Маргарита Карпова веде особисту війну проти важкої хвороби – рабдоміосаркома, яка поглинає її тіло, поки російські окупанти знищили її рідну домівку і руйнують батьківщину

13-річна Маргарита Карпова втекла зі свого села на Донеччині безпосередньо перед тим, як його окупували російські війська. Але її боротьба лише починалася. Про це йдеться у спецрепортажі The New York Times, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Щоб дістатися Новооленівки та врятувати Маргариту та її матір Людмилу, майору Василю Піпі, 41-річному поліцейському, який координував евакуацію, довелося пройти складним шляхом, який офіцери назвали «дорогою смерті».

Спалені цивільні автомобілі валялися на узбіччі дороги — деякі тліли, інші перетворилися на понівечений та почорнілий металобрухт. В одному з них ще лежало обвуглене тіло: обстріл тривав надто довго, щоб хтось міг його евакуювати.

Поки поліцейський допомагав Маргариті одягнути дитячий бронежилет та помаранчевий шолом, вона тихо стояла під час гуркоту та ударних хвиль від сильного обстрілу. Дівчинка ледь стримувала сльози, готуючись покинути рідну оселю у крихітному селі Новооленівка та свого батька, який залишився стежити за будинком. У той момент восени 2024 року прощання з ним здавалося жахливим.

Маргарита та її мати, Людмила Карпова, кинулися до броньовика та приєдналися до понад мільйона мирних жителів, які втекли з Донецької області України після повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році.

Але переїзд не приніс їм полегшення. Після того, як вони дісталися до тимчасового житла на заході України, Маргарита почала скаржитися на біль. Лікарі невдовзі виявили, що в неї рак, рідкісна та агресивна форма, яка називається рабдоміосаркома і вражає переважно дітей. Зараз у Києві вона веде другу, особисту війну проти хвороби, яка поглинає її тіло, поки війна продовжує поглинати її країну.

«Я всім кажу, що життя зупинилося. Єдине, що зараз важливо, – це врятувати життя моєї дитини», – каже Людмила Карпова.

Вони змогли возз’єднатися з батьком Маргарити, і у Києві їй надають необхідну допомогу, незважаючи на знищення у липні 2024 року найбільшого дитячого онкологічного центру.

Але столиця України не є безпечним містом, адже його набагато частіше обстрілюють російські безпілотники та ракети, ніж міста на заході України.

«Маргарита уже пройшла шість курсів хіміотерапії. Вона схудла і мені доводиться змушувати її їсти», – каже Людмила.

Для неї війна ніколи не припинялася, а просто змінила форму. Сирени повітряної тривоги у Києві тепер зливаються з ритмом візитів до лікарень та аналізів крові.

Маргарита намагається осмислити свої страждання.

«Вона запитує: «Чому я? Чому Бог покарав мене?» У неї бувають моменти агресії, і вона каже: «Я більше не красива». Я намагаюся її втішити, але вона каже мені: «Ти не розумієш мого болю». У Києві також небезпечно». Іноді я озираюся навколо і не знаю, чого очікувати — зараз або через годину, коли знову пролунають вибухи», – зазначає Людмила.

Однак їм більше нікуди йти. Їхнє село стерте з лиця землі. Будинок, де Карпова прожила 39 років, виховувала дітей і поховала батька, зруйнували російські окупанти.

«Я обов’язково повернуся додому. На окупованій території залишилась моя мати, яка зараз проживає із родичами. Там похований мій батько – я обіцяю, що відвідаю його могилу», – сподівається Людмила Карпова.