Стратегія США має створити для Росії дилему щодо майбутнього України в рамках трьох варіантів: норвезька модель членства в НАТО, ізраїльська модель самооборони та європейська гарантія безпеки

Україна має значні важелі впливу на майбутніх переговорах з Росією — допоки Сполучені Штати підтримують Київ і дотримуються стратегії переговорів, яка створює реальні дилеми для Москви. Підтримка України з боку США останніми тижнями опинилась під знаком запитання після шквалу коментарів посадових осіб адміністрації президента Дональда Трампа, які пропонують односторонні поступки РФ та критикують Україну. Двосторонні переговори між Росією та Сполученими Штатами в Ер-Ріяді посилили стурбованість в Україні та Європі. Але ці кроки – вибір, а не необхідність. Хороша угода у межах досяжності, якщо Вашингтон готовий домагатися її. Про це йдеться в аналітичній статті Томаса Райта, старшого наукового співробітника Центру безпеки, стратегії і технологій імені Строуба Телботта в Інституті Брукінґса на сторінках Foreign Affairs, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Адміністрація Трампа має розпочати ці переговори із чітким розумінням інтересів США, правильним діагнозом проблеми, яку необхідно вирішити, кращим рейтингом можливих результатів та стратегією того, як досягти своєї мети. Якщо вона це зробить, то зможе гарантувати існування вільної та незалежної України з можливістю захистити себе та стримати майбутні атаки. Якщо Сполучені Штати не допоможуть Україні скористатися перевагою, яку вона має напередодні переговорів, це надасть Москві порятунок у своєму прагненні не лише домінувати над Україною, але й завдати шкоди інтересам США у глобальному масштабі.

Росія під тиском

У свій останній рік адміністрація експрезидента США Джо Байдена, де я обіймав посаду старшого директора зі стратегічного планування в Раді національної безпеки, підготувала Україну до переговорів у 2025 році незалежно від того, хто переможе на виборах у США у 2024 році. Після невдалого контрнаступу у 2023 році, адміністрація Байдена допомогла Україні створити три вектори дій, які б послабили здатність Москви вести війну нескінченно і, таким чином, чинили б на неї тиск, щоб вона вела серйозні переговори.

Одним із векторів була підтримка стратегії асиметричного виснаження. За даними Міністерства оборони США, російські втрати з початку війни становлять понад 700 000 осіб, тобто у середньому 1500 осіб на день. Спроби Москви відкрити новий канал перекидання військ із КНДР, схоже, провалилися, тому що кількість північнокорейських втрат була настільки великою, що Пхеньян не надсилав більше солдатів. Відповідно, якщо президент Росії Володимир Путін хоче вести довгу війну, то стикається з перспективою віддати наказ про мобілізацію наприкінці 2025 року, чого він намагався уникнути, щоб убезпечити простих росіян від реальності та болю фронту. Другим вектором була підтримка української кампанії далекобійних ударів по РФ спочатку шляхом підтримки її внутрішньої програми безпілотників, а потім шляхом надання ATACMS великої дальності.

І третім було посилення санкцій проти Росії, зокрема проти 50 банків та її енергетичного сектора, щоб ускладнити здатність Москви фінансувати довготривалу війну; одним із наслідків став сплеск російської інфляції, яка перевищила 9,5%, а ключова ставка перевищила 21%, до кінця 2024 року. Сполучені Штати також відправили достатньо артилерійських снарядів, ракет, засобів ППО та бойових машин, щоб Україна могла воювати до 2025 року. Союзний кредит у розмірі 50 мільярдів доларів, в якому залучені заморожені російські суверенні активи, надав Україні фінансовий порятунок. Росія досі прагне домінувати над Україною, але отримує лише шматки території на сході України з дуже невеликими перспективами на досягнення масштабних успіхів. Їй не вдалося домогтись краху України за допомогою енергетичних ударів узимку. Окремі території Курської області Росії залишаються під контролем України. І все це посилилося падінням союзника Росії Башара Асада у Сирії та ймовірним закінченням її військової присутності там.

Чому Україна має значення

Деякі спостерігачі та політики, зокрема в адміністрації Трампа, вважають, що підсумок війни в Україні є неважливим для Сполучених Штатів і що європейська безпека не є такою стратегічною проблемою, як протидія КНР. Проте, навіть якщо розглядати національні інтереси США крізь призму «Америка насамперед» і не бачити особливої ​​цінності у збереженні порядку, заснованого на правилах, або зміцненні НАТО, Сполучені Штати мають принаймні чотири основні інтереси у тому, щоб не допустити перемоги Росії та гарантувати вільну і суверенну Україну.

По-перше, з початку війни Росія значно поглибила свою співпрацю з Китаєм, Північною Кореєю та Іраном. Вона отримала критично важливу допомогу від цих авторитарних країн, включаючи верстати, мікроелектроніку, особовий склад та партнерства із спільного виробництва, щоб допомогти відновити свою армію. Натомість Кремль надав безпрецедентну військову й технологічну допомогу цим країнам. Ця співпраця є довгостроковою і становить реальну загрозу інтересам США. Якщо Росія переможе в Україні, це буде перемогою і для кожного з трьох її партнерів, без яких Москва вже програла б. Таке вирівнювання конкурентів і супротивників США поглиблюватиметься, оскільки партнери Росії отримають свою послугу за послугу. Немає жодних перспектив мирної угоди, яка вб’є клин між Росією та Китаєм — зв’язок між їхніми лідерами надто сильний. Китай, зокрема, надихнеться перемогою Росії і може зробити висновки про готовність Сполучених Штатів триматися партнера і у біді, і у радості.

По-друге, виживання вільної та незалежної України піде на користь Сполученим Штатам. Українська армія вийде з війни третьою за величиною в Європі після Росії й Туреччини. Вони стали піонерами передових технологічних розробок, особливо в галузі безпілотної війни та застосування штучного інтелекту у бойових діях. Вони поділяться цією технологією зі Сполученими Штатами та допоможуть Європі відновити свою оборонно-промислову базу. Україна, ймовірно, стане потужним та надійним союзником Сполучених Штатів в інших регіонах світу, включаючи Індо-Тихоокеанський регіон.

По-третє, перемога Росії в Україні значно збільшить загрозу для кількох європейських держав, які є проамериканськими та витрачають більшу частину свого ВВП на оборону. До них належать Литва, яка зобов’язалася витратити понад 5% свого ВВП на оборону протягом наступних двох років; Польща, яка йде шляхом до 4,7% ВВП; Латвія, що на рівні 3,45% ВВП; та Естонія, яка знаходиться на рівні 3,2% ВВП. Країни Західної Європи не мають достатнього потенціалу для стримування російської агресії протягом багатьох років, навіть якщо негайно збільшать витрати на оборону, і у них також, ймовірно, не буде сили волі до цього.

По-четверте, і, можливо, найважливіше, Сполучені Штати зацікавлені у стабільній та мирній Європі. Європа є найбільшим джерелом іноземних інвестицій та експортним ринком для Сполучених Штатів, а також ключовим союзником, який загалом поділяє погляди щодо центральних питань світової політики. Якщо переговори підуть не так і призведуть до перемоги Росії, це створить геополітичну чорну дірку в Європі, таку, яку не можна буде акуратно ізолювати від решти світу. Це може включати ризик виникнення майбутніх конфліктів, які можуть поширитися за межі України, послаблення проамериканських держав у Європі та надання Росії можливості проектувати силу у глобальному масштабі, щоб завдавати шкоди інтересам США, зокрема на Близькому Сході, в Африці та Індо-Тихоокеанському регіоні.

Червоні лінії

Основна проблема, яку необхідно вирішити під час переговорів, полягає в тому, що Росія хоче нейтральної та ослабленої України, тоді як вона прагне достатніх можливостей та гарантій безпеки, щоб стримувати та захищатися від будь-якого майбутнього нападу. У своїй промові в Міністерстві закордонних справ РФ у червні 2024 року Путін сформулював тверду позицію, що «Україна має прийняти нейтральний, позаблоковий статус, стати без’ядерною та пройти демілітаризацію та денацифікацію», і зажадав, щоб Україна віддала усю Донецьку, Луганську, Херсонську та Запорізьку області. У низці інтерв’ю з того часу він підтвердив цю позицію та назвав президента України Володимира Зеленського нелегітимним лідером України, який не має повноважень підписувати договір про припинення війни. Путін також зажадав суворих обмежень на розмір та сферу застосування українських збройних сил, включаючи заборону на «наступальну» зброю, ефективне російське вето на будь-які міжнародні гарантії безпеки, які надаються Україні, та західні гарантії безпеки для Росії.

Такий результат був би (і має бути) абсолютно неприйнятним для України та її партнерів. Жодне українське керівництво не може погодитись на зміну режиму та серйозні обмеження своєї здатності захищати себе. Києву потрібна якась домовленість, яка зможе відмовити Росію від відновлення війни на момент її вибору. Офіційна позиція українського уряду – це повернення усієї суверенної території України, включаючи Крим, а також членство в НАТО, щоб Росія не могла знову напасти. Однак є ознаки того, що Україна була б готова прийняти заморожування територіальної лінії, якби це сталося без юридичного визнання російських завоювань, і якби союзники підтримали право України повернути територію невійськовими засобами. Найважливіше для українців, що це було б компенсовано залізними гарантіями безпеки та обіцянкою політичної та економічної інтеграції до Заходу. Відповідно, завдання для Сполучених Штатів та їхніх союзників має бути зрозумілим: працювати з Києвом над результатом, який гарантує вільну та незалежну Україну, здатну захистити себе та стримати майбутній напад, а потім переконати Путіна прийняти цей результат.

Скажите мені, як це закінчиться

Різні сторони переговорів висунули чотири різні варіанти завершення війни, кожен зі своєю власною логікою та наслідками, не всі з яких були правильно зрозумілі.

Перший варіант — членство України в НАТО, яке надасть Києву гарантію безпеки за статтею 5. Хоча конкретна мова дещо двозначна, стаття 5 зазвичай інтерпретується Сполученими Штатами (та іншими членами НАТО) як непорушне зобов’язання втрутитися безпосередньо від імені союзника. З таким зобов’язанням, вважають українці, Росія не буде схильна атакувати, враховуючи ймовірність того, що це призведе до війни зі Сполученими Штатами. І тут можуть застосовуватися два варіанти членства України в НАТО. Згідно з моделлю Західної Німеччини, Київ приєднається до НАТО з розумінням того, що стаття 5 застосовується лише до території, яка знаходиться під його контролем, і зобов’язується не застосовувати силу для повернення окупованих територій. Відповідно до норвезької моделі (заснованої на підході до членства цієї країни при заснуванні НАТО у 1949 році) вона погодилася б на самостійні обмеження щодо іноземних баз, військ, кораблів та обладнання, які будуть присутні в країні, — іншими словами, проводячи різницю між Україною в НАТО та НАТО в Україні.

Другий варіант — це ізраїльська модель, за якої Вашингтон надає достатню військову та розвідувальну допомогу, щоб дозволити Україні стримувати та, за потреби, перемагати російські збройні сили без прямого втручання інших країн. У випадку Ізраїлю підтримка США ґрунтується на різних меморандумах про взаєморозуміння, які спрямовані на надання йому якісної військово-технологічної переваги над сусідніми країнами. Це не буде застосовуватись у випадку України, але Сполучені Штати могли б прагнути надати їй надійну оборону та стримуючий потенціал, як це зазначено у двосторонній угоді про безпеку між США та Україною у 2024 році. Це було б не просто тим, що іноді називають «стратегією дикобразу», яка має на увазі суто оборонну позицію. Це надасть Україні можливість використовувати ракети великої дальності, такі як ATACMS та JASSM для наступу на території Росії у разі повторного вторгнення. На практиці ізраїльська модель вимагатиме від Сполучених Штатів і союзників взяти на себе зобов’язання допомогти Україні створити збройні сили, які включатимуть ешелоновану протиповітряну оборону, військово-повітряні сили, що включають значну кількість F-16, запаси 155-міліметрових боєприпасів і ракет середньої дальності, таких як GMLR, стійку та передову оборонну промислову базу для виробництва якнайбільшої кількості зброї. Сполучені Штати також могли б пообіцяти надати Україні непряму підтримку, якщо вона знову зазнає нападу, за відсутності обмежень на використання американської зброї.

Третій варіант буде зосереджено на європейській гарантії безпеки. Радник президента США Дональда Трампа з питань національної безпеки Майк Уолц нещодавно заявив, що питання гарантій безпеки – це прерогатива Європи. Чи будуть європейські миротворчі війська стримуванням для майбутнього російського вторгнення? У цьому випадку європейські країни будуть у стані війни з Росією. Міністр оборони США Піт Хегсет чітко дав зрозуміти, якщо європейські війська справді вирушать в Україну, то діятимуть без гарантій США. Деякі європейці побоюються, що це дасть Путіну можливість убити клин між Сполученими Штатами та Європою — якщо він націлиться на європейські війська, європейські члени НАТО воюватимуть із Росією без підтримки США. Зі свого боку, Зеленський наголосив, що «гарантії безпеки без Америки не є реальними гарантіями безпеки».

Четвертий варіант залежатиме від нейтралітету України – вимоги, з якої Росія, ймовірно, розпочне будь-які переговори, ґрунтуючись на обговореннях у Стамбулі у 2022 році. Ключовим питанням буде те, що станеться, якщо нейтралітет буде порушено. Тут варто уважно розглянути переговори у Стамбулі: Москва запропонувала, щоб Україна не вступала до жодних альянсів, що розмір її збройних сил буде обмежений, і що безпека гарантуватиметься групою країн, які зобов’язалися допомагати Україні у разі нападу. Але це становище було структуроване так, щоб дати Росії ефективне право вето — тобто не було жодного механізму примусу. Інші підходи до нейтралітету також не спрацювали. У випадку Фінляндії після Другої світової війни Радянський Союз міг втручатися як у зовнішню, так і у внутрішню політику, здійснюючи значний контроль протягом кількох десятиліть. В Австрії під час холодної війни нейтралітет значною мірою дотримувався, але в основному тому, що порушення Радянським Союзом відбулося б у контексті вторгнення до Західної Європи, що у будь-якому випадку викликало б серйозну реакцію США. А Бельгія, яка мала служити нейтральним буфером без будь-якої допомоги з боку інших держав, зазнала вторгнення і в Першу, і в Другу світові війни.

Дилеми Кремля

Стратегія США має полягати у тому, щоб створити для Росії дилему щодо майбутнього України, з яким вона може зіткнутися. Адміністрація Трампа дотримується зовсім іншого погляду, але Вашингтон може і повинен категорично виключити нейтралізацію України чи формальний нейтралітет, і натомість викласти на стіл три варіанти: норвезьку модель членства в НАТО, ізраїльську модель та європейську гарантію безпеки.

Кожен із цих варіантів має істотні недоліки в очах Росії. Існує правдоподібний аргумент, що норвезька модель членства в НАТО може бути прийнятнішою для Москви, ніж ізраїльська модель чи європейські війська, особливо якщо вона відкриє можливість обговорення деяких обмежень щодо українського наступального озброєння та європейської архітектури безпеки. Це речі, які зазвичай відкидаються Україною та союзниками, але можуть обговорюватися та розглядатися альянсом у разі, якщо Росія сприйме членство України в НАТО. Більше того, в рамках норвезької моделі в Україні не буде військ НАТО, а її уряд буде дещо обмеженим союзниками.

Ізраїльська модель, навпаки, означатиме добре озброєну та небезпечну Україну, яка повинна дбати про себе самостійно і, таким чином, буде схильна до запобіжної самооборони та односторонніх кінетичних дій у формі диверсій, таємних дій та вбивств. Присутність європейських військ в Україні означатиме, що Росії доведеться боротися з військами держав-членів НАТО біля своїх кордонів. Кремль може втішатися тим фактом, що Європа не готова виконати цю місію, але він, безперечно, турбуватиметься, аби майбутня адміністрація США не погодилась на цей варіант.

Метою переговорів має стати примус РФ до протистояння проблемам, з якими вона стикається, і перевірка того, що вона може терпіти. Росія, швидше за все, відкине норвезьку модель, але Сполучені Штати потім можуть звернутися до ізраїльської моделі — краще за розгортання європейських військ, які самі європейці не готові ефективно реалізувати. Одним словом, хоча планом А має бути норвезька модель, ізраїльська модель буде планом Б.

Росія, звичайно, може відкинути ізраїльську модель, а також НАТО та європейську гарантію безпеки та дотримуватися своїх максималістських цілей. Ось чому Сполучені Штати мають продовжувати підтримувати Україну та чинити тиск на Росію, особливо через асиметричне виснаження, що ускладнить ведення тривалої війни. Адміністрація Трампа не захоче запитувати у Конгресу США нову військову допомогу для України і одним з інструментів було б ухвалення законодавства про фінансування виробництва боєприпасів, що надало б сигнал оборонній промисловості нарощувати обороти для Індо-Тихоокеанського регіону та Близького Сходу, а також для Європи. Частина цієї продукції потім могла бути надана Сполученими Штатами в обмін на угоду про доступ до критично важливих корисних копалин або закуплена для України за рахунок Європи з використанням заморожених російських активів.

Росія, зі свого боку, ймовірно, попросить скасувати санкції та повернути 300 мільярдів доларів заморожених суверенних активів. Ці вимоги варто здебільшого відхилити, при цьому основна частина санкцій залишиться чинною, поки Росія незаконно окупує українську територію. (Санкції мають додаткову перевагу, адже перешкоджають глибоким економічним відносинам між Росією та Китаєм.) Якщо адміністрація Трампа наполягає на скасуванні санкцій, то принаймні повинна зберегти ті, які заважають воєнній модернізації Росії, наприклад, проти мікроелектроніки. Суверенні активи мають бути передані Україні замість репарацій, аби їх використати для реконструкції та відновлення. Для цього не потрібна згода росіян; європейські держави мають право вжити цих дій в односторонньому порядку, оскільки основна частина заморожених активів знаходиться саме там.

Досить добре

Якщо адміністрація Трампа підтримає Україну на переговорах і скористається важелями, які має, то зможе забезпечити ізраїльську модель для України — створення потужної майбутньої армії із можливістю завдати удару по території Росії у разі нападу, за непрямої підтримки США. Ця угода не буде ідеальною, оскільки залишить Україну без зовнішніх гарантій безпеки. Хоча, можливо, і був шлях України до НАТО за зразком норвезької моделі за адміністрації Джо Байдена, такий результат явно неприйнятний для Трампа. Ізраїльська модель забезпечує життєздатний шлях до вільної та незалежної України, яка здатна захищати себе та стримувати майбутні напади. І згодом вона може послужити сходинкою до міцного та справедливого миру.