Хоча офіційних даних немає, окремі свідчення вказують на зростання кількості стресів у стосунках та сімей, які розпалися під тиском війни

Коли її чоловік пішов захищати Україну від вторгнення Росії у 2022 році, Юлія залишилася вдома з дитиною. Вона описує, як її охопило відчуття «оніміння». Про це йдеться у спецрепортажі The Guardian, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

«Я залишилася сама з маленькою дитиною. Найгірше для неї була думка, що батько покинув її і ніколи не повернеться. Найгірше було, коли вона блокувала батька, коли він намагався зателефонувати. Знадобилося кілька місяців, щоб знову встановити зв’язок. Я рада, що мій чоловік не здався», – зізнається Юлія.

Серед численних труднощів під час життя в Україні після трьох років війни, родині Юлії вдалося пережити тиск, допомагаючи групі, яка пропонує постраждалим сім’ям консультаційну підтримку.

Іншим не так пощастило. Хоча офіційних даних немає, окремі свідчення вказують на зростання кількості стресів у стосунках та сімей, які розпалися під тиском війни. Від відсутності, коли дружини та діти втікали за кордон, до вимушеного розлучення, коли служба на фронті означає, що чоловіки можуть повертатися додому лише на короткий період відпустки раз на рік, існує низка факторів, що сприяють стресу у стосунках.

Те, як партнери адаптуються та змінюються до нових обставин, чи то вдома, чи на передовій, також може стати випробуванням для найтісніших стосунків.

«Це справді делікатне питання. Одна з головних проблем – це втома. Війна в Україні триває вже понад 10 років. Люди виснажені. У нас є гаряча лінія для сімей, у яких є військовослужбовці, і ми бачимо, що кількість запитів, пов’язаних зі стосунками, зростає. Телефонують не лише дружини, але й чоловіки-військовослужбовці, які просять про допомогу, оскільки відчувають, що їхні стосунки можуть закінчитися. У кожній сім’ї все по-різному. Є сім’ї, в яких раніше все було погано, війна є каталізатором, і далі буде ще гірше. Потім є сім’ї, які були близькими та знають, як впоратися з цим досвідом, як спілкуватися та мати однакові цінності. А також є сім’ї, де присутні розбіжності у поглядах та деякі проблеми з довірою. Війна може їх об’єднати або розлучити. Коли у вас не вистачає сил, аби впоратися із проблемами, які виникають, щоб поговорити про них, тоді це перетворюється на замкнене коло», – підкреслює Наталія Умеренкова, психолог з Інституту соціальної та політичної психології України.

Для чоловіків занурення у військову культуру може призвести до емоційного відокремлення від дому.

«Це як закритий чоловічий клуб, де відбуваються певні ініціації. Вони виконують небезпечні завдання. Чоловіки проводять разом більшу частину часу. Вони стають емоційно ближчими один до одного, аніж до своєї партнерки, через спільний досвід. І солдату, який має справу з питаннями життя і смерті, потрібно багато емпатії, аби співпереживати проблемам, з якими його партнерка стикається у цивільному житті. Війна порушила баланс терезів у гендерній політиці українського суспільства. З’явилось більше причин виправдовувати поведінку чоловіків. Вважається поганим тоном, коли ви говорите нісенітниці про свого партнера», – пояснює експертка.

Питання довіри може бути пов’язане із невизначеністю й труднощами у спілкуванні, що роз’їдається незручними істинами: зокрема, усвідомленням того, що деякі солдати відвідують працівників секс-бізнесу, хоча це є очевидною реальністю в районах, які прилягають безпосередньо до лінії фронту.

«Це нормально у бойових умовах. Ваш мозок перемикається у режим виживання, намагаючись відсікти емоції, які не пов’язані з війною. Ви вкладаєте всі емоції у своє виживання та виживання групи. Багато дружин кажуть, що спілкування із чоловіком змінюється», – зазначає Умеренкова.

Взаємне непорозуміння, що посилює почуття сумніву, є поширеною темою.

«Я прийшла до цієї групи, бо відчувала, що у мене немає вибору. Я могла збожеволіти або навчитися шукати допомоги від інших людей. Я хвилювалася, що зі мною щось не так», – каже Юлія.

Для 41-річної Марини стресові реакції стали фізичними через розлуку із чоловіком, бойовим медиком, з яким вона прожила 22 роки.

«Ми ніколи не розлучалися більше місяця. Ми намагалися знайти способи спілкування, але мені було дуже важко зрозуміти, чому його немає. Це було схоже на втрату кінцівки, і в мене була фізична реакція – висип – коли він пішов. Я не могла зрозуміти, чи мої емоційні реакції були правильними. Спочатку я думала, що війна триватиме щонайбільше рік. Потім життя буде таким самим, але це не так. 2022-ий рік був для мене поганим. Я почала терапію, а потім почула про групу підтримки. Мені було важко підтримувати зв’язок із людьми, життя яких не так сильно змінилося. Одна з речей, яку я зараз розумію, – це правильний час для розмови про певні речі. Оскільки мій чоловік медик, йому іноді важко говорити про багато речей, зокрема про втрату колег. Тепер у нас є особливі слова, коли він не хоче щось говорити. Тепер я його розумію», – наголошує Марина.

На думку Умеренкової, в Україні бракує необхідного рівня соціальної підтримки.

«Кожному потрібна певна підтримка, але її нелегко отримати, коли в армії так багато людей. Як суспільство, ми її потребуємо, і важливо почати говорити про це зараз, поки чоловіки ще в армії, бо після війни нашим ветеранам доведеться вирішувати ці проблеми», – підсумувала психолог.