учасники переговорів не змогли дійти згоди про прийом єврейських біженців, за винятком Домініканської Республіки. І більшість євреїв не змогли виїхати з Німеччини до початку Голокосту.

6. Пакт Молотова-Ріббентропа

Коли Гітлер планував вторгнення до Східної Європи, його головним каменем спотикання був Радянський Союз. Реакцією стало підписання нещирого договору про ненапад із СРСР.

Договір, названий на честь В’ячеслава Молотова та Йоахіма фон Ріббентропа (радянського та німецького міністрів закордонних справ), гарантував, що Радянський Союз не реагуватиме, коли Гітлер нападе на Польщу. У пакті також поділили Європу на нацистську та радянську сфери пливу. Це дозволило Совєтам розширитися до Румунії та країн Балтії, напасти на Фінляндію та захопити свою частку польської території.

Не дивно, що дехто у Східній Європі розглядає сучасні переговори США та Росії про майбутнє України як відродження цього виду таємної дипломатії, яка розділила малі країни Європи між великими державами у Другій світовій війні.

7. Ялтинська мирна конференція

З наближенням поразки нацистської Німеччини, прем’єр-міністр Великобританії Вінстон Черчілль, радянський диктатор Йосип Сталін та президент США Франклін Д. Рузвельт зустрілися у 1945 році, щоб вирішити долю післявоєнної Європи. Ця зустріч стала відома як Ялтинська мирна конференція.

Разом із Потсдамською мирною конференцією через кілька місяців, на Ялтинській створили політичну архітектуру, яка призвела до поділу Європи у період холодної війни.

У Ялті «велика трійка» переможців у Другій світовій війні ухвалила рішення про розподіл Німеччини, а Сталіну запропонували сферу інтересів у Східній Європі.

Це набуло форми низки політично контрольованих буферних держав у Східній Європі, модель, яку, на думку деяких, чинний президент РФ Володимир Путін прагне сьогодні реалізувати у Східній та Південно-Східній Європі.