За даними української влади, майже 16 000 українських цивільних осіб досі перебувають у полоні в російських в’язницях, не враховуючи понад 20 000 українських дітей, яких вивезли до Росії

Тетяна Попович зверталась до кожної установи, яка тільки могла спати їй на думку. Вона пройшла кожен крок, який міг зробити її син Владислав після того, як росіяни відкрили вогонь по його машині, змусивши втікати з кулею у нозі. Вона шукала у братських могилах, переглядала фотографії загиблих та спостерігала за ексгумаціями. Про це розповідає Foreign Ukraine з посиланням на ВВС.

Потім зателефонував незнайомець. Сергія щойно звільнили з російської в’язниці у Курську. На ранковій перекличці в’язні не могли бачити один одного, але чули, як кожна людина називає своє повне ім’я та рідне село. Сергій запам’ятав якомога більше імен та місць – 9-10 травня 2022 року він зателефонував Тетяні, щоб сказати, що чув голос її сина.

Як і Владислав, Сергій був цивільною особою, захопленою у Бучі на початку війни, коли сотні мирних жителів були вивезені з цієї місцевості. Владиславу тоді було 29 років. Зараз йому 32 роки, і він досі перебуває у в’язниці у Курську. Сергій не міг пояснити Тетяні, чому його звільнили, а Владислава — ні. Тетяна була рада почути, що її син – живий.

«Я була така щаслива, що позбулася заїкання, яке в мене було з моменту його викрадення», — сказала вона.

Три роки потому, рівно в цей день, Тетяна сиділа у кав’ярні в Бучі, неподалік від місця викрадення її сина, переглядаючи мізерні докази того, що він ще живий: два листи від нього — короткі, шаблонні тексти, написані російською мовою, в яких вона писала, що його добре годують і про нього добре піклуються. Кожен лист йшов до Тетяни близько трьох місяців, через що їй було важко відчувати зв’язок із сином у будь-який момент часу.

«Мій син дуже ніжний і чутливий», — сказала вона з болісним виразом обличчя матері, яка не може захистити свою дитину.

За даними української влади, майже 16 000 українських цивільних осіб досі перебувають у полоні в російських в’язницях, не враховуючи понад 20 000 українських дітей, яких вивезли до Росії.

На тлі очевидного прогресу у мирних переговорах, серед їхніх родичів зростає побоювання, що про них можуть забути або втратити їх у цьому процесі. І ці побоювання, здається, виправдані.

Згідно із Женевською конвенцією, існує визнаний механізм обміну військовополоненими, але такого механізму для повернення захоплених цивільних осіб не існує, що змушує навіть високопосадовців України та міжнародні організації шукати пояснення, як їх можна повернути додому.

«Коли я відвідую офіційні зустрічі, в офісі омбудсмена чи деінде, ніхто не говорить про повернення цивільних осіб у разі припинення вогню», – зазначає 23-річна Юлія Хрипун, батька якої викрали на початку війни зі села на захід від Києва.

Протягом кількох тижнів після того, як Юлія дізналася про полон батька, вона скористалася Facebook, щоб зв’язатися з іншою донькою ув’язненого українця, і разом вони заснували нову організацію для кампанії за звільнення усіх цивільних осіб.

Група зустрілася із представниками ООН, Європейського парламенту, урядів кількох країн ЄС та посольства США в Україні.

«Ми розмовляли з ними, але вони чесно не розуміють, що відбувається. Єдине, що вони сказали, це те, що Трампа цікавить питання депортованих дітей, і, ймовірно, цивільні особи зможуть потрапити до цієї категорії. Але, насправді, це різні категорії, які не можна поєднувати», – зауважила Юлія про зустріч з американцями.

Високопосадовці України також поки що не бачуть виходу з цієї ситуації.

«Я не бачу реального та ефективного підходу до повернення цивільних осіб, затриманих в Україні. У нас немає правової основи чи механізмів для їх повернення», – відверто визнав Дмитро Лубінець, уповноважений Верховної Ради України з прав людини.

Проблему додатково ускладнює те, що Росія висуває кримінальні звинувачення деяким із захоплених осіб.

«І коли ви бачите ці звинувачення, то це часто дії проти «спеціальної військової операції». Чи можете ви уявити собі розслідування проти української цивільної особи просто за опір російській армії на території України?», – риторично запитує Лубінець.

У травні 2025 року Росія звільнила 120 цивільних осіб, утримуваних під вартою, в рамках обміну військовополоненими. Але це вкрай мізерна кількість порівняно із десятками тисяч людей, яких було захоплено — дорослих і дітей. І залишається велика невизначеність щодо укладення мирної угоди.

«Хочеться вірити, що він повертається додому, і водночас не можеш у це повірити. Це надзвичайно важко», — розповідає 61-річний Петро Середа, водій автобуса з Ірпеня, син якого Артем був узятий у полон понад три роки тому.

Петро та його дружина мешкають у тимчасовому житлі типу морського контейнера в Ірпені, оскільки їхній будинок був зруйнований під час російського вторгнення. Навіть через три роки Петро щоразу, коли дзвонить телефон, думає, що це може бути Артем.

«Одна справа — отримати листа, в якому повідомляється, що він живий, а інша справа — почути його голос… Це була б радість від того, що він справді живий», – зізнається Петро Середа.

Родини живуть так, у відчайдушній надії. Мріють знову побачити своїх близьких. Однак це непроста мрія — дехто боїться, що російський полон завдасть тривалої шкоди.

Тетяна, сина якої Владислава, який займався бальними танцями, викрали з Бучі, здригнулася, почувши російську мову, «бо це мова, якою катують мого сина».

Є також питання того, чого не вистачає. Під час утримання Владислава його батько несподівано помер у віці лише 50 років із почуттям провини за те, що не зміг захистити власного сина.

Все, що Тетяна може зробити, це подумки підготуватися до повернення Владислава.

«Це все, про що я думаю. Весь час, кожного дня», – каже Тетяна.