Подальше існування України, як суверенної держави є гарантією миру у Польщі

Проникливі аналітики вже з другого дня повномасштабної війни в Україні знали, що з російською армією щось не так. Більшості потрібен був десяток-другий днів, аби зрозуміти, що бліцкригу в Україні не буде, що росіяни на нього не здатні. Після понад місяця боротьби, коли армія Володимира Путіна втекла з Київщини та Сумщини, ця некомпетентність стала очевидною і для значної частини «простих людей». Про це йдеться в аналітичній публікації польського видання TVP.info, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

З позиції «за кілька днів росіяни розберуться» ми перейшли до масового знущання над якістю збройних сил Російської Федерації. «Друга армія світу» – конструкт кремлівської пропаганди, яка мала паралізувати вільний світ однією лише ідеєю ефективності – стала глузливою фігурою, сприйнятливою до образливих для росіян перефразів. І тому ми говорили про «другу армію в Україні», «армію третього світу» або армію, яка «не має аналогів», посилаючись на чергову пропагандистську вигадку, згідно з якою російській техніці важко знайти гідні еквіваленти.

З часом прийшло усвідомлення, що росіяни вчаться. І після місяців паралічу російські служби дезінформації прокинулися. У підсумку – окрім раціональних рефлексій, які є результатом спостереження за полем бою – ми мали в обігу чимало вставок, з яких випливало, що армія Путіна все одно покаже українцям. Не достатньо відновити міф про силу та боєздатність російської армії, але достатньо, щоб ми перестали з неї кепкувати. Сьогодні у нас на Віслі з цього приводу є консенсус: ми вважаємо російську армію не надто сучасною, але багаточисельною та рішучою, а тому небезпечною.

Якби у Росії усе вийшло

Я поділяю цей діагноз і – з одним застереженням, про яке йдеться нижче – я виключаю сценарій повної перемоги Росії. Від такого повороту подій Україну захищає не лише відносна слабкість російської армії. Не менш важлива «зворотна сторона медалі» – відносна сила української армії та інші чинники, які нарощували цю силу «попутно», і продовжують її нарощувати, насамперед західна військова допомога.

Отже, є сильні запали, але в першу чергу це стан «тут і зараз»; Історично так склалося, що іноземної допомоги для України не було. По-друге, незалежно від масштабу цієї підтримки, навичок, можливостей і волі самих українців протистояти, теоретично неможливо виключити застосування росіянами «надзвичайних засобів», наприклад, ядерної зброї. В обох випадках (сама Україна чи атакована «ядерною зброєю») ми мали б справу з дуже небезпечними наслідками для Польщі. Тож чого ми уникли або з чим би нам довелося мати справу, якби Росія «виклалась на повну»?

Наслідки соціальної фрустрації

З 24 лютого 2022 року з України виїхало майже 6 мільйонів людей, три чверті з яких проїхали через Польщу. Навесні 2022 року у Польщі перебувало понад 2 мільйони біженців. Тим часом польська держава виявилася неготовою їх прийняти. Нас врятувала низова громадська активність – потужна мобілізація простих поляків, які поглинули цей транскордонний трансфер. У буквальному сенсі приймаючи українців під дахами власних домівок. А тепер уявімо, що біженців було б в три-чотири рази більше. Повчальним у цьому сенсі є досвід Лівану – 4,5-мільйонна країна понад 10 років тому стала місцем притулку для мільйона сирійців. Причини структурної неефективності Лівану глибші, але саме проблема біженців добила країну, яка сьогодні функціонує майже виключно завдяки міжнародній допомозі.

Оптимістично, але посилення міграційного тиску було б зменшено. Але ми все одно матимемо хаос на річці Вісла, який супроводжуватиме трансфер протягом багатьох місяців. Але не потрібно було б шукати бажаючих прийняти «зайві» мільйони — у багатьох країнах перемагає антимігрантська риторика, що може призвести до ситуації, коли ми залишимося наодинці із додатковими мільйонами людей «на борту». Скільки з них можна було б ефективно задіяти в економіці, а скільки б обтяжували б бюджет витратами? А як щодо системи охорони здоров’я, яка не в змозі обслуговувати 35 мільйонів громадян Польщі (а саме стільки з нас живе в країні), а раптом їй доведеться мати справу із понад 40 мільйонами пацієнтів? А як щодо освіти, громадського транспорту, інших послуг для населення та біженців, які працюють в умовах дефіциту? І, нарешті, як щодо наслідків соціального розчарування, внаслідок конкуренції за доступ до товарів і послуг?

Сценарій «вони спробують»

Але навіть ефективно керована держава все одно матиме проблеми в умовах тотальної поразки України. Стали б прифронтовою країною «у всій красі». Більше тисячі кілометрів ворожого кордону – це, у кращому випадку, збільшення ризику, з яким ми зараз стикаємося, – штучно посилений міграційний тиск. На цьому фронті гібридної війни ми працюємо дедалі краще, але подивіться на витрати. Фінансові, пов’язані з будівництвом дамб та їх утриманням, і менш відчутні та потенційно небезпечні, пов’язані з необхідністю залучення військових для охорони кордону. Точніше, було б наївно припускати, що більший кордон з Росією (і залежними від неї суб’єктами) лише породжуватиме такі загрози. Навіть знаючи про можливості російської армії, ми повинні були б серйозно подумати, що «вони все одно спробують». Що буде жорстке, кінетичне протистояння – тому до нього треба готуватися. Програма «East Shield» має коштувати нам 10 мільярдів злотих протягом кількох років. Це багато, але водночас небагато у масштабі державних витрат. Тільки сьогодні ми маємо час і більш обережні, тому що російська армія, розбита в Україні, не здатна напасти на Польщу. І український буфер нас захищає.

Несприятливі кореляції

Що робити, якщо цей буфер відсутній? Що, якби російські війська, які стояли на нашому східному кордоні, мали за плечима переможну війну, а політичне керівництво у Кремлі було переконане, що ризик того вартий? «Східний щит» мав би отримати солідну дозу стероїдів, як і вся програма розширення оборонного потенціалу Польщі. Сьогодні ми близькі до того, щоб витратити 5% ВВП на оборону, але уявімо наслідки різкого збільшення цих навантажень. Бюджет зроблений не з гуми – озброєння йшло б за рахунок соціального забезпечення, що призвело б до реального зниження якості життя в Польщі.

До чого іноземні інвестори додадуть свої два центи. І, правда, нічого не додадуть, а заберуть, бо Польща, як країна «зони деформації», стала б надто ризикованим місцем для ведення бізнесу. Більше того, так думають не лише іноземці – для деяких громадян Польщі перспектива жити в тіні російської загрози була б нестерпною та неприйнятною. Знову матимемо справу із «польським прокляттям» – необхідністю еміграції та супутнім витоком мізків. Це ще одна сходинка на шляху до деградації можливостей держави і суспільства.

Проте між цими явищами були б кореляції. Бо як можна створити сильну армію, якщо демографічний дефіцит поглиблюється (чому не на основі біженців, буде пояснено трохи пізніше)? Як формувати надходження до бюджету, коли економічна активність громадян обмежена (одних лише державних і оборонних інвестицій недостатньо)? Як компенсувати втрачені доходи від іноземних інвестицій? Як поєднати потребу в обслуговуванні мас біженців із необхідністю скорочення соціальних витрат?

Життєвий інтерес Польщі

Йдемо далі. Одним із мотивів Путіна підштовхнути свою країну до відкритої війни з Україною було демографічне пограбування. Росіяни живуть менше років, народжуваність у них падає, а співвідношення між білим, православним і слов’янським населенням і народами, які російська еліта вважає неповноцінними, – азіатами, жителями Кавказу, мусульманами – зменшується. При такому сприйнятті ситуації Росія стоїть перед перспективою соціальної катастрофи, а способом уникнути її може стати згадане пограбування. Вийшло так, як вийшло – російське суспільство платить жахливу кров’яну данину за ці євгенічні манії, але, дивлячись з точки зору Кремля, воно того варте. Варіант примусової натуралізації кількох мільйонів українців, які вже проживають на окупованих територіях, досі залишається на столі.

Що було б, якби їх було більше? Розглянемо найгірший сценарій, у який зараз потрапляє Україна — через деякий час, після кількох років запеклої оборони. А на їхній території понад мільйон чоловіків, звиклих до війни, озвірілих, загалом розчарованих поразкою, переконаних, що світ – Захід – Польща – їх зрадив, покинув. Росіяни мають величезний досвід експлуатації підкорених націй – також у військовій експлуатації, як гарматного м’яса. Особисті розбіжності між новобранцями не є проблемою – їх можна зламати заохоченнями, терором і шантажем. Перетворити масу колишніх ворогів у дієву армію, по-російськи. Тож тепер уявімо, що лезо (колишньої) української армії повернуто проти нас…

Страшно? Тому Україна не може впасти. Тому її подальше існування як суверенної держави є життєво важливим для Польщі. Тому її армія має бути нашим союзником, тримаючи Росію в узді самим своїм існуванням. Скептицизм щодо сенсу підтримки України – шкідливе явище для нашої країни.