За словами Олександри Матвійчук, українські жінки приймають важливі політичні рішення на місцевому та національному рівнях, документують воєнні злочини, координують величезні гуманітарні ініціативи і знаходяться на передовій боротьби за свободу та демократію

Багато людей, зокрема у Польщі, вважають, що їхні права та безпека гарантовані договорами та інституціями, але насправді свобода залежить від того, чи готові люди її захищати. Про це в інтерв’ю Euractiv розповіла Олександра Матвійчук, голова Українського центру громадянських свобод, який у 2022 році разом із білоруським активістом Алесем Беляцьким та російською правозахисною асоціацією «Меморіал» отримали Нобелівську премію миру. Foreign Ukraine пропонує ознайомитись з її думками.

Euractiv: Польща була ключовим союзником України з моменту повномасштабного російського вторгнення. Однак у відносинах Польщі з Україною з’явилися тріщини під час нещодавньої президентської кампанії. Новообраний президент Кароль Навроцький відкрито виступає проти членства України в НАТО та ЄС і зробив суперечливе питання волинських ексгумацій одним із головних пунктів своєї передвиборчої кампанії. Як ми можемо покласти край інструменталізації України у внутрішній політиці Польщі?

Олександра Матвійчук: Коли спалахнула повномасштабна війна, то поляки проявили велику солідарність та надали українцям величезну допомогу. Польща стала головним гуманітарним центром для людей, які втікали від війни – сюди прибули мільйони біженців, включаючи мою власну матір. Українці ніколи не забудуть цієї солідарності, цієї допомоги, цієї підтримки з боку поляків у цей драматичний момент нашої історії. Це була дуже гуманна поведінка. Однак використання історії з політичною метою завжди закінчується погано. Гарним прикладом є президент Росії Володимир Путін. Він написав статтю, в якій представив власну версію історії, згідно з якою українці як нація взагалі не існують. Він стверджував, що українці не мають мови чи культури – і використовував цей наратив, щоб виправдати війну та скоєні воєнні злочини. Це важливий урок для всіх народів: давайте залишимо історію історикам і чітко відокремимо її від політики.

Euractiv: Тож давайте подивимося у майбутнє – на ситуацію в Україні та можливості вирішення військового конфлікту з РФ. Ви колись згадували, що мирної угоди не буде без твердих гарантій безпеки. Які гарантії ви вважаєте необхідними, хто має їх надати і коли вони можуть з’явитися?

Олександра Матвійчук: Почнемо зі справжньої мети Володимира Путіна. Він розпочав цю війну не лише для того, щоб отримати нові території. Його мета — повністю знищити Україну, яку він розглядає як міст до Європи. Він керується імперською, історичною логікою. Він мріє про відродження Російської імперії і після трьох років повномасштабної війни та 11 років з початку війни на Донбасі — він досі не відмовився від цього бачення. Тож проблема не лише в Україні. Якщо ми не зупинимо Путіна, він піде далі. Він нападе на іншу країну. Більше того, нам потрібно продемонструвати силу, аби Путін зрозумів, що його мета недосяжна, а не те, що достатньо відкласти її досягнення. Найсильнішою можливою гарантією безпеки було б членство України в НАТО. Україна заслуговує бути частиною Північноатлантичного альянсу. І від цього виграла б не лише Україна — ми були б однією із найсильніших країн-членів альянсу. Це не просто слова: ми довели свою силу на полі бою. У нас найбільша армія в Європі та реальний бойовий досвід боротьби з російськими військовими. Але через нинішню геополітичну ситуацію членство в НАТО на даний момент недосяжне. Ось чому нам потрібно створити комплексну систему стримування та швидкого реагування — таке, що дасть Путіну зрозуміти, що йому потрібно зупинитися.

Euractiv: Ви кажете, що це не лише українське питання, а європейська проблема. Тим часом багато політиків, особливо ультраправих, стверджують, що підтримка України лише провокує Путіна. Як би ви відреагували на позицію так званого «табору миру» в Європі?

Олександра Матвійчук: Я юристка, що спеціалізується на правах людини. Я працювала із жертвами воєнних злочинів. Я на власні очі бачила, що таке ця війна. Українці мріють про мир – але мир не досягається, коли країна, на яку напали, перестає захищатися. Це не мир. Це окупація. І окупація – це теж війна – просто в іншій формі. Ці політики не розповідають своїм громадянам, як насправді виглядає російська окупація: зникнення, тортури, зґвалтування, крадіжка особистих даних, примусове усиновлення дітей, фільтраційні табори та масові поховання. Уявіть, що ви не можете захистити власних дітей, своїх близьких, що ваших дітей забирають і везуть до Росії. Що вам заборонено розмовляти своєю мовою чи шанувати свою культуру, бо ви ризикуєте арештом, тортурами, сексуальним насильством або смертю. Це не мир. Це невидима війна. Окупація не зменшує людських страждань – вона лише приховує їх. Ось чому у нас немає вибору. Якщо ми перестанемо чинити опір російській агресії, ми перестанемо існувати.

Euractiv: Тож, на вашу думку, заморожування конфлікту фактично продовжує окупацію:

Олександра Матвійчук: Ми хочемо міцного та справедливого миру. Ми пам’ятаємо 2014 рік. Коли Росія вперше напала на нас, Україна була нейтральною країною – наша конституція містила положення про нейтралітет. Тоді ніхто не говорив про НАТО. Але Росія все одно напала. Вона окупувала частину України, і у нас не було жодних шансів повернути людей чи території. Пізніше у нас було дві мирні угоди. І протягом цих восьми років «миру» Росія побудувала військові бази на окупованих територіях, підготувала свою економіку до санкцій та відбудувала свою армію для повномасштабної війни. Чому? Тому що Росія – це імперія. А імперії не мають кордонів – вони розширюються. Ось чому ми чітко кажемо: ми хочемо миру, а не оперативної паузи, яка дозволить Росії перегрупуватися та знову атакувати. І не будьмо наївними: якщо Росія відновить війну, Україна може бути не єдиною ціллю. Естонія чи Польща можуть бути наступними. Росія може нападати на інші країни лише для досягнення своєї історичної мети – відновлення Російської імперії.

Euractiv: Що означає депортація 20 000 українських дітей з російської точки зору? Чому так терміново потрібно їх повернути? І які довгострокові наслідки стирання їхньої ідентичності?

Олександра Матвійчук: Кожен, хто має дитину, знає одне: дитинство не триває вічно. У нас немає часу. Нам потрібно якомога швидше повернути цих дітей до їхніх сімей. Росія не тільки викрала їх, а й мілітаризувала та позбавила ідентичності. Їх відправляють до таборів перевиховання, де їм кажуть: «Ти не українець, а росіянин. Твої батьки тебе покинули. Тебе усиновить російська сім’я, яка виховає тебе як росіянина». Ця жорстокість немислима. Стираючи ідентичність та мілітаризуючи дітей, Росія готує нове покоління путінських солдатів. І було б наївно думати, що вони воюватимуть лише проти України. Якщо ми не захистимо їхнє дитинство, у 14 років їм нададуть російське громадянство. А у віці 18 років їх примусово заберуть до армії та відправлять убивати – або помирати – куди завгодно, куди накаже Росія.

Euractiv: Попри задокументовані воєнні злочини та звірства, такі як викрадення дітей, багато винних досі залишаються безкарними. Як міжнародна спільнота може забезпечити їхню відповідальність?

Олександра Матвійчук: Вся ця жорстокість випливає з одного: десятиліть безкарності. Росія скоювала злочини у Чечні, Молдові, Грузії, Малі, Лівії, Сирії – і ніколи не стикалася з реальними наслідками. Ось чому вона вважає, що може зробити все. Ми повинні покласти цьому край. Ми повинні показати справедливість – не лише словами, але й діями. Ось чому я підтримую рішення понад 40 країн світу створити спеціальний трибунал щодо російської агресії, аби притягнути до відповідальності Путіна, його людей та вище військове командування. Ці злочини не випадкові – вони є прямим наслідком політичних рішень. Я вдячна Польщі за те, що вона стала частиною цієї ініціативи.

Euractiv: І все ж є світові лідери, такі як прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан, які підтримують добрі стосунки з Путіним. Як забезпечити правові засоби захисту в такій реальності?

Олександра Матвійчук: Це правда – демократія перебуває під тиском. Ухвалення в Угорщині законодавства, натхненного російським законом про «іноземних агентів», викликає велике занепокоєння. Воно послаблює демократію, боротьбу з корупцією та основні права людини. Але навіть у такій складній ситуації ми повинні робити те, що правильно. Угорщина ще не приєдналася до спеціального трибуналу.

Euractiv: Ви сказали, що Росію ніколи не притягували до відповідальності. Чому? Можливо, відповідь на це питання допоможе нам сьогодні подолати таку безкарність.

Олександра Матвійчук: Наше покоління забуло, що мир і права людини нероздільні. Історія вчить нас, що коли режим переслідує власних громадян, то стає загрозою не лише для них, але й для міжнародного миру та безпеки. Росія – класичний приклад. І все ж протягом десятиліть навіть сильні демократії дивилися в інший бік. Давайте будемо чесними: вони потиснули руку Путіну, побудували газопроводи та вели бізнес, ніби нічого не сталося. Ця безвідповідальність сприяла подальшим порушенням. Короткозоре мислення призвело до довгострокової катастрофи. Сьогодні ми страждаємо від наслідків рішень, ухвалених 10-15 років тому, коли Путіну довелося показати, що демократія, верховенство права та людська гідність не підлягають обговоренню. Але Захід провалив цей тест, і тепер ми бачимо наслідки.

Euractiv: Які реформи, на вашу думку, необхідні, щоб зробити міжнародну систему ефективнішою у запобіганні таким війнам?

Олександра Матвійчук: Це складне питання, оскільки воно вимагатиме масштабної глобальної реформи. Поточна система міжнародного миру та безпеки була розроблена після Другої світової війни – і переможці це зробили. Саме ці держави забезпечили собі ірраціональні привілеї. У підсумку, країна, яка веде війну, Росія, має право вето у Раді Безпеки ООН, яка є єдиною, хто має право застосовувати юридичну силу. Це паралізує усю систему. У такій ситуації Україна не має правових інструментів, щоб зупинити російські злочини. І справа не лише в українцях. Наприклад, люди у Польщі живуть в ілюзії, що вони захищені, що їхні права гарантовані договорами та інституціями. Насправді ця безпека залежить від чогось іншого: від того, чи достатньо людей у ​​певній країні готові взяти до рук зброю, щоб захистити свою свободу, сім’ї та гідність. Ми не знаємо, як виглядатиме НАТО завтра. Ми не знаємо, що станеться з ООН та іншими правовими механізмами. Але ми знаємо одне: коли правові системи зазнають невдачі, останньою лінією захисту є люди. А люди мають набагато більше влади, ніж вони думають.

Euractiv: Коли ми дивимося на фотографії та відео з України, то бачимо переважно чоловіків – політиків, солдатів та урядовців. Жінок зазвичай вважають жертвами російської агресії. І все ж українські жінки відіграли величезну роль у спротиві Росії. Чи не могли б ви розповісти нам більше про їхній внесок?

Олександра Матвійчук: Наша база даних містить 87 000 задокументованих випадків воєнних злочинів. На жаль, багато з них стосуються жінок та дітей. Але всупереч тому, що часто показують, українські жінки – це не просто жертви. Українські жінки – воїни. У нас є багато чудових жінок, які активно беруть участь у різних сферах суспільного життя. Можливо, не всі у Польщі знають, але 70 000 українських жінок вступили до армії. Моя подруга Андріана Сусак серед них. Коли почалася повномасштабна війна, вона залишила свого шестирічного сина і сказала: «Я маю боротися за його мирне, демократичне майбутнє». Зараз вона служить в армії, борючись не лише за свого сина, але й за всіх дітей України. Українські жінки приймають важливі політичні рішення на місцевому та національному рівнях. Вони документують воєнні злочини. Вони координують величезні гуманітарні ініціативи. Вони на передовій цієї боротьби за свободу та демократію. Бо мужність не має статі. Я вважаю, що проблема також полягає в нашому способі сприйняття – ЗМІ показують переважно чоловіків, тому ми пропускаємо історії надзвичайних жінок, які, будучи звичайними людьми, роблять надзвичайні речі. Ця війна також має аксіологічний вимір. Це не просто зіткнення двох країн. Це конфлікт двох систем: авторитаризму та демократії. У демократичних країнах жінки можуть грати будь-яку роль, яку обирають. В авторитарних системах жінки зведені до підлеглих ролей – у сім’ї, у суспільстві, у державі. Ось чому у цій війні з Росією ми також боремося за наших доньок. Ми хочемо світу, в якому їм ніколи не доведеться нікому доводити, що вони люди і мають ті ж права та свободи, що й усі інші.