Ключовою попередньою домовленістю має бути те, що будь-яка російська агресія через лінію припинення вогню викличе потужну кінетичну відповідь військово-повітряних сил країн Заходу

Небезпеки для України примножуються. Міжнародна увага до тарифів президента США Дональда Трампа відволікла увагу від України, як і Сектор Газа у 2024 році. Погроза Трампа вийти з мирної угоди додає ще більшої небезпеки, як і дедалі непереконливіші спроби Європи продемонструвати колективну рішучість. З цим останнім пунктом пов’язана потенційно фатальна лінгвістична недбалість. Про це йдеться в аналітичній публікації Тіма Вілласі-Вілсі, наукового співробітника Королівського об’єднаного інституту оборонних та безпекових досліджень (Великобританія), переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Барбара Тухман у своїй епічній праці «Гармати серпня» розповідає, що у 1910 році генерал-майор (пізніше фельдмаршал сер) Генрі Вілсон обговорював із французьким генералом Фердинандом Фошем можливий розмір будь-яких британських збройних сил, які можуть бути задіяні у разі континентальної війни.

«Яка найменша британська військова сила може надати вам якусь практичну допомогу?» — запитав Вілсон.

Фош відповів: «Один британський солдат – і ми подбаємо про те, щоб його вбили».

У квітні 1982 року британський політик Енох Павелл розкритикував Королівську морську піхоту на Південній Джорджії та Фолклендських островах за те, що вони здалися без жодних жертв після аргентинського вторгнення. Він навіть запропонував скликати військовий трибунал.

Ці дві історії пояснюють важливість невдалої назви концепції розтяжки. Уся суть полягає у тому, що загарбника має стримувати ризик убивства військ, що належать могутній державі, яка потім завдасть удару помсти.

Друга і неявна складова ідеї розтяжки полягає в тому, що для того, аби діяти як стримуючий фактор, ображена держава повинна мати надійні військові або економічні ресурси для здійснення послідовної помсти.

Нові форми ведення війни, від безпілотників до плануючих бомб, абсолютно чужі арміям, які востаннє воювали (і програвали) афганським племенам з їх винахідливим використанням придорожніх бомб, мобільних телефонів та скутерів Honda 125cc.

Протягом останніх тижнів прем’єр-міністр Великобританії Кір Стармер та президент Франції Еммануель Макрон доблесно намагалися створити переконливу європейську реакцію у випадку порушення Росією будь-якої ймовірної мирної угоди щодо України, укладеної між Сполученими Штатами та Росією (за участю України та інших ключових європейських країн чи без неї).

Не зовсім зрозуміло, чи ці зусилля були спрямовані лише на те, щоб продемонструвати президенту Трампу тверді наміри зв’язати його з НАТО та переконати надати підтримку, чи існує реальний намір розгорнути такі сили. Велика ймовірність першого пункту. Чому?

По-перше, Велика Британія та Франція чудово знають, що Путін ніколи не погодиться на розміщення збройних сил країн НАТО в Україні. І, судячи з коментарів Стіва Віткоффа, адміністрація США навряд чи заперечуватиме це твердження.

По-друге, немає жодних європейських військ, окрім самих українців, оснащених та навчених для боротьби із росіянами. Нові форми ведення війни, від безпілотників до плануючих бомб, абсолютно чужі арміям, які востаннє воювали (і програвали) афганським племенам з їхнім винахідливим використанням придорожніх бомб, мобільних телефонів та скутерів Honda 125cc.

По-третє, враховуючи ймовірність того, що Росія спробує захопити більшу частину України (якби вона хотіла лише схід, то не розпочала б свою атаку з Білорусі на Київ у лютому 2022 року), європейські миротворчі сили зіткнуться або з військовою поразкою, або з політичним приниженням.

По-четверте, Європа розділена на північ (зокрема, Польщу, Фінляндію, Швецію та країни Балтії), які гостро відчувають російську загрозу, та південь (Іспанію, Португалію, Грецію та Італію), які погодилися із політикою Заходу, але без особливого ентузіазму. Є також проросійські країни, зокрема Угорщина, Словаччина та, можливо, Австрія. Нарешті, є Велика Британія, Франція та Німеччина, які висловлювали жорстку думку, але ще розглядають це як питання зовнішньої політики, а не національного виживання.

Коаліція, що втрачає силу волі

Кожна зустріч «коаліції охочих» надсилала Москві (і Вашингтону) сигнал про те, що Європа досі не може зібратися зі силами. Ідея про 100 000 військовослужбовців, розгорнутих на передовій (і таким чином діючих як розтяжка), поступово перетворилася на 20 000, які забезпечували «заспокоєння» далеко від лінії фронту. Найбільш безглуздим було нещодавнє припущення Макрона, що це буде «пацифістська сила». Італія (четверта за потужністю країна Європи) вже відмовилася від участі і це посилює враження, що Джорджія Мелоні більше політично симпатизує Трампу, ніж Макрону.

Окрім зменшення чисельності запропонованих європейських миротворчих сил з кожною зустріччю, їх вирішують розміщувати все далі й далі від лінії фронту. Без небезпеки загибелі їхніх солдатів від російського вторгнення, вони більше не є розтяжкою. Це ставить питання про те, чи забезпечують сили європейських (або будь-яких інших) солдатів, розташованих у Львові чи навіть Дніпрі, якісь гарантії.

Для президента України Володимира Зеленського, який спостерігає за подіями із Києва, важливо зосереджуватися не стільки на словесному супі, скільки на намірах. Гарантії, запобіжні заходи, розтяжки, миротворчість та запевнення стають безнадійно плутаними. Зеленському не потрібно нагадувати, що у Будапештському меморандумі 1994 року йшлося про «гарантії безпеки» (усі порушені), а не про гарантії.

Польща (і Румунія) також повинні порадити йому щодо слова «гарантія». Під тиском Франції Невілл Чемберлен надав гарантії Польщі та Румунії після вторгнення Гітлера до Чехословаччини у березні 1938 року, що було явним порушенням Мюнхенської угоди лише шість місяців тому. Але гарантія була даремною для Польщі. Британія виконала гарантію і оголосила війну Німеччині, але без жодної надії на порятунок самої Польщі.

Будь-який негайний опір майбутній російській агресії повинні будуть забезпечити самі українці, розміщені поблизу лінії фронту.

Отже, якщо слова ненадійні, за що може триматися Зеленський? У звичайні часи стаття 5 Договору про НАТО була б золотим стандартом гарантії, оскільки вона пов’язана з військовою потужністю Сполучених Штатів і, зрештою, ядерним потенціалом. Але з президентом Трампом у Білому домі навіть статті 5 більше не можна довіряти. До нібито думок президента Макрона щодо того, чи надавати французькі Force de Frappe НАТО, варто ставитися з певною часткою скептицизму. Так само немає жодних шансів, що Велика Британія використає свої ядерні сили стримування, щоб запобігти російському завоюванню України.

Надійні засоби захисту миру в Україні

Міжнародний інститут стратегічних досліджень підготував документ «Європейські сили підтримки України: варіанти та виклики щодо потенційного розгортання європейських миротворців» з трьома варіантами, позначеними як малий, середній та великий. Однак його увага також зосереджена на можливостях, а не на намірах. Насправді важлива політична воля у великих європейських столицях, яка має бути закріплена у Правилах застосування зброї.

Це повертає нас до єдиного надійного варіанту. Будь-яку негайну протидію майбутній російській агресії повинні будуть забезпечити самі українці, розміщені поблизу лінії фронту. Підтримку повинні забезпечити Велика Британія, Франція та, можливо, Польща, Швеція та Фінляндія. Якщо США готові приєднатися, це буде великим бонусом, але на нього не можна покладатися. Ключовою попередньою домовленістю має бути те, що будь-яка російська агресія через лінію припинення вогню викличе потужну кінетичну відповідь західних повітряних сил.

Звичайно, існує ймовірність того, що Путін обіграє систему. Він розробить сценарій, за яким поверхневе російське вторгнення може здатися виправданим через конкретні умови на місцях або у відповідь на уявне чи сфабриковане порушення Україною умов припинення вогню. В одному або кількох таких містах, як Лондон, Париж, Варшава, Стокгольм та Гельсінкі, виникнуть вагання та невизначеність. Крім того, будь-яка європейська реакція обмежиться самим російським вторгненням без атак углиб російської території як через занепокоєння щодо недіючої протиповітряної оборони, так і через провокування війни – або навіть вимоги Вашингтона припинити війну.

Тим часом Європа повинна остерігатися російських пропозицій, що миротворчі сили повинні бути надані країнами Глобального Півдня. Це може здатися беззагрозним, але будь-яка така сила серйозно обмежить можливості європейських повітряних сил завдавати авіаударів у відповідь на порушення Росією будь-якого режиму припинення вогню. З Бразиліа, Ісламабаду чи Преторії неминуче надходитимуть заяви про те, що вони загрожують миротворчим силам. Звичайно, саме цього і хочуть росіяни. Утім, більша небезпека полягає у тому, що мирної угоди не буде, а війна триватиме і Україна надалі втрачатиме позиції.