Франція та Великобританія запропонували військові варіанти для підтримки миру та стабільності в Україні після завершення конфлікту. Однак значні труднощі у створенні сили для стримування Росії викликають сумніви щодо здатності Європи здійснити таку місію без безпосередньої підтримки США

24 лютого 2025 року прем’єр-міністр Великобританії Кір Стармер закликав до створення «забезпечувальної сили», яка повинна бути розгорнута в Україні після укладення мирної угоди. Він також оголосив, що Велика Британія та Франція створюють «коаліцію охочих», щоб гарантувати мир, що включатиме «військових на землі та літаки у небі». Це актуалізувало питання про те, що європейські армії, діючи незалежно від США, зможуть реально зробити для такої місії, у якому вигляді вона може бути реалізована і які ресурси та мандат необхідні для її успіху. Про це йдеться в аналітичній статті Бена Баррі, старшого наукового співробітника Інституту стратегічних досліджень, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Будь-яка така місія в Україні не відповідала б традиційному миротворчому мандату ООН, де основою є нейтральність, мінімальне використання сили та згода всіх сторін. Росія неодноразово заявляла, що не прийме участі в будь-якій миротворчій місії з участю країн НАТО. «Оборона» і «гарантування» мирної угоди вимагатимуть наявності міжнародної сили, здатної стримувати російську армію та заспокоїти Київ, що Росія не буде здійснювати нові атаки. Ключовим у цьому може стати «підтвердження» безпеки сили та її місії через гарантію від США.

Командування і контроль

Місія потребуватиме єдиної стратегії, погодженої її учасниками, із чіткими цілями. Угоди про умови її роботи, включаючи чіткі правила взаємодії та прийнятний рівень політичного і військового ризику, будуть необхідні. Також потрібно буде визначити чітке місійне завдання. Сила повинна звітувати перед військовим стратегічним командиром і багатонаціональним оперативним штабом, який керуватиме спільним командуванням на театри операцій.

Як саме сформувати необхідну структуру командування, особливо якщо можливість використання командно-керівних можливостей НАТО буде відкинута, а британський уряд буде неохоче ставитися до ідеї місії ЄС? Запропонована «коаліція охочих» вимагатиме від Франції та Великої Британії разом діяти як спільні країни-лідери та базувати багатонаціональний орган, який надаватиме стратегічний напрямок. Нижче цього буде оперативний штаб, який може базуватися на постійному спільному штабі Великої Британії або його французькому аналозі, доповнений додатковим персоналом від країн-учасників.

Необхідно буде також розгорнути штаб спільної оперативної групи (JTFHQ) у регіоні. Це може бути на основі існуючих штабів Великої Британії та Німеччини або, якщо операція буде орієнтована на сухопутні сили, існуючий штаб корпусу може бути посилений для створення JTFHQ. З європейських країн НАТО найбільший досвід спільного командування для складних операцій інтервенційного характеру мають Велика Британія та Франція.

Військові варіанти для підтримки України

Сили та техніка європейських країн вже присутні в Східній Європі, де вони беруть участь у контингентах сухопутних сил НАТО, здійснюють місії з повітряного патрулювання та займаються іншими завданнями, і ці сили можуть бути доступні для підтримки будь-якої місії в Україні. Однак важливим чинником у визначенні складу сил, які можуть бути скеровані до України, є можливості українських та російських військ після укладення мирної угоди. Існують кілька варіантів можливих місій:

1. Повітряна група (Over the Horizon Force)

Європейські країни можуть зібрати повітряну групу в країнах, що межують з Україною та Чорним морем, таких як Польща та Румунія. Ця група включатиме збалансовану силу систем протиповітряної оборони, ударних літаків та платформ для розвідки, спостереження та управління (ISR), підтриману літаками-заправниками. Використання баз на території НАТО дозволяє, у разі необхідності, діяти під захистом статті 5 НАТО, що має на меті стримування будь-якої російської агресії. Деякі літаки можуть бути розташовані на авіаносцях. Повітряна група не тільки матиме можливість втручатися в Україну, але й може допомогти в обороні західних регіонів країни, якщо це буде необхідно. Ця сила також може включати сухопутні або морські елементи швидкого реагування, які здатні швидко переміщатися в Україну. Це можуть бути бронетехніка, механізовані, повітрянодесантні або амфібійні війська. Цей варіант не передбачає перебування європейських сил на українській території або в Чорному морі.

2. Місія з навчання та консультування

Хоча багато міжнародних партнерів України вже навчали її війська з початку російського вторгнення у 2022 році, це навчання здійснювалося за межами країни. Франція, Німеччина, Великобританія та США активно брали участь, використовуючи свої ресурси й тренувальні бази. Навчання включали підготовку на індивідуальному рівні, а також для підрозділів і формувань, зокрема щодо використання нової техніки. Для економії часу частину цього навчання можна було б перенести в Україну. Це дозволить активніше залучити українських інструкторів та сприятиме розгортанню європейських радників на українських штабах, зокрема в Києві. Місія з навчання та консультування в західних регіонах України виграла б від наявності на території країни розвинутої системи протиповітряної оборони та протиповітряного захисту від дронів та гібридних атак Росії.

3. Сила стримування та забезпечення довіри

Ключовою вимогою для сили стримування та забезпечення довіри є бойова здатність, яка дозволяє швидко допомогти Україні в захисті її території — виявляти, затримувати та перемагати російські вторгнення на суходолі, на морі та у повітрі. Повна потреба у такій силі залежатиме від залишкової сили російських військ навколо України після мирної угоди.

• Малий масштаб: Сила може включати бригаду (близько 5 000 осіб) з підтримкою невеликої авіаційної складової та обмеженими морськими силами у Чорному морі. Бригада включатиме від трьох до п’яти батальйонів, підтриманих артилерією та інженерами, і зможе стримувати лише локальну загрозу з боку Росії або маломасштабні повітряні чи морські вторгнення.
• Середній масштаб: Сила може включати велике формування дивізії (до 30 000 осіб), з підтримкою далекобійної артилерії, бойових вертольотів, безпілотних літальних апаратів (БПЛА) та інженерів. Це дозволить ефективно реагувати на кілька одночасних наступів з боку Росії та забезпечити більш високу інтенсивність бойових дій, завдяки більшому обсягу бойової підтримки, ніж у бригади.

Ці варіанти можуть бути реалізовані за умови політичної та військової волі з боку європейських країн, а також забезпечення достатнього рівня координації та ресурсів.

Масштабна сила: склад і потенційні учасники

Масштабна сила для забезпечення стабільності та стримування російських атак після мирної угоди зосереджувалася б на корпусній сухопутній складовій, що включала б не менше трьох дивізій (від 60,000 до 100,000 військових). Така сила була б здатна до ведення тривалих бойових дій високої інтенсивності і підтримувалася б великими авіаційними та морськими компонентами. Однак, хоча авіаційні та морські компоненти можуть бути розгорнуті досить швидко, для формування сухопутної складової такого масштабу знадобиться більше часу. Зниження ризику ескалації може бути досягнуте шляхом розташування сухопутних військ на заході України, де війська можуть бути розкидані та замасковані. Альтернативно, сили можуть бути розгорнуті в українських містах та на ключових інфраструктурних об’єктах для збільшення стримування російських атак, проте це буде пов’язано з більшими ризиками.

Морський компонент міг би допомогти Україні захистити морські лінії сполучення між Стамбулом і Одесою, а також брати участь у розмінуванні та розвідці (ISR).

Авіаційний компонент має кілька завдань, включаючи операції ISR над Україною та Чорним морем, безпосередній захист сухопутних і морських компонентів від атак з повітря та з поверхні, а також ударні місії по землі та морю.

Які країни НАТО можуть внести свій вклад?

Провідні ролі Великої Британії та Франції у цій ініціативі вимагатимуть від них спільного надання основи для сили, виконання функцій головних націй та організації аспектів управління командуванням (C2). Польща вже виключила свою участь. Очікується, що інші країни Східної Європи, з огляду на їхню близькість до Росії, діятимуть подібно.

Для початкового розгортання можуть бути використані сили, що входять до складу Альянсу швидкого реагування НАТО, а також будь-які національні сили високої готовності.

Коли країни розглядатимуть можливість участі у запропонованій силі, вони враховуватимуть кілька факторів, зокрема:

• Політичну підтримку України на національному рівні, збалансовану з можливими проросійськими настроями в країнах.
• Ставлення до США, а також до президента Дональда Трампа, що може бути важливим фактором у прийнятті рішення.
• Ризики та логістичну підтримку: політики бажатимуть отримати запевнення, що військові ризики будуть зведені до мінімуму, а сила матиме достатню логістичну підтримку.
• Вартість операції та можливість відсутності сил для інших операцій.

Європейські країни повинні мати можливість забезпечити сили на рівні готовності, необхідному для виконання вимог НАТО щодо стримування та оборони в Євроатлантичному регіоні. Однак лише декілька членів НАТО публікують інформацію про здатність своїх сил відповідати цим вимогам.

Наразі існують сумніви щодо готовності британських, нідерландських та німецьких сил, оскільки є публічні свідчення, що НАТО значно скоротило інвестиції в необхідні запаси боєприпасів і запасних частин. Також не зовсім ясно, чи проводять сили НАТО необхідне навчання національних та багатонаціональних підрозділів на вищих тактичних і операційних рівнях для підготовки до цієї місії.

Якщо вимоги залишатимуться, країни, які братимуть участь у місії, повинні будуть забезпечити її через кілька ротацій, що з часом може стати складним завданням.

Роль США в європейській місії

США мають ключові військові можливості, які не мають європейські сили. Серед них: значні ресурси для збору розвідданих (ISR), включаючи розвідку сигналів, супутники для спостереження та високий рівень командування і управління (C2). Без участі ВПС США, здатність Європи пригнічувати російську протиповітряну оборону значно обмежена, як і її можливості для захисту від балістичних ракет. США також мають стратегічні повітряно-транспортні та морські перевезення, які значно перевищують європейські можливості.

У своїх заявах, як Стармер, так і Макрон, схоже, передбачають, що «підтримка» з боку США буде стримувати будь-яку російську атаку на міжнародні сили. США можуть допомогти цим силам стратегічною розвідкою для виявлення і нейтралізації загроз. США також можуть пообіцяти допомогти силам, якщо на них буде здійснено напад. Стримування атаки з боку Росії буде значно посилене, якщо це угоду буде оприлюднено і підтримано розгортанням американських сил у операційну зону. Це може включати розгортання американських швидких реагувальних наземних сил, вхід кораблів до Чорного моря та патрулювання американської авіації над операційною зоною.

«Незручна правда» полягає у тому, що будь-яка російська атака на сили стримування означатиме, що члени сили опиняться в бою з Росією. Це матиме серйозні наслідки, особливо якщо, як заявив міністр оборони США Піт Хегсет, США не дозволять застосування статті 5 НАТО до сил НАТО, що розгорнуті в Україні. Багато європейських країн можуть бути не готові до розгортання без запевнення, що США зможуть надати військову допомогу у критичній ситуації.

Попередження з історії

Це не перший випадок, коли Франція та Великобританія діяли як провідні нації в рамках операцій інтервенції. Перший такий випадок стався під час Суецької кризи 1956 року, коли Великобританія та Франція спільно провели операцію для захоплення Суецького каналу. Початкові дії були успішними, але операція стала стратегічною поразкою, частково через опір з боку США.

У 1994 та 1995 роках Франція та Великобританія відіграли ключову роль у місії Охоронної місії ООН (UNPROFOR) в Боснії, надавши більше бригадних сил і забезпечивши командування на оперативному рівні. Але UNPROFOR зіткнулася із проблемами, зокрема з тактичними невідповідностями з боку різних фракцій у Боснії. Хоча на місії були британські, французькі та скандинавські підрозділи, майже половина контингенту складалася з країн, уряди яких прагнули мінімізувати ризики. На місії не було американських військ.

Незважаючи на те, що повітряну підтримку для UNPROFOR надавало НАТО, включаючи США, політичний розрив між ООН, НАТО та США був таким значним, що лише у вересні 1995 року американська дипломатія і авіаційна потужність були використані для впливу. Проблеми UNPROFOR підкреслюють важливість узгодженого стратегічного лідерства в рамках складної багатонаціональної операції.