Киянки дуже скептично ставляться до будь-яких переговорів з Кремлем: вони мають глибоку недовіру до Росії, стверджуючи, що її вторгнення насправді розпочалося на сході України у 2014 році

Можливе припинення вогню в Україні активно обговорюється останнім часом, але багато пересічних українців зберігатимуть глибоку недовіру до Росії. «Моє найбільше занепокоєння полягає у тому, якщо вони відновлять свою агресію після перемир’я, жертви, які ми приносимо щодня, будуть даремними», — каже Тетяна Ваценко-Бондарєва, яка втратила чоловіка після вторгнення РФ у 2022 році. Вона — серед багатьох жінок і дітей, яким доведеться жити з важкими емоційними та фізичними шрамами ще довго після закінчення бойових дій. Про це йдеться у спецрепортажі японського видання NHK, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Життя, яке перевернулося з ніг на голову

Анастасія була життєрадісним підлітком, яка цікавилася K-pop музикою, танцями та малюванням. 15-річна дівчина зараз проходить реабілітацію в лікарні «Охматдит» у центрі Києва після ампутації лівої ноги.

У липні 2024 року біля її будинку у Херсонській області вибухнув російський снаряд.

«Я сподіваюся, що війна скоро закінчиться. Я дуже хочу повернутися додому», – каже вона.

Її мати, Анна, хоче, щоб світ знав, як сильно страждають українці та їхні діти.

«Ми не хотіли війни в нашій країні. Наше життя перевернулося з ніг на голову. Важко планувати завтрашній день, не кажучи вже про майбутнє», – зазначає Анна.

Хірург лікарні «Охматдит» Валерій Бовкун описує вплив вторгнення Росії на молодь: «Щодня сюди привозять поранених дітей. І щодня руйнуються їхні долі. Це унеможливлює їхнє нормальне життя у майбутньому. Військові операції Росії також мають великий психологічний вплив. Багато дітей зараз бояться гучних звуків. У нас була одна дівчинка, у яку двічі влучила ракета, один раз вдома, а інший раз тут, у лікарні».

Бомбардування лікарні

Охматдит – найбільший дитячий медичний заклад України. У липні 2024 року він став мішенню для російської ракети. Загинули двоє дорослих, зокрема лікар, який вів дітей у безпечне місце. Однак лікарня відновила роботу лише через два тижні.

«Ми відновили роботу не всупереч ворогу, а з любов’ю до наших дітей. Спроба Росії створити якомога більше жаху ніколи не мала успіху», – каже Олександр Урін, виконувач обов’язків генерального директора лікарні.

Голоси вдів

Перед Михайлівським Золотоверхим монастирем у Києві знаходиться меморіальна стіна, наповнена фотографіями українських солдатів, які загинули на війні. Багато жінок, які втратили синів, чоловіків та батьків, відвідують її, щоб віддати їм шану. Серед них – Тетяна Ваценко-Бондарєва. Її чоловік Денис загинув у травні 2022 року.

«Коли мені сказали, що він мертвий, я відчула, що мене теж немає», – каже вона.

Ваценко-Бондарєва була з ним з підліткового віку, і у них є спільний син. Вона надовго «замкнулася» у собі після смерті Дениса, але оскільки війна затягувалася, то вирішила звернулася до інших вдів.

Разом вони створили меморіальний сад біля київського музею.

Постійна загроза

Ваценко-Бондарєва хвилюється, що навіть якщо буде підписано угоду про припинення вогню, немає жодної гарантії, що воно буде дотримано.

«Росія не поважає жодних угод. Вони приходять, щоб знищити нашу культуру, наші села та наших людей з такою ненавистю. Миру нам недостатньо. Нам потрібна перемога», – вважає Тетяна.

Тож навіть якщо гармати замовкнуть, Ваценко-Бондарєву все одно переслідуватиме привид війни.

«Звичайно, я не хочу, щоб наші люди гинули. Але я страшенно боюся ще одного вторгнення через три, п’ять, десять років. І я боюся втратити нашу незалежність, наш дім та нашу українську ідентичність», – підкреслює Тетяна.

Багато українців, як-от Ваценко-Бондарєва, дуже скептично ставляться до будь-яких переговорів з Кремлем. Вони мають глибоку недовіру до Росії, стверджуючи, що її вторгнення насправді розпочалося на сході України у 2014 році.