Сполучені Штати де-юре не визнаватимуть російську окупацію українських територій, але де-факто будуть підтримувати дипломатичні відносини із РФ

Після переобрання Дональда Трампа президентом США, президент РФ Володимир Путін мріє про «новий світовий порядок». Вашингтон справді робить усе можливе, щоб налагодити відносини із Москвою та припинити війну в Україні. Поки Трамп і Путін ділять світ на власні сфери впливу, ЗМІ проводять численні порівняння із Ялтою, де Йосип Сталін, Франклін Д. Рузвельт і Вінстон Черчилль встановили післявоєнний баланс сил. Чи точна ця аналогія, польське видання Onet запитало Сергія Радченка, історика та професора Університету Джона Гопкінса (США) і Foreign Ukraine пропонує ознайомитись з його думками.

Onet: Підхід адміністрації Трампа до російсько-українських переговорів викликав багато історичних порівнянь, зокрема із Мюнхенською угодою 1938 року. Але серед російських експертів, здається, домінує Ялтинська конференція. Чому ця аналогія корисна для розуміння того, що відбувається сьогодні?

Сергій Радченко: У 1945 році в Ялті Сполучені Штати і Радянський Союз ще здавалися паралельними траєкторіями. Сталін хотів, щоб його влада співпрацювала зі Сполученими Штатами; Рузвельт також хотів співпраці із Сталіном. Йому потрібен був Радянський Союз, щоб допомогти США в Азії, де американці ще воювали з Японією. Тому Рузвельт підійшов до конференції з позицією: що ми можемо дати СРСР? На які поступки ми можемо піти, щоб отримати їхню підтримку в Азії?

Onet: Провівши аналогію із сьогоденням, можна подивитися на політику Трампа і запитати: чи потрібна йому допомога Росії? Чому він звертається до Путіна з пропозицією про співпрацю?

Сергій Радченко: Я думаю, що він хоче бачити Росію на своєму боці у групі держав, яка також включає Китай. Питання в тому, наскільки він готовий піти на поступки — і тут відмінності очевидні. Однією з причин, чому деякі історики, особливо польські, критикують Ялту, є те, що вони вважають поляків там зрадженими. Сталін був сповнений рішучості зберегти радянський контроль над Польщею зі стратегічних міркувань. Він вважав, що вороги Росії використовували Польщу у минулому, коли хотіли напасти. Чи то був Наполеон, чи то німці, вторгнення відбувалися через те, що Сталін називав «польським коридором». Насправді, до лютого 1945 року радянські війська уже прорвалися та фактично встановили власний уряд у Польщі. Тож я не знаю, що американці могли реально зробити, щоб запобігти потраплянню Польщі — чи будь-якої іншої країни Східної Європи — до радянської сфери впливу. Тому що радянські війська вже були на місці. Чи можна було розпочати війну з Радянським Союзом, щоб запобігти цьому? Цього ніхто в США не хотів. Ніхто при здоровому глузді цього не зробив би.

Onet: Якщо порівняти цю ситуацію із сьогоденням, то можна побачити, що росіяни не контролюють Україну. Вони не захопили її і не створили там свого уряду. Вони застрягли у війні на виснаження. Невже за таких обставин можна віддати Україну Путіну?

Сергій Радченко: Я не знаю, чи хоче Трамп це зробити. Але я думаю, що у даному випадку аналогія із Ялтою не зовсім працює, тому що обставини зовсім інші.

Onet: У своїй книзі «Керувати світом» ви акцентуєте увагу на легітимності як мотиваційному факторі радянської зовнішньої політики. Чому це було важливо у контексті Ялтинської конференції?

Сергій Радченко: Для Сталіна менші прибутки з більшою легітимацією були важливішими, ніж більші прибутки з меншою легітимацією. Він міг просуватися у різних країнах, покладаючись виключно на силу. Однак він цінує визнання Америкою цих здобутків, оскільки це зробило їх більш безпечними та довгостроковими. Якщо ви володієте якоюсь територією, а інші не визнають її законною, ви можете втратити її у довгостроковій перспективі, оскільки ставитимуть її під сумнів. Тож ви покладаєтеся на зовнішнє визнання. Для Сталіна таке визнання Сполучених Штатів було важливим — і саме це мала дати Ялта. Це надавало ауру легітимності радянським досягненням у Східній Європі, а також в Азії, яка була ще одним важливим театром для Сталіна. Я думаю, що те саме стосується Путіна. Він хоче «нової Ялти» саме тому, що цінує американське визнання його територіальних захоплень. Якщо ніхто не визнає, що Росія захопила Крим чи східну Україну, існує ймовірність, що коли Путін помре або Росія ослабне, українці отримають можливість повернути окуповані території. Путін хоче цього уникнути, створивши законодавчу базу, яка б фактично закріпила ці території за Росією і, можливо, опосередковано залишила всю Україну у зоні впливу Росії. Так можна розуміти ідею невступу України до НАТО в будь-якій формі.

Onet: Путін, схоже, не відмовився від своїх максималістських цілей в Україні. Чи є шанс, що він, як Сталін, погодиться на менші прибутки з більшою легітимацією? Легітимність досі так важлива для нього?

Сергій Радченко: Я думаю, що так, але це ще належить побачити, оскільки Заходу було б досить важко визнати російське територіальне захоплення. Весь історичний досвід говорить проти цього. Тут паралель насправді не Ялта, а Мюнхен. Ця ідея «миру для наших часів», відмови від частини чужої території в надії, що це стримає агресора. Я думаю, що у Сполучених Штатах і, звичайно, в Європі, є багато небажання. Ніхто навіть не розглядає ідею офіційно визнати ці території так чи інакше належними до Росії чи такими, що входять до російської сфери впливу. Те, про що ми тут говоримо, можливо, є якесь неявне визнання де-факто, а не де-юре. Хоча насправді це теж має велике значення. Якби, наприклад, положення договору про постійний нейтралітет України стосувалися лише тієї частини країни, яку вона контролює, це неявно визнало б той факт, що росіяни володіють іншими територіями і, ймовірно, володітимуть ними протягом тривалого часу. З тієї ж причини, наприклад, пом’якшення санкцій щодо Криму чи Східної України, які ще перебувають під російською окупацією, також означало б фактичне визнання цих територій російськими.

Onet: Путін захоче всього цього. Навіть якщо не в змозі забезпечити пряме визнання Заходом своїх територіальних захоплень, то може принаймні спробувати забезпечити визнання де-факто. Для нього це також дуже важливо і може стати основою для якоїсь угоди в Україні. Ось де ми підходимо до того, що насправді може статися у мирних переговорах між Росією та Україною. Чи є якийсь спосіб знайти реальну основу для обмеження контролю Путіна в обмін на певний ступінь легітимності разом із послабленням санкцій та іншими речами, які американці можуть спробувати влаштувати?

Сергій Радченко: Коли ми говоримо про ступінь легітимності чи визнання, здається важливим напрямок, у якому рухається зовнішня політика США. Європа і Сполучені Штати, здається, не на одному боці. Я не знаю, чи можна більше говорити про те, що «Захід щось визнав». Звичайно, європейцям набагато складніше, ніж американцям. Але ми навіть не говоримо про належне де-юре визнання чи організацію мирної конференції, яка б перекроїла кордони. Про це не може бути й мови. Можливо, Путін цього хоче, але я не думаю, що хтось при здоровому глузді на це погодиться. Це створило б дуже тривожний прецедент. Я думаю, що може бути якесь справжнє визнання. Якщо ми шукаємо порівняння, ми знаходимо кілька із часів холодної війни. Одне з них – невизнання США радянської анексії країн Балтії. Це тривало протягом холодної війни, хоча Сполучені Штати загалом підтримували нормальні дипломатичні відносини із Москвою, і будь-хто, хто подорожував СРСР, також міг їздити до Естонії, Латвії та Литви без будь-яких особливих обмежень. Америка проводила політику невизнання, але де-факто визнання було. Іншим цікавим прикладом є так звана політика єдиного Китаю, ідея, яка виникла після консультацій з китайцями у 1972 році. Американці та китайці погодилися, що існує лише один Китай по обидва боки Тайванської протоки — в Пекіні та на Тайвані — і Америка не заперечувала це тлумачення. Можливо, можна було б використати таку дивну мову, в якій Америка не ставить під сумнів те чи інше, щоб забезпечити визнання де-факто, але не де-юре.

Onet: Питання в тому, що ми отримаємо натомість? Чи означає це, що Путін погодиться на безпечну Україну? Її існування може бути гарантовано лише у тому випадку, якщо здатна захистити себе. Тож Путіну довелося б погодитися на цілу купу умов, а тоді, натомість, Україна та її західні партнери — або принаймні деякі з них — могли б забезпечити певну легітимність правлінню Путіна в Криму та на сході України. Звичайно, це диявольська угода, але це ідея цих переговорів. Деякі експерти розгорнули ялтинську аналогію ще далі, стверджуючи, що нова «Велика трійка» — у цьому випадку Путін, Трамп і Сі Цзіньпін — готуються розділити світ і ми спостерігаємо повернення сфер впливу. Ви вважаєте це перебільшенням?

Сергій Радченко: Я думаю, що люди, які так кажуть, не до кінця розуміють природу того, що сталося в Ялті, і різницю між тим, що було тоді і зараз. Рішення Ялтинської конференції врешті-решт не витримали, оскільки почалася холодна війна. Іншими словами, легітимність радянських здобутків чи контролю над Східною Європою не визнавалася. Сталін і американці мали зовсім інше бачення світу. До речі, Сталін і англійці мали дуже схоже бачення світу. Саме тому вони змогли погодитися на поділ південно-східної Європи. Сталін і Черчилль були імперіалістами ХІХ століття. Американці мали інше бачення: вони думали про світ як про єдине ціле, не поділений на сфери впливу, відкритий для американського бізнесу. Іншими словами, це було протилежністю того, чого намагався досягти Сталін. Через це у 1945 році відбулося зіткнення бачень, яке допомагає нам зрозуміти, як виникла холодна війна. Сьогодні ми можемо мати справу з ситуацією, яка відрізняється від ялтинської, але з цієї причини вона може бути більш стійкою і стабільною. Здається, Трамп думає про світ у тих категоріях ХІХ століття, які використовували Сталін і Черчилль. У Путіна такий же підхід. Отже, з їхньої точки зору, Америка (включно із Гренландією та Панамою) належить американцям, Азія — китайцям; а Європа – росіянам. Однак тут аналогія починає руйнуватися. Наприклад, японцям було що сказати про ідею «Азії китайців». А в Європі ми маємо Росію, яка економічно, військово й технологічно слабша, ніж сукупна сила Європи. Європа не в такому стані, як у 1945 році, коли Радянський Союз міг просто сказати: «Дивіться, тут вакуум; ми можемо по суті розділити його як завгодно, тому що контролюємо ситуацію на місці». Зараз Росія веде війну в Україні, але не може навіть вийти за межі контролю над 20% території. Вона намагається дипломатичним шляхом зробити те, чого не змогла досягти військовим шляхом. То про яку «Ялтинську угоду» ми говоримо? То як поділити світ на зони впливу, якщо росіяни не можуть цього досягти військовою силою? Вони моляться, щоб Трамп був настільки дурним, аби повірити в це, і допоміг їм якось змусити європейців підкоритися. Але не вийде, бо європейці не дурні. Українці теж. Тут стають очевидними обмеження Ялтинської угоди.