Росія утримує приблизно 16 000 цивільних українців у свавільних ув’язненнях у 180 виправних установах, але СІЗО №2 у Таганрозі характеризується небаченою жорстокістю

Через кілька тижнів після затримання, коли Єлизавета Шилик намагалася покинути окуповану територію України у січні 2023 року, її змусили пройти тест на поліграфі. Коли слідчі підключили до неї дроти детектора брехні, вони спокійно погрожували їй тим, що станеться, якщо вона не пройде тест: «Ти потрапиш туди, де пошкодуєш, що народилася». Пізніше вона дізналася, що перебувала у СІЗО №2 – слідчому ізоляторі у південноросійському місті Таганрог. До повномасштабного вторгнення в Україну у лютому 2022 року у цій виправній установі утримувалися неповнолітні ув’язнені та матері з маленькими дітьми. Після початку бойових дій, її перепрофілювали на центр тортур для українських полонених, і з того часу він став найпохмурішою ланкою у мережі центрів утримання під вартою по всій Росії та окупованій Україні. Про це йдеться у журналістському розслідуванні The Guardian, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Охоронці піддавали постійному насильству й тортурам не лише комбатантів, але й цивільних осіб. Точну кількість цивільних затриманих неможливо встановити, але уповноважений Верховної Ради України з прав людини Дмитро Лубінець заявив, що станом на квітень 2024 року кількість зареєстрованих цивільних українців зниклих безвісти становила 16 000 осіб.

Більшість із них перебувають у юридичній невизначеності та не звинувачуються у жодному злочині. Їхнє місцезнаходження часто не розголошується, хоча інформація іноді просочується через звільнених військовополонених. Україна вважає, що їх утримують у 180 окремих установах.

The Guardian та її партнери-журналісти виявили систематичне застосування тортур у 29 з цих місць – 18 у Росії та 11 на окупованих Росією територіях. Найпоширеніші методи, що використовуються, включають електрошок, утоплення, імітацію страт, удари дерев’яними та металевими молотками, а також багаторазове побиття по одній і тій самій частині тіла, а також дивні приниження, такі як зв’язування людини скотчем, а потім посадка на неї як на «живі меблі».

Ув’язнені також повідомляли про заборону розмовляти українською мовою, суворе нормування харчування та спонукання до самогубства. У найгірших з цих місць зафіксовано численні смертельні випадки. Застосування тортур для отримання інформації або неправдивих зізнань, схоже, було організовано та санкціоновано Москвою на найвищому рівні.

Це висновки проєкту «Вікторія», розслідування, яке тривало протягом шести місяців, в якому брали участь 13 світових мас-медіа, включаючи The Guardian, The Washington Post та Le Monde, під керівництвом французької групи Forbidden Stories. Названий на честь української журналістки Вікторії Рощиної, яка померла під вартою після кількох місяців у Таганрозі, він базується на понад 50 інтерв’ю з деякими звільненими полоненими та з родинами тих, хто досі перебуває під вартою.

Юридичні джерела, що працюють у Росії та на окупованих територіях, також поділилися інформацією, як і співробітники в’язниць, які звільнилися зі служби у розпачі через те, що вони бачили. У сукупності вимальовується картина жорстокого та системного нападу на українських ув’язнених.

«Мені зрозуміло, що тортури є частиною російської військової політики та апарату, як до українських цивільних осіб, так і до захоплених військовополонених. Вони застосовуються в усіх регіонах, окупованих Російською Федерацією, у всіх типах місць утримання під вартою. Такий рівень організації може бути схвалений лише на найвищому рівні», – вважає Еліс Едвардс, спеціальна доповідачка ООН з питань тортур.

Насильство після прибуття

Таганрог, місце народження шанованого російського драматурга Антона Чехова, – це тихе місто на Азовському морі. Це найближче російське місто до Маріуполя, який був окупований московськими військами у травні 2022 року після запеклих боїв. У місяці після падіння Маріуполя, Росія перевела до Таганрога деяких своїх найцінніших в’язнів, включаючи солдатів з бригади «Азов», які захищали місто. Вони активно фігурували в російській пропаганді про війну як «неонацисти», і Москва обіцяла провести над ними показові суди. Супутникові знімки показують, що влітку 2022 року, коли в’язниця заповнювалася українцями, її було укріплено новими сталевими дахами.

Насильство у Таганрозі почалося одразу після прибуття. Перших українських в’язнів відправили туди у квітні 2022 року, часто із зав’язаними руками та очима на борту військових вантажівок, які були позначені символом Z. Більшість із них піддавали «привітальній» процедурі, відомій як «прийом», де охоронці били їх кулаками, ногами та кийками.

«Для них це священний ритуал. Із зав’язаними очима, зв’язаними руками та низько схиленою головою вам наказують йти, і кожен собака, що стоїть там, вважає за потрібне вдарити вас чимось», — розповідає Володимир Лабузов, головний медик бригади морської піхоти України, який прибув до Таганрога у квітні 2022 року.

З часом до Таганрога також доставляли цивільних осіб, що символізує систему, яка розмила межі між комбатантами та нібито «ворожими елементами» серед цивільного населення на окупованих територіях.

До 2022 року в установі утримувалося близько 400 російських ув’язнених, але повідомлення про переповнені камери, а також аналіз контрактів на постачання продуктів харчування свідчать про те, що на піку своєї діяльності там могло утримуватися набагато більше українських ув’язнених.

За словами колишніх ув’язнених, типовий прийом їжі в Таганрозі становив близько чотирьох з половиною ложок. Один нарахував порцію макаронів, що містила 15 маленьких шматочків. Іноді їм давали рибу, але її змішували з кістками та нутрощами. Дехто не їв протягом дня, зберігаючи свої пайки на одну вечерю, аби відчувати себе достатньо ситими, щоб нормально спати. Лабузов сказав, що чоловіки зазвичай втрачали до 25 кг ваги під час ув’язнення.

Використовуючи детальні свідчення шести колишніх ув’язнених, а також фотографії та публічну інформацію, таку як будівельні контракти, журналісти створили 3D-модель в’язниці та реконструювали кімнати для тортур, кімнату для допитів та камери.

Щоб краще спланувати обстановку, колишні ув’язнені, яким часто зав’язували очі під час допитів, використовували такі методи, як запам’ятовування кількості кроків, зроблених для переходу між кімнатами.

Після «прийому» насильство продовжувалося, з регулярними побоями під час обшуків камер і, що найжорстокіше, під час допитів. Дві будівлі були визначені як основні місця тортур у Таганрозі. Колишні ув’язнені згадували, що чули крики, які доносилися з цих місць.

Сергій Таранюк, колишній український морський піхотинець, утримуваний у Таганрозі, розповів, що його часто допитували в кімнаті, скромно обставленій стільцем і столом.

«Ви заходите і вас одразу кидають на підлогу, починають бити та різати… Потім, коли ви готові щось їм розповісти, вони кажуть вам сісти», – сказав він.

Усі українські ув’язнені, які проходили через Таганрог, повідомляли про жахливі й тривалі тортури, включаючи цивільних осіб та жінок-ув’язнених. Шилик, колишню солдатку, яка на момент затримання була цивільною особою, били кийками по всьому тілу, застосовували електричний струм, погрожували зґвалтуванням та нападали зі собаками.

Олександр Максимчук, військовополонений, який провів 21 місяць у Таганрозі протягом двох окремих термінів, писав у свідченнях, отриманих The Guardian, про неодноразові побиття, застосування електричного струму, задуху й методику, за якої охоронці обмотували в’язнів з голови до ніг липкою стрічкою, а потім «використовували їх як меблі».

Шилик згадала кімнату з електричним стільцем: «Мене двічі саджали на електричний стілець… з пристроєм, який прикріплював затискачі між пальцями ніг. Потім вони вмикали струм».

Вона описала, як охоронці скаржилися на те, що їм доводилося обмежувати час ураження електричним струмом до двох годин, щоб уникнути вбивства в’язнів, оскільки смерть означала більше паперової роботи.

Ще одна спеціалізована кімната для тортур використовувалася для підвішування затриманих у наручниках догори ногами у положенні ембріона, з прив’язаними колінами до перекладини, протягом 10-15 хвилин під час жорстокого побиття. У деяких місцях електрошок застосовували за допомогою польового телефону радянської епохи на батарейках під назвою ТА-57. Ця техніка, яку в’язні прозвали «телефоном Путіна», полягала у прикріпленні дротів до мочок вух, носа або геніталій.

На Лабузова неодноразово нападали охоронці, вимагаючи від нього зізнатися у каліцтві російських солдатів.

«Під час одного з допитів слідчий попросив мене назвати своє звання та посаду. Але він навіть не вислухав, хто я… Мене одразу ж вдарили дерев’яним молотком по голові. Цей слідчий сказав: «Розкажіть мені щось цікаве, аби ми могли перестати вас бити». Потім мене били електричними проводами, кийком та ніжкою стільця. Іншого разу, мені припікали долоні запальничкою. Одного разу мене відвели до котельні та заштовхали по пояс у піч, яка використовувалася для нагрівання води, потім поклали на стіл для оброблення м’яса на кухні, де погрожували ножем», – згадує Лабузов.

Інші полонені розповідали про психологічний тиск, який включав примусову ідеологічну обробку, примусове декламування патріотичних російських віршів та неодноразові фізичні та сексуальні погрози. Камери були переповнені, вісім чоловіків втискалися у простір, побудований для розміщення половини цієї кількості. У всіх чотирьох камерах висів портрет Путіна.

Допити ФСБ

Згідно із публічною інформацією, станом на листопад 2022 року, Таганрозьку виправну установу очолював Олександр Штода, який змінив попереднього керівника Геннадія Боднара. Штода, син двох поштових працівників, народився в селі неподалік від Таганрога, а до своєї нинішньої він обіймав керівну посаду у в’язниці у 2019 та 2020 роках.

Один ув’язнений згадував, як Штода часто радив ув’язненим прийняти російське громадянство. Він часто був ввічливим і навіть жартував з деякими ув’язненими. Немає жодних доказів того, що він особисто контролював будь-які допити чи тортури. Але як керівник установи, він зрештою ніс відповідальність за умови утримання ув’язнених.

Зв’язавшись із 44-річним Штодою через голосовий дзвінок у Telegram, він поклав слухавку. Потім він прочитав додаткові запитання, надіслані текстовим повідомленням, але не відповів на них, а також на подальший офіційний запит про коментар. Консорціум журналістів також доклав зусиль, аби зв’язатися із Боднаром та ще 35 нинішніми та колишніми співробітниками Таганрозької установи, ідентифікованими за допомогою свідчень ув’язнених та досліджень з відкритих джерел. Більшість або не відповідали на дзвінки, або одразу клали слухавку, або заперечували. Двоє стверджували, що умови у в’язниці були «відмінними», тоді як один заперечував, що там взагалі утримувалися українці.

У той час як персонал в’язниці контролює щоденне функціонування установи, офіцери ФСБ Росії відповідають за систему тортур і проводять найважливіші допити. Вони контролюють справи відомих дисидентів і вимагають зізнань. Для підтримки ФСБ розгорнула спеціальні підрозділи тюремної служби ФСІН для роботи з українцями, і, як повідомляється, вони здійснюють значну частину фактичного насильства.

Свідчення, отримані з трьох джерел, які раніше працювали у системі, якими ексклюзивно поділилась правозахисна група Gulagu.net, вказували на рішення, прийняте на початку війни, заохочувати фізичне насильство.

Один колишній високопоставлений чиновник ФСІН згадував зустрічі навесні 2022 року, на яких керівник відділення ФСІН у Санкт-Петербурзі Ігор Потапенко, схоже, сказав командирам, що вони фактично матимуть карт-бланш на застосування насильства. Малоймовірно, що Потапенко діяв з власної ініціативи, і міжнародні спостерігачі вважають, що кінцева відповідальність за цю політику, яка застосовувалася по всій тюремній службі, лежить на Кремлі.

«Це не було сформульовано прямо як «ідіть і бийте їх», але це було зрозуміло. По ланцюжку, від генерала та його заступника до командира підрозділу спецпризначенців, а потім до солдатів, було передано, що ми повинні «наполегливо працювати, робити все можливе». Це був евфемізм. Але всі розуміли, що це означає. Посил був таким: «Робіть, що хочете», — стверджує джерело.

На відміну від попередніх завдань у російських в’язницях, коли офіцери носили нагрудні камери, щоб створити видимість відповідальності, тепер їх не було.

«Не буде відеозапису будь-яких насильницьких дій. Це було чітко заявлено. Ніякої документації, жодного нагляду», — згадує джерело.

ФСІН та Потапенко, якого нещодавно призначили заступником губернатора Санкт-Петербурга, не відповіли на запити про коментарі. Речник Кремля Дмитро Пєсков також відмовився від коментарів.

Проаналізувавши повідомлення ООН та української розвідки, спільна робота виявила 29 російських центрів утримання під вартою, де повідомлялося про тортури. Згідно з публічними довідниками, ці установи можуть утримувати загалом приблизно 18 000 осіб. Загалом було зафіксовано 695 окремих форм тортур. Інформація свідчить про те, що українські утримувані особи були розкидані по всій території Росії.

Джерела повідомили, що підрозділи спецпризначенців ФСІН були відправлені на місячні ротації по різних регіонах Росії і це гарантувало, що вони ніколи не контактуватимуть з ув’язненими.

Валерія Суботіна, прес-секретарка бригади «Азов», яка провела тривалий час у Таганрозі, підтвердила, що охоронці змінювалися приблизно щомісяця. За даними джерела в українській розвідці, підрозділи спецпризначенців ФСІН із Чечні, Дагестану, Північної Осетії та Ростова, з назвами груп «Грозний», «Орел», «Булат» та «Росна», були розгорнуті в різний час до Таганрога.

Охоронці намагалися не розголошувати свої особи. Ув’язненим часто надягали пов’язки на очі, а затриманим забороняли дивитися у вікна. Охоронці зверталися один до одного, використовуючи позивні замість імен. Один називав себе «вовк», інший «шаман», третій використовував кодове прізвисько «смерть». Усі носили балаклави або інші маски для обличчя, що свідчить про систематичне приховування особи, щоб уникнути відповідальності у майбутньому.

Один колишній високопоставлений чиновник ФСІН стверджував, що початковою метою застосування тортур було отримання інформації, яка могла б бути корисною для російських збройних сил або цивільних адміністрацій на окупованих територіях. Інформація про цілі, місця навчання, підготовку, імена командирів, людей, які могли мати корисні зв’язки, навіть цивільних осіб, які могли б бути цікавими.

Зловживання також використовувалися як інструмент для приниження українців, часто з вираженим етнічним елементом приниження. Олег Орлов, лауреат Нобелівської премії миру, російський правозахисник, сказав, що основна система викрадення та зникнення «нелояльних» цивільних осіб була знайома з чеченських воєн Росії.

«Але є також щось нове. Ця безперервна, регулярна жорстокість і тортури протягом місяців і років, ці тривалі тортури цілих груп, я ніколи раніше не чув про таке у російській тюремній системі», – стверджував він.

Суботіна сказала, що деякі охоронці, з якими вона зустрілася, виглядали роздратованими: «Вони тихо сказали, що у них немає вибору… що у них немає іншого вибору, окрім як виконувати накази». Однак більшість, здається, виконували свою роботу з ентузіазмом.

Поза правовим полем

Більшість цивільних осіб утримуються місяцями або роками без будь-яких звинувачень. Сім’ї можуть зрештою отримати коротке підтвердження того, що їхніх родичів утримують «за протидію спеціальній військовій операції», використовуючи кремлівський термін для позначення війни в Україні. Ці в’язні відомі за статусом «без зв’язку із зовнішнім світом». Вони не мають права надсилати листи чи отримувати посилки, і Росія часто навіть не підтверджує, в якій в’язниці вони утримуються.

Часто перше, що родичі чують про місцезнаходження своїх близьких, це коли ті, кого звільнили в обміні, дають свідчення про людей, з якими вони ділили камеру.

Юридичні експерти кажуть, що рамки, за якими Росія утримує цивільних осіб, яких вона захопила на окупованих територіях, є нечіткими та не заснованими на законі.

«У російському правовому кодексі немає офіційного злочину «протидія спеціальній військовій операції». Все це існує поза правовим полем. Це абсурдна ситуація; навіть за сталінських часів завжди були звинувачення», — наголошує Володимир Жбанков з «Пошук.Полон», неурядової організації, яка допомагає людям шукати своїх близьких.

Один російський адвокат, який працює над українськими справами, сказав: «Є люди, які роками перебувають у в’язниці, і ми навіть не знаємо, де вони. До них немає доступу. Ми періодично надсилаємо запити, щоб дізнатися, де вони можуть бути. Але у відповідь… вони кажуть, що, за їхніми даними, такої людини ніколи не було».

Доступ до в’язнів у Таганрозі ще складніший, ніж у більшості установ.

«Адвокату неможливо потрапити до Таганрога. Я приходжу, і мені дають письмову відмову: «Я відмовляюся від послуг адвоката». Там не вказано жодного адвоката, лише написано «адвокат» загалом, підписано та датовано», – сказав один юрист, який намагався взятися за справу когось, хто утримується в Таганрозі.

Ті небагато правозахисників, хто досі виконує цю роботу, несуть величезний тягар.

«Адвокати також повинні бути соціальними працівниками та психологами. Це дуже ризиковано, це емоційно надзвичайно важко. Ми єдині люди, які мають доступ до утримуваних. Адвокат, якого я знаю, бачив свого клієнта, який був у Таганрозі, і в’язень був у такому поганому стані, що адвокат плакав три дні», – зазначило юридичне джерело.

Постійна загроза

За даними джерела в українській розвідці, станом на осінь 2024 року було щонайменше 15 випадків смерті українців у Таганрозі, згідно зі свідченнями ув’язнених, які повернулися в результаті обміну полоненими. Один помер від тортур під час допиту, четверо знепритомніли та померли під час жорстокого «прийому» після прибуття, а ще у 10 випадках конкретні дані були відсутні.

«У колонії ніколи не було лікаря, лише фельдшер. Коли в’язням ставало погано, вона приходила і просто питала, що не так. І вона навіть не давала їм таблеток. Якщо стан був серйозним, швидку допомогу викликали з місцевої лікарні, але вона часто приїжджала пізно, іноді лише наступного дня. Я точно знаю, що один чоловік помер саме так», – повідомив Лабузов.

В останні місяці надходили повідомлення про покращення умов у СІЗО №2 в Таганрозі, і є припущення, що йому повернули статус довоєнного призначення.