Як українські військові переконують дезертирів повертатись в армію

Верховна Рада України ухвалила закон, який дозволяє дезертирам уникнути покарання, якщо вони погодяться повернутися до 30 серпня 2025 року

Російські міномети обстрілювали укриття Володимира у покинутому будинку на лінії фронту у Донецькій області. Його та кількох інших солдатів відправили на підсилення позиції, яка начебто знаходилася за 750 метрів від російських ліній, за шарами українських оборонних споруд. Але коли вони прибули сюди, то виявилось, що росіяни лише за 100 метрів від них, а обіцяних запасів гранат, мінометів та піхотинців не було. Під шквальним вогнем чоловіки кинулися в укриття. У душі Володимир проклинав свого командира. Це була друга погано спланована операція, яку йому наказали провести за кілька тижнів. Після 12 годин переховування, Володимир попросив командира перевести його до іншої бригади, або він самовільно звільниться. Командир відмовився. Про це йдеться у спецрепортажі The Telegraph, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Тож Володимир просто пішов, спочатку автостопом, а потім поїхав потягом додому до дружини. Таким чином, колишній бариста став одним із десятків тисяч втікачів, чисельність яких зростає, і Україна змушена розширювати свої збройні сили новими та гнучкими способами.

До вересня 2024 року солдатам, які залишали свої військові частини, загрожувало тюремне ув’язнення: близько п’яти років за самовільне дезертирство та до 12 років за більш серйозний злочин – дезертирство у розпалі бою. Після того, як військова поліція оголосить дезертирів у розшук, їх можуть заарештувати на пошті, у барах, на блокпостах або вдома.

Але ситуація на полі бою змушує Україну ретельно керувати своїми резервами. Російські збройні сили перевищують чисельність українських щонайменше вдвічі, приблизно 2,35 мільйона солдатів на 900 000.

У відповідь Верховна Рада України ухвалила закон, який дозволяє дезертирам уникнути покарання, якщо вони погодяться повернутися до армії. Спочатку їм було встановлено термін до 1 січня 2025 року. Його було продовжено до кінця березня 2025 року, а тепер до 30 серпня 2025 року. З початку війни у прокуратурі зареєстровано понад 100 000 випадків втечі з військових частин, майже дві третини з яких – за останній рік. Україна не може дозволити собі ув’язнити таку кількість працездатних чоловіків, не кажучи вже про те, щоб розстрілювати їх, як це роблять у РФ.

Це поставило дезертирів у напрочуд сильне становище, незалежно від того, чи звертаються вони до правоохоронних органів – як це зробили близько 6000 осіб, включаючи Володимира, протягом першого місяця – чи їх затримує поліція. Утримуваних у резервних батальйонах, їх відвідують вербувальники з різних підрозділів, які відчайдушно потребують солдатів. Невдовзі після зміни закону елітна 47-ма бригада ЗСУ опублікувала оголошення, спеціально спрямоване на втікачів. Таких чоловіків, як Володимир, не можна змусити повернутися на фронт; вони обирають той підрозділ, який пропонує їм найкращу пропозицію.

Роман, офіцер з вербування провідного українського батальйону, що входить до складу 59-ї бригади ЗСУ, провів «мільйон» розмов із дезертирами. Після того, як він відфільтрує список, пробує переконувати найкращих з них приєднатися до батальйону, одного з найбільш дисциплінованих та шанованих у збройних силах.

Під час перших телефонних дзвінків Роман запитує, чи є у чоловіків якісь проблеми зі серцем або проблеми із законом. Потім він розкладає свої карти: чоловікам можуть запропонувати іншу спеціалізацію, наприклад, бути оператором безпілотника.

Романа тимчасово перевели до вербувального пункту, щоб відновитися після Бахмута.

«Там були просто нескінченні шквали артилерійського вогню, які просто сипалися на тебе. Літаки, ракети, артилерія, піхота, постійні атаки. Я не може порахувати кількість чоловіків, яких лікував», – згадує Роман.

В одному з останніх штурмів перед відступом України він був єдиним із 20 чоловіків, який не загинув і не був поранений.

На новій посаді в офісі він намагається зрозуміти тих, хто втік, «просто як людина», оцінюючи, чи буде він готовий воювати, коли настане час повернутися на фронт.

Справа Володимира відносно проста. Худий, з великими карими очима та кістлявими руками, молодий чоловік хоче воювати – і відкритий для вступу до батальйону Романа. Вони воювали поблизу його позиції на передовій, і він бачив у соціальних мережах відео їхніх подвигів.

Крім того, Роман може запропонувати йому посаду пілота розвідувального безпілотника. Саме рішення командира перевести Володимира у піхоту призвело до самовільного залишення ним військової частини.

Документи Володимира досі не заповнені; інші підрозділи ще можуть його залучити. Біля казарми резервного батальйону Роман каже Володимиру, якщо він добре впорається, то його можуть навіть відправити за кордон для додаткового навчання з використання безпілотників.

Поки чоловіки розмовляють, підходить солдат із позивним «Псих». Його бойовий стиль можна вгадати за татуюваннями, що прикрашають тіло: «Ха! Ха! Ха! Ха!» маніакально крутиться зверху на правій руці до кільця штурмових гвинтівок навколо ліктя. «Псих» з розумінням говорить про солдатів, які втікають.

Він вступив до армії ще підлітком у 2015 році та надивився вдосталь війни. Коли повертаються втікачі, він запитує, чому вони пішли. Один з них якось розповів, що спав із дружиною майора, каже він, сміючись. «Ми всі люди. Якщо ти не боїшся, то божевільний».

Ветерани визнають, що мобілізованим, які ще кілька тижнів тому могли бути вчителями чи ІТ-фахівцями, буває важко адаптуватися до фронту. У випадку із «Психом», після свого першого штурму у Луганську у 2015 році він зрозумів, що там будуть «мертві люди, м’ясо та всі ці неприємні речі». Це допомогло йому загартувати розум для наступного разу.

«Одним із наслідків реформи самовільної демобілізації може бути поступове позбавлення кадрового голоду найгірших бригад через процес природного відбору. Тепер більше солдатів відчувають себе вільними залишати погано керовані батальйони. Для цих людей краще, щоб вони опинилися на хороших посадах. Але це створює проблему для армії і я підозрюю, що ці найгірші бригади будуть потребувати багато людей», – вважає Гіл Барндоллар, колишній офіцер морської піхоти США та старший науковий співробітник Католицького університету Америки.

Перш ніж повернутися до казарми, Володимир потиснув руку Роману. Здається, ця зустріч зміцнила його рішучість записатися до підрозділу. На запитання, чи відчув він полегшення, коли самовільно покинув військову частину, він заперечив.