Після трьох років війни, найпотужнішим способом підтримки України може бути не допомога їй у боротьбі, а допомога їй припинити боротьбу, не втрачаючи свого майбутнього

Війна в Україні триває уже четвертий рік, тому гірку правду стає ще важче ігнорувати: військова перемога може більше не бути реалістичною метою для Києва — незалежно від того, скільки мільярдів доларів відправить Захід, чи скільки російських солдатів загине. Цей погляд не є популярним у Вашингтоні чи Брюсселі, де досі існує припущення, що достатня допомога та рішучість зрештою зламають Москву. Але, незважаючи на надзвичайну стійкість України та глибокі кишені Заходу, такий результат виглядає дедалі менш вірогідним. Про це йдеться в авторській колонці Ельхана Нурієва, старшого наукового співробітника Фонду Александра фон Гумбольдта, співробітника з питань глобальної енергетики у Брюссельському енергетичному клубі та старшого експерта з питань Росії, Східної Європи та Центральної Азії в LM Political Risk and Strategy Advisory у Відні на сторінках Politico, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Швидше за все, війна перетворюється на глухий кут, який загрожує виснажити Україну, розбити єдність Заходу та посилити той самий режим Путіна, який вона мала послабити. Питання, з яким зараз мають зіткнутися західні політики, полягає не в тому, чи заслуговує Україна на підтримку, а в тому, чи допомагає їй нинішня стратегія перемогти, або ж просто виживати, щоб програвати повільніше.

Це не означає, що Україна повинна капітулювати, і це не означає відмови від західної підтримки. Однак це вимагає чесного розрахунку: немає шляху до повної перемоги України, і вдавання, що це не так, не замінить стратегії. Там, де ми знаходимося сьогодні, збереження суверенітету України та стабілізація Європи можуть залежати менше від зброї, ніж від дипломатії.

На папері Захід досі рішуче підтримує Україну. Останній пакет допомоги США у розмірі 61 мільярда доларів був ухвалений після багатьох місяців політичних дискусій; європейські країни повільно нарощують виробництво оборонної продукції; а НАТО продовжує сигналізувати про рішучість. Але військова реальність є зовсім іншою, аніж стверджують багато західних експертів.

По-перше, Україна стикається з демографічною прірвою: за даними її Міністерства оборони, понад 30% чоловіків не оновили свої військово-облікові дані. Нові закони про мобілізацію знизили вік призову до 25 років, але дефіцит людей це не вирішило. А населення країни скорочується через еміграцію та втрати на війні.

Крім того, економіка України зазнала серйозного спаду внаслідок війни, що значно вплинуло на інфраструктуру, промисловість та засоби до існування. Через виснаження надзвичайних повноважень та розчарування через корупцію та неефективне управління, у Києві зростає політична напруженість.

Тим часом, Росія адаптувалася. Її економіка зараз перебуває на воєнних рельсах; її оборонна промисловість перевершує західну у виробництві артилерійських снарядів; а її армія — хоча й неефективна та жорстока — зберігає перевагу у людських ресурсах та стратегічній глибині. Її політичне керівництво також інтерналізувало довгострокові витрати у гонитві за мінімальними територіальними здобутками.

Мирні переговори у Стамбулі, хоча і показали, наскільки далеко одна від одної залишаються дві сторони. Україна запропонувала 30-денне припинення вогню. Росія запропонувала два-три дні та лише вивезення тіл зі спірних зон. Угоди обмежувалися гуманітарними жестами та обміном полоненими. Навіть список із 339 дітей, викрадених Росією, отримав лише символічну підтримку від Москви.

Отже, західні лідери продовжують наполягати на тому, що вони підтримуватимуть Україну «стільки, скільки потрібно», тому питання тепер полягає в тому, який результат?

Повне відновлення територіальної цілісності України силою вимагатиме значно більшої допомоги, а також рівня ескалації — можливо, включаючи західні війська або пряму участь НАТО — яку демократичні уряди, здається, не бажають розглядати. І це породжує складне, але дедалі важливіше твердження: підтримка України незабаром може означати допомогу їй у припиненні війни, а не перемозі.

Такий компроміс, який легко сплутати з капітуляцією, є політичним динамітом у західних столицях. Але історія свідчить про протилежне: у 1940 році Фінляндія зберегла свій суверенітет завдяки болісному, але стратегічному миру з Радянським Союзом. Корея, спустошена війною на початку 1950-х років, погодилася на перемир’я та уникнула національного колапсу. Це не були моральні перемоги, але це були результати, які можна було пережити.

Зростаюча кількість голосів у Вашингтоні та європейських столицях зараз визнає цю логіку. Лідери Палати представників США тихо обговорювали необхідність «планування замороженого конфлікту», тоді як європейські аналітики попереджають, що 2025 рік може бути «найнебезпечнішим для України» — не через досягнення Росії, а через внутрішню напруженість та втому Заходу.

Однак дипломатичне врегулювання не означатиме винагороду Москви. Це означатиме визнання того, що виживання України може більше залежати від збереження того, що вона ще контролює, ніж від повернення того, що вона не може відновити.

Такий компроміс може включати заморожування воєнних дій вздовж поточних ліній контролю; міжнародні гарантії безпеки, які не відповідають членству в НАТО, але стримують майбутню агресію; поетапний переговорний процес, який пов’язаний із гуманітарним обміном та економічною нормалізацією; та допомогу у післявоєнній відбудові, яка обумовлена ​​реформою управління та антикорупційними критеріями.

Звичайно, нічого з цього не буде легким. Росія може відкинути компроміс, а Україна може відкинути все, що не є повною справедливістю. Але це не звільняє Захід від відповідальності за лідерство.

Стратегія полягає не у бажанні кращого, а досяжного. Зрештою, питання не в тому, чи заслуговує Україна більше допомоги (вона заслуговує), а в тому, чи може нинішня модель підтримки дати стійкі результати. За президента США Дональда Трампа, Вашингтон переосмислює свою роль у цій війні. І хоча його адміністрація сигналізувала про відкритість до мирних переговорів, вона навряд чи підтримає безстрокову військову допомогу без чіткого відправного пункту.

Це означає, що західні лідери тепер стоять перед вибором: залишатися на шляху, який обіцяє нескінченну допомогу та війну, або почати розробляти мирний процес, який захистить суверенітет України та запобіжить європейській кризі.

Після трьох років війни, найпотужнішим способом підтримки України може бути не допомога їй у боротьбі, а допомога їй припинити боротьбу, не втрачаючи свого майбутнього.