Екзистенційні розбіжності між Україною та Росією, які підривали Мінські домовленості, залишаються актуальними й сьогодні

Президент Росії Володимир Путін погодився на 30-денну паузу в атаках на енергетичну інфраструктуру України після телефонної розмови з американським колегою Дональдом Трампом. У соцмережах Трамп назвав розмову «дуже доброю та продуктивною» й заявив, що сторони досягли «розуміння щодо повного припинення вогню». Цей оптимізм є хибним. У Білому домі не згадали, що Путін висунув додаткові умови для припинення вогню. Кремль вимагає фактичного роззброєння України, що залишить її беззахисною перед можливим російським захопленням. Такі умови є неприйнятними як для України, так і для її європейських партнерів. Про це йдеться в авторській колонці Наталії Чернишової, старшої викладачки нової історії Європи у Лондонському університеті Квін Мері на сторінках The Conversation, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

На цьому етапі Трампу та його переговорникам варто було б замислитися, чому попередні спроби стримати Росію та забезпечити тривалий мир для України не увінчалися успіхом.

Ця війна не почалася тоді, коли снаряди почали падати на Київ у лютому 2022 року. Росія вже майже вісім років вела неоголошену війну проти на Донбасі, де проросійські проксі-сили розпалювали конфлікт у прикордонних районах Луганської та Донецької областей.

Спроби припинити бойові дії були здійснені у вересні 2014 року та лютому 2015 року, коли Росія та Україна підписали угоди про припинення вогню під час переговорів у Мінську.

Однак обидва Мінські договори виявилися нежиттєздатними. Бої в регіоні тривали й зрештою завершилися повномасштабним вторгненням Росії в Україну у 2022 році. Ці угоди лише відтермінували проблеми.

Мінськ-1 та Мінськ-2

Перші Мінські протоколи були підписані у 2014 році Росією, Україною, сепаратистами з Донбасу та представниками Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ). Угода передбачала негайне припинення вогню під наглядом ОБСЄ, виведення з України «іноземних найманців» та створення демілітаризованої буферної зони.

Але Москва також наполягала, щоб Київ надав тимчасовий «особливий статус» так званим Донецькій і Луганській народним республікам — двом сепаратистським утворенням у Донбасі. Замість того, щоб допомогти Україні відновити контроль над своїми східними територіями, угода дозволила підтримуваним Росією повстанцям проводити місцеві вибори та легалізувала їх як сторону конфлікту.

Режим припинення вогню впав уже за кілька днів після підписання

Пункти, які мали окреслити лінії конфлікту та повернути Україні контроль над її східним кордоном, не були дотримані повстанцями, і бойові дії посилилися впродовж зими.

Зі зростанням кількості жертв лідери Франції та Німеччини поспішили ініціювати новий раунд переговорів у лютому 2015 року. Результатом стали нові домовленості, відомі як Мінськ-2, які також не принесли миру.

Росія та її проксі-сили на Донбасі одразу й неодноразово порушували умови угоди. Вражаюче, але в Мінську-2 навіть не згадувалась Росія, попри те, що вона підписала протоколи. Москва продовжувала заперечувати свою участь у конфлікті на сході України, водночас нарощуючи військову допомогу сепаратистам.

Київ опинився перед умовами миру, які були неможливі до виконання, якщо Україна не була готова пожертвувати своєю суверенністю. Мінськ-2 передбачав, що «особливий статус» для східних сепаратистських регіонів мав стати постійним, а також що до Конституції України буде внесено зміни, які передбачають «децентралізацію» влади від Києва до регіонів, контрольованих повстанцями.

Цим регіонам мали надати автономію у фінансових питаннях, контроль за ділянкою кордону з Росією, а також право укладати зовнішні угоди та проводити референдуми. Щоб ще більше підірвати українську незалежність, у Конституцію мала бути внесена норма про нейтралітет, яка фактично унеможливлювала б вступ України до НАТО.

Цілком зрозуміло, що в Києві ніхто не поспішав виконувати ці саморуйнівні умови. В інтерв’ю німецькому журналу Der Spiegel у 2023 році Володимир Зеленський сказав, що коли у 2019 році став президентом України й ознайомився з Мінськом-2, то «не побачив у цих угодах жодного бажання дозволити Україні бути незалежною».

Цей коментар Зеленського вказує на фундаментальний недолік Мінських домовленостей-2. Їхні західні посередники не усвідомили, що військові цілі Росії є несумісними з українським суверенітетом. Від самого початку метою Москви було використання Донбасу для дестабілізації уряду в Києві та встановлення контролю над Україною.

Західні миротворці шукали компроміс, натомість Кремль використав Мінськ-2 для просування своїх цілей. Як зазначив у 2020 році Дункан Аллан із дослідницького інституту Chatham House: «Росія розглядає Мінські угоди як інструмент підриву українського суверенітету». Війна на Донбасі тривала, і до 2020 року вже забрала життя 14 000 людей, а 1,5 мільйона стали біженцями.

Колишня канцлерка Німеччини Ангела Меркель, яка відігравала ключову роль у посередництві, згодом захищала Мінські угоди. Вона заявила, що вони дали Києву час для озброєння проти Росії. Але ця «покупка часу» обійшлася дорого. Мінськ-2 лише заморозив конфлікт на окремій території, але не завершив його. Більше того, він надихнув Росію, прокладаючи шлях до повномасштабного вторгнення.

Наголос на українському суверенітеті

Екзистенційні розбіжності між Україною та Росією, які підривали Мінські домовленості, залишаються актуальними й сьогодні. Україна продемонструвала рішучість захищати свій суверенітет, тоді як вторгнення Росії у 2022 році свідчить про її намір зламати цю рішучість. Час атаки — майже на сьому річницю Мінська-2 — лише підсилює цю тривожну істину.

Цю колізію цілей необхідно відкрито визнати у будь-яких мирних переговорах. Єдиний шлях до довготривалого миру в Європі — це не винагороджувати агресора і не карати його жертву.

Кремль уже відкрито заявив, що сприймає посередництво Трампа як визнання Заходом стратегічної переваги Росії. Від цієї ілюзії Москву необхідно позбавити. Як зазначає Наталія Бугаєва, аналітикиня Інституту вивчення війни, війну ще не програно. Росія аж ніяк не є непереможною — і її можна змусити прийняти поразку.

Однак, щоб будь-яка угода була дієвою, не може бути жодної двозначності чи компромісів щодо українського суверенітету. Його необхідно гарантувати та підтримати реальними безпековими зобов’язаннями.

Поки що адміністрація Трампа демонструє слабке розуміння цього. Але через 10 років після Мінська-2 європейці нарешті це усвідомили.

Президент Фінляндії Александр Стубб заявив журналістам 19 березня 2025 року, що Україна «абсолютно» не повинна втратити ані суверенітету, ані території. А в день, коли відбулася розмова Трампа з Путіним, німецький парламент ухвалив рішення про значне збільшення оборонних витрат — ще один показник того, що європейці більше не довіряють Путіну на слово.