Активісти таких організацій влаштовують зустрічі з Координаційним центром у справах військовополонених, панахиди та пам’ятні заходи, освячення пам’ятних дощок та поїздки на конференції, міжнародне лобіювання звільнення в’язнів та підтримку сімей державними субсидіями

Війна забрала їхніх близьких. Чоловіки перебувають у російському полоні або вважаються зниклими безвісти. Тисячі жінок в Україні живуть з надією та невизначеністю – особливо, коли відбувається обмін полоненими. За понад три роки з початку повномасштабного російського вторгнення в Україну виник найбільший жіночий рух в історії країни. Матері, дружини, доньки, сестри, бабусі, тітки та наречені шукають тисячі солдатів, яких захопили у полон російські збройні сили або вони вважаються зниклими безвісти. Жінки організувалися в асоціації або неформальні групи, які співпрацюють одна з одною. Про це йдеться у спецрепортажі Deutsche Welle, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Очікування обміну

Обмін полоненими є суворо охоронюваною таємницею. Журналістам не повідомляють точний час і місце його проведення. Назва лікарні, куди скеровують на медичне обстеження звільнених українців, також не розголошується. Проте одного ранку наприкінці травня 2025 року кілька сотень мирних жителів зібралися на подвір’ї клініки у Чернігові, чекаючи на автобуси з українсько-російського кордону.

Надія, пенсіонерка із Хмельницького, не пропустила жодного обміну полоненими за рік. Її 41-річний син, Олександр Королюк, зник безвісти у лютому 2023 року на Бахмутському фронті.

«Я шукаю і сподіваюся», – каже вона.

Надія на звільнення

Ольга Гандшала з Умані змогла надіслати лише одного листа своєму 34-річному синові Євгену. Вона не отримала від нього жодних новин. Це її четвертий обмін полоненими.

«Я приїхала підтримати наших солдатів. І, можливо, зустріну когось, хто бачив мого сина у таборі і зможе розповісти мені, як він себе почуває і де перебуває», – сподівається жінка.

Валентина Очеретна зі Жмеринки розшукує свого сина Назарія. 36-річний чоловік зник безвісти з початку квітня 2022 року. Однак мати не хоче втрачати надії, адже солдати гарнізону з Маріуполя, яких раніше обміняли, впізнали його у таборах.

«Я повідомила про це в координаційний центр. Вони зв’язалися з чоловіком, який його бачив, і він все підтвердив. Але Назар досі офіційно вважається зниклим безвісти», – журиться мати солдата.

Кілька десятків жінок, які разом приїхали автобусом із Сумської області, стоять безпосередньо біля поліцейської огорожі. За нею – відокремлена частина двору, куди мають приїжджати автобуси зі звільненими людьми. На плакаті наймолодшої з жінок, Світлани, зображені характерні татуювання її нареченого, Олега Галушка. Національний гвардієць з Кара-Дагської бригади зник безвісти рік тому на фронті у Запорізькій області.

Приїзд звільнених має бути урочистим. Представники координаційного центру у справах військовополонених терпляче пояснюють, як варто вітати солдатів, за що їм дякувати, чого не варто питати та як уникнути стресу. Однак це не завжди виходить.

«Дуже важко, стільки обличь», – посміхається Юрій із 36-ї бригади морської піхоти, зникаючи у коридорі клініки зі стосом фотографій.

Важлива роль родичів

Попри усе, родичі солдатів та Координаційний центр у справах військовополонених вважають, що ця зустріч має сенс.

«Зі серпня 2024 року тут регулярно проводяться паломництва. Навіть якщо вони не завжди багато приносять рідним, ті, хто повертається додому, бачать, як сильно їх люблять», – пояснює Петро Яценко, речник координаційного центру.

Саме родичі впізнають солдатів на розмитих російських відео. Один з найбільших Telegram-каналів, присвячений військовополоненим, має майже 122 000 підписників. Щодня там публікується близько десятка нових імен та обличь.

«Чим швидше людину буде ідентифіковано на фотографіях, тим швидше може розпочатися обмін», – наголошує Яценко.

Українська влада не хоче розголошувати, скільки українців перебуває у полоні або зникли безвісти. Проект UALosses, який працює на основі доступних джерел, станом на кінець травня 2025 року ідентифікував імена понад 6000 військовополонених. За даними координаційного центру, кількість невпізнаних військовополонених у Росії неухильно зменшується.

Майже 65 000 людей зникли безвісти. Більшість із них, ймовірно, ніколи не повернуться додому. Але ніхто не хоче втрачати надії.

«Саме тому присутність родичів на обмінах є необхідною», – вважає Яценко.

«Я хочу робити добро і бути променем надії»

Між обмінами активісти асоціацій мають багато справ: зустрічі з координаційним центром, панахиди та пам’ятні заходи, освячення пам’ятних дощок та поїздки на конференції.

«Я хочу робити добро і бути променем надії для сімей, нагадуючи їм, що про них пам’ятають», – каже Катерина Муслова, донька військовополоненого Олега Муслова з Маріуполя.

Благодійний фонд «Серце в дії», яким вона керує, проводить широкий спектр діяльності, від міжнародного лобіювання звільнення в’язнів до підтримки сімей державними субсидіями.

Координаційний центр регулярно організовує зустрічі з понад 150 громадськими організаціями та приватними ініціативами родичів в’язнів.

«Ми раді, коли сім’ї об’єднуються та організовуються, бо це полегшує їм отримання відповідей на їхні спільні запитання», – зазначає Яценко.

Однак співпраця не завжди конструктивна. Речник координаційного центру критикує дії деяких об’єднань.

«Вони піддаються російським провокаціям чи шахрайству, передають конфіденційні дані чи організовують мітинги, а у відповідь звинувачують координаційний центр у поганій роботі. Будь-який успішний обмін завжди призводить до великого невдоволення родичів тих солдатів, яких ще не знайдено та не звільнено», – підсумовує Петро Яценко.