До війни населення Слов’янська становило близько 140 000 осіб, але після повномасштабного вторгнення РФ, різко скоротилося до 57 000 осіб, тому народження дітей у цей складний час є символом надії на мирне майбутнє

Пронизливі крики немовлят лунають у коридорах Слов’янської міської клінічної лікарні в оточеній Донецькій області на сході України. Сидячи біля вікна у палаті, молода мати Анастасія тримає на руках свою доньку Василину. В Анастасії також є 18-місячна дитина вдома. Незважаючи на війну, 25-річна мати хоче залишитися у місті, де виросла і досі живе вся її родина. Про це йдеться у спецрепортажі Громадського радіо США, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

«Якщо все стане зовсім погано, звичайно, ми поїдемо, але поки терпимо, адже завжди краще бути вдома, ніж деінде», – зауважує Анастасія.

Оскільки російські війська зараз окупували дві третини Донецької області, у Слов’янську знаходиться останнє робоче пологове відділення на території цього регіону.

Слов’янськ, який відомий соляними шахтами та грязьовими ваннами, зазнає постійних нападів з боку Росії з 2014 року, коли підтримувані Кремлем сепаратисти ненадовго взяли місто під контроль. Сьогодні Слов’янськ втомлений і пошарпаний, але багато мешканців рішуче налаштовані триматися до кінця.

Мир попри все

Анастасії було 14 років, коли підтримувані Росією сепаратисти взяли місто під контроль на три місяці, перш ніж були розгромлені українськими військами. Місто знову опинилося під атакою після того, як президент Росії Володимир Путін розпочав повномасштабне вторгнення в Україну у 2022 році.

Її діти ще недостатньо дорослі, аби їй доводилося пояснювати щоденні сирени повітряної тривоги або чому будівлі лежать у руїнах. Але вона хоче, аби вони знали, що таке мир.

«Мені байдуже, який у нас мир. Я просто хочу, аби мої діти жили здоровими, і щоб нічого не літало над їхніми головами», – наголошує Анастасія.

Деякі українці у переважно російськомовній східній частині країни традиційно відчували себе ближчими до Росії. Це змінилося з початком повномасштабної війни.

Лікарка Валентина Глущенко зазначає, що питання про те, чи має регіон бути частиною Росії або України, розділило місцеві родини ще 2014 році. Тому вони більше не обговорюють це питання.

«Ми вже пережили цей біль у 2014 році — він розділяв чоловіків і дружин, налаштовував брата проти брата. А з моменту повномасштабного вторгнення у 2022 році, це була повна катастрофа. Тож це закрита тема. Ми не ведемо таких розмов, щоб не завдати болю чи образити людей. Усі просто намагаються жити своїм життям. Люди тримаються у місті, скільки можуть, заради послуг або пенсій. Переїзд кудись може також означати необхідність платити за оренду. Ми повинні надавати допомогу українцям до останнього моменту», – розповідає Глущенко.

На стіні над столом директора лікарні Володимира Іваненка висить велика карта України. За його словами, коли Росія напала у 2022 році, багато персоналу лікарні втекли, але майже усі повернулися, і тепер працюють на 90% потужності, незважаючи на ракетні удари та відключення електроенергії та води.

«Ми — український заклад охорони здоров’я, і ми повинні надавати допомогу українцям до останнього моменту. Кілька лікарів загинули, коли ракета влучила у лікарню у 2023 році. Ми чудово знаємо про наслідки, бо майже щодня лікуємо цивільних осіб і бачимо характер їхніх травм. Але це робота, як сидіти в окопі. Треба жити і працювати заради чогось», – запевняє Іваненко.

Вагітна Христина Дещенко сидить у коридорі на лавці поруч зі своїм чоловіком Валентином. У неї почалися перейми. Подружжя родом зі сусіднього Краматорська, де російські ракетні удари за останні три роки вбили сотні мирних жителів. Подружжя дуже хвилюється за безпеку своєї першої дитини і вважає, що майбутнє не віщує нічого доброго для Донецької області. Вони планують переїхати у безпечніше місце подалі на захід, наприклад, до передмістя Києва.

«Тут, на сході, все відбувається дуже швидко. Іноді навіть немає часу на сигнал повітряної тривоги, коли запускають балістичну ракету. Тому життя тут може бути трохи жалюгідним. До обрання президента США Дональда Трампа я думав, що будь-яка мирна угода з Росією заморозить війну вздовж лінії зіткнення, залишивши частину Донецької області під контролем України. Але тепер Україна втратить все. Трамп і Росія заберуть це. Вся наша надія зникла», – переконаний Валентин Дещенко.

Дитині страшно, але ми досі тут

Навіть посеред війни радісні крики та сміх дітей лунають з дитячого майданчика поруч зі Слов’янською ратушою. Вхід до будівлі підкріплений мішками із піском. Дитина катається на триколісному велосипеді перед будівлею, де стоять велетенські портрети синів міста, які загинули на війні.

Олена Гунченко міцно стискає руку своєї однорічної доньки Злати, яка щойно навчилася ходити. Вона пояснює, як це — виховувати дитину у Слов’янську.

«Ну, скажімо так, це дуже небезпечно. Іноді, коли шумно, дитині страшно. Але ми досі тут», – каже Олена.

Вона народилася та виросла у колись ідилічному містечку. Якщо росіяни колись захоплять Слов’янськ, то її родина поїде, особливо тому, що її чоловік служить в українській армії. До війни населення Слов’янська становило близько 140 000 осіб, але після повномасштабного вторгнення РФ, різко скоротилося до 57 000 осіб, тому народження дітей у цей складний час є символом надії на мирне майбутнє.