Вулиці Запоріжжя майже порожні: у місті немає російських солдатів, але постійно існує загроза російських безпілотників та ракет, тому багато його жителів виїхали у безпечніші регіони і не втрачають віри колись повернутись

Кілька десятків волонтерів у молодіжному центрі на території Запоріжжя тчуть смужки тканини, щоб зробити камуфляжну сітку для української армії. Багато з тих, хто допомагає сьогодні, втекли із домівок, які зараз знаходяться на окупованій території. Саме такою є 36-річна Катерина Кишкан, одна з волонтерок, яка півтора року прожила під російською окупацією. Про це йдеться у спецрепортажі Громадського радіо США, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Багато людей одразу втекли, але Катерина залишалася так довго, бо вірила, що українська армія їх врятує. До літа 2023 року вибратися стало дедалі важче та небезпечніше.

Кишкан показує на карті маршрут, яким вона та її 14-річна донька пройшли у липні 2023 року.

Щоб потрапити до України з окупованої території, потрібно проїхати через Росію або третю країну, таку як Білорусь. Це також означає проходження через російські контрольно-пропускні пункти, де солдати обшукують ваш телефон, речі та персональні дані у процесі, який називається «фільтрація». Тим більше, що в неї на передпліччі є патріотичне українське татуювання із зображенням вишиванки, яка стала символом українського опору.

Вулиці Запоріжжя майже порожні. У місті немає російських солдатів, але постійно існує загроза російських безпілотників та ракет, а сирени виють багато разів на день.

23-річна Альона Сердюк та Сергій Василько живуть на 6-му поверсі одного з будинків разом з батьками. Родина, включаючи батьків Сергія, втекла зі свого рідного міста Комиш Зоря, приблизно через кілька місяців після початку війни.

«До війни у нас було справді гарне життя. У нас був будинок, у нас був бізнес, ми подорожували», – розповідає Альона.

Родина володіла власною пекарнею. Вони думали, що зможуть протриматися. Але, за словами Альони, дуже швидко стало зрозуміло, що їм доведеться їхати — умови були нестерпними, і всі боялися. Молоді жінки одягалися якомога непривабливіше і ніколи не виходили самі на вулицю.

«Якщо вони хочуть убивати, [вони] вбивають. Якщо вони хочуть конфіскувати [вашу] машину, вони конфіскують вашу машину. Заберуть ваш будинок… Одного разу вночі п’яні солдати вбили цілу сім’ю на нашій вулиці. Двоє дітей, мати та батько. Усі, хто міг, уже виїхали», – розповідає Альона Сердюк.

Мати Альони Віта Сердюк каже, що до війни всі розмовляли російською мовою, а також українською.

«Ми жили в мирі, і не мало значення, якою мовою ти розмовляєш», — зазначає вона.

Одним із виправдань Кремля для війни було порятунок російськомовних, яких, начебто, переслідували в Україні.

Сердюк наголошує, що зараз спілкування російською, яку вона називає мовою окупанта, «викликає у нас огиду». Уся родина перейшла на українську мову.

Адміністрація Дональда Трампа заявила, що незабаром може визнати право власності Росії на Крим, який вона анексувала у 2014 році, а також на Запоріжжя та інші території, які РФ частково окупувала з 2022 року.

Керівник Запорізької області Іван Федоров стверджує, що Україна ніколи не змириться із втратою своїх земель під окупацією.

«Ми розуміємо, що без британської, європейської та американської підтримки ми не можемо звільнити наші території. Якщо буде припинення вогню, то відновлення війни буде лише питанням часу. Трамп може приймати рішення щодо території Сполучених Штатів, але не щодо України», – сказав він.

Сімейні розмови зосереджуються на нейтральних темах.

69-річні бабуся та дідусь Сергія Василька залишилися під російською окупацією. Він телефонує їм щодня.

Вони відповідають на телефонні дзвінки і запитують його про спорт — він любить грати у футбол — і про його роботу працівника служби екстреної допомоги.

Поки вони розмовляють, Альона пояснює, що вони дуже обережні та ніколи не обговорюють нічого, що може створити проблеми — як-от війну чи російських солдатів, які тепер контролюють їхнє життя.

«Я люблю вас і до скорої зустрічі», — каже Сергій своїм бабусі й дідусеві, коли вони кладуть слухавку.

Альона та Сергій сподівалися, що бабуся й дідусь зможуть бути на їхньому весіллі у вересні 2025 року.

А поки що доведеться жити без них, хоча ця згуртована родина ще сподівається повернутися додому та возз’єднатися.