Як фермер із Колумбії воював в Україні проти російських окупантів

45-річний Александер Гомес вступив до Міжнародного легіону України у березні 2024 року через фінансову скруту

**Александер Гомес / Фото: Christoph Gurk**

Александер Гомес не пам’ятає точно, де саме перетнув кордон з Україною. Це було у травні 2024 року. Він знав, напевно, лише одне: чиновник, перевіривши у нього колумбійський паспорт, привітав його фразою «Bienvenido». Ласкаво просимо, тільки не українською, а іспанською мовою. Звісно, це могло бути збігом обставин. Український прикордонник, який любить вивчати мови: Чому б і ні? Але Гомес вважає, що є й інша причина, пов’язана із його країною. Або точніше: з його співвітчизниками. Колумбійці тепер приїжджають в Україну так часто, що деякі українці уже вивчили, принаймні, кілька слів іспанською мовою. За словами Гомеса, він постійно зустрічався із колумбійцями. На вокзалі, у готелі, у Києві та в інших регіонах. Всюди. І вони завжди були в країні з тієї ж причини, що й він. Це були не туристи і не журналісти, а найманці. Про це йдеться у спецрепортажі швейцарського видання Tages Anzeiger, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

«Більшість із них, ймовірно, вже мертві сьогодні», – прогнозує Гомес.

Але він живий. Здоровий і неушкоджений. Сидить вдома у Чинчині, у центральній Колумбії, і п’є на терасі чорну каву з цукром.

В українській армії вже давно є інструктори, які розмовляють іспанською мовою

Колумбія розташована на півночі Південної Америки, далеко від сучасних «гарячих точок» світу. Збройні конфлікти у Колумбії точаться вже кілька десятиліть. Ліві партизани проти правих ополченців та уряду. Плюс наркокартелі та злочинні угруповання. Однак водночас робляться й серйозні зусилля щодо припинення насильства. У 2016 році був укладений мир із ФАРК – одним із найбільших збройних угруповань у країні. Остання міждержавна війна відбулася понад 50 років тому.

І все-таки колумбійці майже завжди були залучені у великі збройні конфлікти останнього часу.

Вони працювали на американські охоронні компанії в Іраку та Афганістані, а також на Саудівську Аравію в Ємені. Нині у Судані перебуває щонайменше 300 колумбійських найманців, а ще є Україна: тут вони воюють майже виключно на боці Києва. Проте достовірної інформації про їхню кількість немає ані з Боготи, де такі дані не збираються, ані з Києва, де воліють тримати їх у секреті.

Країна, яка прагне миру, але експортує найманців. Це іронія?

Ні, ринкова економіка, каже Гомес. Він вважає, що світ ніколи не був і не буде мирним місцем, якщо судити з того, як наразі розвивається ситуація. Ось чому нам потрібні солдати.

«І ніде немає нічого кращого та дешевше, ніж у Колумбії», — наголошує Гомес.

Йому 45 років, широкі плечі і шия, як у бика. Схожий на ведмедя, щоправда, плюшевого, а не грізлі.

Батьки Гомеса були фермерами, і, можливо, він сам став би одним із них. Але потім, наприкінці 1990-х років, незабаром після 18-річчя, його підібрали кілька солдатів. «Сідай», – сказали вони і відвезли до казарми. Гомеса обстежили. Його визнали придатним та попросили приступити до військової служби.

Військова служба у Колумбії триває 18 місяців і є способи її уникнути. Гомес — єдиний син батьків, що є аргументом на користь звільнення від сплати податків. Але всі заявки, за його словами, коштували грошей, а в нього їх не було. І ось Александер Гомес, фермерський хлопець, став Олександром Гомесом, рекрутом в Україні.

Базова підготовка тривала для нього три місяці. Він навчився марширувати та стріляти, а також поводитися зі зброєю великого та малого калібру. А потім його відправили до Медельїна. На той час наркобарони міста призначали винагороду за кожного вбитого солдата чи поліцейського. Саме такий досвід робить колумбійців привабливими на світовому ринку найманців.

Порівняно із Мексикою чи Бразилією, Колумбія – невелика країна: тут мешкає трохи менше 50 мільйонів людей. А з погляду економічної могутності, Колумбія, як і раніше, відстає від охопленої кризою Аргентини. Проте країна має одну з найбільших армій у регіоні. А оскільки США протягом десятиліть вкладали в країну гроші та знання у рамках своєї «війни з наркотиками», багато солдатів також знайомі із новітніми технологіями й тактикою. Насамперед, навіть рядові призовники, такі як Олександр Гомес, вже мають бойовий досвід.

Після звільнення він працював у транспортній компанії, возив вантажі по всій Колумбії, і щоразу, коли у вантажівці щось ламалося, то одразу ремонтував. Незабаром він відкрив власну майстерню. Кілька років тому його справи йшли дедалі гірше. У березні 2024 року старий друг розповів йому про Україну. Як солдат, ви можете заробляти там 5000 доларів на місяць. Стільки ж, скільки автомеханік у Колумбії заробляє за рік. Півроку, сказав його друг, і тоді у нього буде безтурботне життя. І це не так небезпечно, як здається у новинах. Сам він уже подав заявку.

Гомес дістає свій мобільний телефон, відкриває браузер і показує сайт «Інтернаціонального легіону», Іноземного легіону України «Захистимо свободу України, Європи та світу», — йдеться на ньому.

Міжнародний легіон був заснований українським урядом у лютому 2022 року, через кілька днів після російського вторгнення.

Тоді у березні 2024 року Гомес відправив до Українського Іноземного Легіону всі необхідні документи: копію паспорта, довідку про несудимість та заповнену анкету на знання мови. І вже наступного дня йому на пошту надійшов лист: заявку прийнято.

На сайті Міжнародного легіону наголошується, що під час вступу заявники не будуть юридично вважатися найманцями, а «повноцінними солдатами українських збройних сил». Надається звичайна зарплата та безкоштовна медична допомога у разі травми. На жаль, єдине, що вони не можуть покрити — це витрати на проїзд: «Інакше люди могли б використати нас, щоб безкоштовно дістатися Європи».

Тепер Гомес підраховує: квиток на літак із Колумбії до Польщі коштує близько 1000 доларів. Звідти подорож триває автобусом та потягом із ночівлями у готелях. «Загалом, 12 мільйонів песо або приблизно 2600 євро. Інвестиції у майбутнє чи смертельна пастка? «О, всім колись доводиться вмирати», – каже Гомес. Потім він замовкає, розминаючи свої широкі долоні. У той час він був у повному розпачі: борги у майстерні, стрес удома: «Мені було байдуже, живий я чи мертвий».

А потім він розповідає історію свого чудового порятунку.

Щонайменше 64 колумбійці загинули в Україні

Одразу після прибуття Гомес виїхав із Києва до Тернополя, міста на заході України. За словами Гомеса, туди відправляють усіх латиноамериканців, бо рекрутер розмовляє іспанською мовою. Прибувши на місце, він зустрів чоловіка із Панами, бразильця. «І не менше 150 колумбійців».

Там було кілька зовсім молодих людей, їм було лише 18 років, але було і багато старших людей, в основному колишніх професійних військових. Деякі з них виходять на пенсію у віці близько 40 років, часто не маючи професійної підготовки чи достатньо високої пенсії.

Навіть базова зарплата солдата в Україні вища за середню зарплату у Колумбії: 550 доларів США. Ті, хто перебувають у небезпечних зонах або беруть участь у бойових діях, отримують ще більше — до 4800 доларів.

За словами Гомеса, незабаром після прибуття до Тернополя йому довелося купити нашивки для своєї форми. На бирці з його ім’ям зображені прапори Колумбії та України, а також ще одна нашивка з написом A+ pos — це його група крові.

«Про всяк випадок», – каже Гомес.

Коли він з’явився у відповідальну компанію у Тернополі для подальшого транспортування, його імені у списку не було. Через тиждень наступна спроба знову була даремною. Минали дні. Якоїсь миті він просто здався. Він ще не підписав остаточний контракт, тож не отримав жодних грошей.

Він зібрав речі та поїхав додому. Він перебував в Україні 2,5 місяці. Дуже довго? Залежно від того, як на це подивитися, він каже: «Більшість із тих, хто туди вирушає, ніколи не повертаються».

Наприкінці лютого 2025 року, уряд у Боготі оприлюднив дані, згідно з якими, в Україні загинуло щонайменше 64 колумбійці. Олександр Гомес вважає, що насправді їх значно більше. А ще є зниклі безвісти люди, кількість яких, за даними колумбійського уряду, перевищує 120 осіб.

Але й тут кількість незареєстрованих випадків може бути набагато вищою: наприклад, за словами Хуліани Гутьєррес, її брат, ймовірно, навіть не включений до цієї статистики.

Брата Хуліани Гутьєррес відправили на «смертельну місію»

Пізній ранок, і вона сидить на потертому дивані у вітальні у Манісалесі, за півгодини їзди від Олександра Гомеса. Молода жінка, туга коса, стомлений погляд. Ліворуч від неї — стіл зі свічками, квітами та фотографією Феліпе, її молодшого брата. Він дожив лише до 40 років. Праворуч від неї сидить її мати, червоні очі, хрипкий голос. Спочатку вона не хоче нічого говорити, але потім розповідає про свого сина. Що він був працьовитим та розумним. Що його завжди заворожувала воєнна тематика. Але він не мав достатньо грошей на кар’єру офіцера, тому пішов у поліцію і працював інженером.

«Гарне життя», — каже мати.

За словами Хуліани Гутьєррес, подруга розповіла братові про Україну та про те, як вони намагалися відмовити Феліпе від цієї ідеї. Даремно. Він сказав: Це моя мрія. Але він завжди обіцяв їй, що працюватиме лише тренером і не піде на фронт.

«Спочатку він був щасливий», – говорить Гутьєррес, показуючи фотографії Феліпе у снігу наприкінці 2024 року десь в Україні.

Але наприкінці січня 2025 року щось змінилося. За словами його сестри, Феліпе був відправлений на завдання. Навіщо йому знадобилося записувати відео для сім’ї, розповідаючи, як сильно він їх любить?

«Це було прощання», – упевнена Гутьєррес.

Через кілька днів рано вранці її телефон задзвонив: двоє товаришів Феліпе із Колумбії повідомили, що їхній брат загинув внаслідок вибуху бомби. За словами Гутьєрреса, спочатку вона не хотіла в це вірити. Але тоді отримала від товаришів Феліпе фотографії гаманця брата та його паспорта. Це було єдине, що вони могли врятувати. Саме тіло, мабуть, усе ще лежить на якомусь полі бою в Україні.

Мати починає плакати. Звідки, питає вона, їй знати, що сина вже немає в живих? Ніхто, крім їхніх товаришів, не зв’язався з ними: ані представник армії, ані урядовець, ані з України, ані з Колумбії.

«Нічого», – каже мати.

Звичайно, вона сердиться, оскільки для України це все дуже зручно.

**Хуліана Гутьєррес / Фото: Christoph Gurk**

Вона була зла? «Звичайно», – каже Хуліана Гутьєррес. Для України все це дуже зручно: по-перше, вони заманюють колумбійців у країну грошима, відеороликами бойових дій та обіцянками можливості боротися за героїчну справу. «А потім, коли вони помруть і стануть непотрібними, ви про них забудете». Тепер вони зв’язалися з іншими колумбійськими сім’ями, які також не знають, що сталося з їхніми синами чи братами. Дехто чекав місяцями.

Деякі з них навіть провели демонстрацію у Боготі наприкінці березня 2025 року, вимагаючи інформації та допомоги від уряду. МЗС Колумбії обіцяло підтримку. А тепер ще й з’явилась ініціатива щодо криміналізації вербування найманців у Колумбії. Колумбія більше не має бути гарматним м’ясом для конфліктів усього світу. Але поки що це не більше ніж ідея. І цього все одно недостатньо для Хуліани Гутьєррес та її матері.

Олександр Гомес також був знайомий із Феліпе Гутьєрресом через спільних друзів. Він навіть зв’язувався з ним, коли хотів поїхати в Україну. Гомес на той час він відмовляв його від цього. Безуспішно.

Він робить останній ковток кави. Нещодавно Олександр здійснив паломництво до святині, присвяченої Діві Марії.