Сергій Сердюк відмовився викладати за російською навчальною програмою і його разом із родиною депортували до Грузії та заборонили повторний в’їзд на батьківщину на 40 років

На початку 2025 року Сергія Сердюка депортували до Грузії разом із дружиною та донькою. Йому заборонили повторний в’їзд до країни на 40 років. Про це йдеться у спецрепортажі The Guardian, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Рідне місто Сердюка, Комиш-Зоря, у Запорізькій області України, було частиною території, окупованої у перші тижні повномасштабного вторгнення Росії навесні 2022 року. А оскільки Сердюк, директор місцевої школи, відмовився працювати на нову владу, його вирішили депортувати.

«Я там народився, все своє життя прожив там, в одному й тому ж місці. Тепер мене виганяють із власного дому і кажуть, що я жив не в тій країні, в якій, як я думав, живу? Як це можливо?», – риторично запитує Сердюк.

Депортація Сергія та його родини є частиною тривалої операції з «очищення» окупованих територій, яка може прискоритися, якщо спроби США підштовхнути Росію та Україну до мирної угоди призведуть до заморожування нинішніх ліній фронту, що зміцнить російський контроль над територією, яку Москва захопила протягом останніх трьох років.

У перші місяці вторгнення російські війська використовували списки для виявлення потенційно проблемних проукраїнських членів суспільства на окупованих територіях. Багатьох було викрадено, піддано тортурам та утримувано у російських в’язницях. Можливо, побоюючись витрат та ресурсів, необхідних для ув’язнення ще тисяч людей, влада тепер застосувала нову тактику.

«Були випадки, коли вони просто підходили до людей і казали: «У ваших інтересах зникнути звідси, або нам доведеться відвести вас у підвал», а потім люди йшли самі», – згадує Сердюк.

Але в його випадку та деяких інших випадках влада не залишила це на волю випадку. Іван Федоров, керівник Запорізької обласної військово-цивільної адміністрації, підрахував, що за останні місяці з окупованої частини регіону було депортовано «сотні» людей. У березні 2025 року президент РФ Володимир Путін підписав указ, який передбачає, що «громадяни України, які не мають законних підстав для проживання у Російській Федерації, зобов’язані виїхати» до 10 вересня 2025 року або прийняти російське громадянство.

Сердюк народився у Комиш-Зорі, невеликому містечку, де проживає близько 2000 осіб, і прожив там усе своє життя, за винятком кількох років навчання у сусідньому Бердянську. Він почав працювати у місцевій школі, в якій навчалося близько 240 учнів, у 1999 році, починаючи з посади вчителя математики, а у 2018 році став директором.

Комиш-Зоря була окупована без серйозних боїв у перші дні повномасштабного вторгнення, і до квітня 2022 року нова російська влада скликала зустріч 30 вчителів, вимагаючи від них відкрити школу та викладати за російською програмою. Сердюк відмовився, і більшість вчителів запозичили його приклад.

У наступні тижні російські солдати прийшли до будинку Сердюка та намагалися переконати його відкрити школу. Спочатку вони були ввічливими. Потім почалися погрози: «Якщо ви не хочете, щоб у всіх ваших співробітників проводилися обшуки, скажіть їм йти на роботу». Один вчитель фізичного виховання негайно погодився працювати на росіян, але більшість інших трималися. Його школа залишається зачиненою, і тепер учні навчаються у школах сусіднього міста.

«Я сказав їм, що ніколи не працюватиму на них, і я дотримувався цього», – каже Сердюк.

Три роки він сидів вдома без роботи, поки російський контроль над регіоном зміцнювався.

Наприкінці 2023 року Сердюку повідомили, що його та родину депортують. Їм дали три дні на підготовку, і вони упакували свої речі у кілька валіз, але потім їх залишили чекати більше місяця. У них вилучили паспорти, тому вони не могли виїхати за власним бажанням. Зрештою, наприкінці січня 2024 року їх відвезли до Мелітополя, а потім посадили у мікроавтобус до іншої родини. Кожного депортованого посадили на крісла, прикувавши наручниками до охоронця, який сидів поруч.

Мікроавтобус їхав 20 годин, доки не дістався гірського кордону між Росією та Грузією. За кермом по черзі сиділи два водії. На кордоні українцям повернули паспорти та сказали перетнути кордон на грузинській стороні. Сердюку та його дружині заборонили в’їзд на російську територію на 40 років; його 21-річній доньці заборонили в’їзд на територію Росії на 50 років.

З Грузії вони полетіли до Молдови, потім назад до України та аж до Запоріжжя, аби прибути до місця приблизно за 140 км від своїх домівок. Сердюк зараз викладає приватні уроки математики у місті та планує знайти роботу у місцевій школі.

«Принаймні тут я можу нормально розмовляти і не боятися кожної машини, що проїжджає повз», – підкреслює він.

Але примусова депортація приносить багато болю, зокрема те, що йому довелося залишити свою матір, яка страждає на прогресуючу деменцію, на окупованій території. До 2022 року вона приймала ліки, щоб уповільнити прогресування захворювання, але після російського вторгнення родина не змогла отримати таблетки, і ефект був швидким і руйнівним.

«Вона може говорити та ходити, але не може доглядати за собою. Це вимагає постійної пильності, інакше вона вислизнула б з дому та повернулася б до будинку, де народилася», – наголошує Сердюк.

Коли прийшло повідомлення про депортацію, Сердюк відвіз матір до будинку сестри та попрощався з нею. Він не знає, чи побачить її знову.

Сергій також боїться за своїх колишніх учнів. Хоча Росія скерувала нових вчителів на окуповані території, Сердюк каже, що це стосувалося переважно великих міст. У невеликих поселеннях його району більшість вчителів залишилися місцевими і, можливо, намагаються уникнути деяких жорсткіших аспектів нової російської навчальної програми. Однак, з тиском на відповідність потребам нової влади, перепочинок буде лише тимчасовим.

«Вони вимагають, щоб на стінах були портрети Путіна, аби діти малювали картинки та писали побажання своїм солдатам. Це все порушує психологічну рівновагу дитини. Рік тому ми жили в Україні, а тепер в Україні погано, і ми малюємо наших визволителів? Якщо ми заморозимо цю війну то через два-три роки ці діти вже будуть втрачені», – констатує Сергій Сердюк.