На думку Нейта Венса, Україні потрібно розвивати технологічну і оборонну сфери і не обов’язково зводити масштабний військово-промисловий комплекс

Двоюрідний брат віце-президента США Нейт Венс з 2022 по 2025 рік воював у складі Збройних сил України. У США він служив кулеметником у морській піхоті, а «на громадянці» працював у нафтовій галузі. У розмові з The Insider Венс розповів про свої розбіжності з братом Джей Ді Венсом, про свій погляд на війну з Росією та про те, чому Україна може стати східноєвропейським Ізраїлем. Foreign Ukraine пропонує ознайомитись з його думками.

«У військовому аспекті Росія застрягла у 1980-х роках»

Коли я виїжджав із України у 2025 році, то було уже добре помітно, що боєздатність Росії знижується. Наприклад, важка техніка почала використовуватися не так часто. Загроза ще є, але вже не такого масштабу, як у 2022 році. Вони просто не в змозі проводити в Європі великі бронетанкові наступи. А це погано для Росії, тому що вся структура їхньої армії спочатку будувалася під це.

Тактично Росія застрягла у 1980-х роках. Після розпаду Радянського Союзу вони так і не просунулися вперед з погляду військової доктрини. І це було видно із самого початку війни. Все виглядало як вторгнення на зразок 1980-х років. Але технології не стоять на місці. Якщо ти використовуєш застарілу тактику – масштабний наступ бронетанковою технікою, – це працює тільки якщо супротивник не знає про твої плани. Але зараз, з розвитком технологій спостереження та озброєнь, коли бронетехніку можна атакувати з безпечної відстані, це не працює. Якщо ти зосередив усю техніку в одній точці, тоді її дуже легко знищити.

Був період у 2022 році, коли росіяни провели великий наступ, у них значно розтяглися лінії постачання і українці цим скористалися — завдали потужного удару саме в той момент, коли російські можливості спостереження та розвідки були надто розмазані, щоб відстежувати всі дії супротивника. Але потім, коли лінія фронту стабілізувалася, настав момент, коли взяти навіть невелику ділянку землі стало надто затратно — щодо і техніки, і людей. Думаю, зараз ми у безвиході. Сторонам залишається чекати, хто першим залишиться без грошей, людей чи техніки.

У 2022 році Україна майже не мала можливості протистояти російським БПЛА, але тепер вони знайшли спосіб з ними боротися. Не впевнений, що у достатньому масштабі, але збивати дрони вони безперечно вміють. Проблема починається з «Мавіками». Чим їх збивати? Яке співвідношення витрат: ти витрачаєш, скажімо, $50 тисяч на те, щоб збити дрон за $3 тисячі? Росія готова грати в цю гру скільки завгодно, виснажуючи супротивника фінансово. Так, можливості України зросли. Але й використання БПЛА з боку Росії теж стало набагато активнішим. Це безперервна гонка озброєнь. Українці вигадують щось — у галузі РЕБ, наприклад, — але потім під це підлаштовується і супротивник.

Я не економіст, але точно знаю: війни коштують дорого. А в Росії та Путіна, по суті, єдине джерело доходу – нафта. Українці все роблять правильно, атакуючи нафтопереробні заводи. Це схоже на дії союзників під час Другої світової війни: бомбардування знищили промисловість Німеччини, позбавивши її можливості фінансувати армію. Думаю, українцям потрібно продовжувати завдавати якомога більшої шкоди російській нафтовій галузі. У якийсь момент Росії просто економічно невигідно стане продовжувати війну.

Я працюю у нафтовій галузі та розумію, як вона влаштована. Якщо їхня точка беззбитковості — $70, це означає, що їм доводиться добувати і продавати нафту фактично собі на збиток. А це їх виснажить.

«Якби США включилися у війну, то була б кривава лазня»

Я часто думаю, що в якийсь момент НАТО доведеться втрутитися у війну. І я думаю, якби зараз це сталося – по-справжньому, всерйоз, – для Росії все обернулося б жахливо, це була б, чорт забирай, кривава лазня. Хоча багато залежить від політичного контексту. Формально ми «програвали» війни, але не у військовому розумінні — нас не витісняли силою, це було наше політичне рішення піти. Ми програвали, тому що політики втрачали волю продовжувати війну чи втягуватись у неї всерйоз. Але якщо взяти приклад Другої світової війни — коли на меті є домогтися беззастережної капітуляції супротивника і ми кидаємо на ворога все, що у нас є (неядерне), — для Росії це було б жахливо. Головна наша перевага – авіація. У нас просто більше техніки. Зрештою, ми витрачаємо на оборону $850 млрд на рік.

Як виглядала б атака? Ми не просто летимо кудись і щось бомбимо. Весь процес розбито на кілька етапів із різними завданнями. Спочатку потрібно нейтралізувати радари супротивника. Для цього існують протирадіолокаційні ракети, наприклад, Harm, які США передали Україні і які показали себе більш ніж ефективними. Але у Києва застарілі моделі, а у нас на озброєнні значно просунутіші. З технологіями, які мають НАТО, навіть не потрібно знати координати цілей. Достатньо встановити ракети на стелс-винищувач на зразок F-35, і система виявить ціль автоматично. Далі вистачить просто випустити ракету.

Після знищення радарів можна використовувати літаки без стелс-технологій – їх все одно не зможуть збити. Необов’язково використовувати техніку НАТО. Літак може просто кружляти над територією супротивника та атакувати, як тільки зафіксує рух. Причому бити можна з великої висоти поза досяжністю ракет ППО.

Таким чином, ми встановлюємо панування у повітрі. На цьому етапі можна робити будь-що. Наприклад, піхотинці можуть виявити ворожий загін на землі, зв’язатися із пілотом та вказати йому, куди бити. І в якийсь момент на голову ворогові впаде бомба. Можна продовжувати далі.

Така схема атаки паралізує логістику супротивника. Він не зможе ані переміщатися, ані залишатися на місці. Тобто повітряні сили – наша головна перевага.

Американська армія дуже організована. Ми маємо чіткі операційні процедури. Усі знають свої завдання. Зв’язок між підрозділами – за регламентом. Якби армія США приєдналася до війни з Росією зараз, всі ці процеси вже працювали б. Єдине питання — скільки часу потрібно, щоб перекинути техніку та людей. Це є головне обмеження. Як правило, це триває близько шести місяців.

«Політика невтручання Трампа була помилкою»

Росіяни грають на страху перед ядерним конфліктом, але, на мою думку, цей страх не зовсім обґрунтований. Путін — огидна людина, але навряд чи він є самогубцем. Вони просто кидаються цим виразом – «ядерна зброя». А потім з’являються всякі, як той ідіот, який раніше був президентом Росії… Він напивається і починає нести нісенітницю у Twitter. А американські медіа одразу такі: «О боже, починається третя світова війна!»

В адміністрації Джо Байдена мали рацію в одному — у тому, що назвали Путіна агресором. І вони мали рацію, виділяючи військову допомогу Україні. Але передавали її, як на мене, неправильно. Якщо ти даєш мені ракету ATACMS з дальністю 300 км, не кажи мені, що я можу атакувати, а що ні. Це безглуздо і грає на руку ворогові. Замість того, щоб завдати удару раптово і досягти реального результату, ми давали росіянам час підготуватися. Мені здається, що ця допомога часто використовувалася, щоб заробити політичний капітал: «Дивіться, ми відправили ось це. Хіба ми не молодці, що підтримуємо Україну?»

Проблема з адміністрацією президента Дональда Трампа в тому, що вони дотримувались політики невтручання. Але тепер риторика починає змінюватися — у бік залучення, наприклад, як у Східній Європі. Мені не сподобалося, що для деяких це виглядало так, ніби між Трампом та Путіним виникла якась дружба.

«Я був розчарований, побачивши суперечку Зеленського з моїм братом»

Я був розчарований, побачивши суперечку між Зеленським, Трампом і моїм двоюрідним братом в Овальному кабінеті. Коли ти вкладаєш стільки часу та зусиль у щось і бачиш, як член твоєї родини по суті робить те, що тоді виглядало як кінець будь-яких дружніх стосунків, це важко. Але тепер я можу сказати, що це у минулому.

Я кілька років не бачився зі своїм двоюрідним братом. Так що під час зустрічі просто сказав: «Привіт, радий тебе бачити». Це було навесні 2025 року. Я прийшов до Білого дому — але не на нараду з віце-президентом з українського питання, звісно. Я не в тому становищі, аби диктувати Білому дому, як їм вести свої справи. Це було швидше неформальне спілкування.

Хоча, звичайно, тема України все ж таки спливла. І я йшов із почуттям, що з того боку є розуміння — що, напевно, здивувало б багатьох. Але знову ж таки, я не можу вдаватися до подробиць, чому я так думаю. Просто скажу, що пішов з куди більшим відчуттям спокою, ніж колис заходив.

Так, думаю, для нинішньої адміністрації це втрачена можливість. Бо ці хлопці з України — саме та Європа, якою її хоче бачити мій двоюрідний брат. Люди із міцними сімейними цінностями, які готові стояти за себе і не дозволяють нікому принижувати себе, — саме такої поведінки він чекає від європейців.

«Україна стає східноєвропейським Ізраїлем»

Українцям, як на мене, варто зосередитися на тому, що буде після війни. Тому що все це закінчиться. І після них варто використати той інвестиційний фонд, який домовилися заснувати у рамках «ресурсної угоди» із США. На мою думку, Україні варто позиціонувати себе як «східноєвропейський Ізраїль», розвиваючи технологічну та оборонну сферу. Не обов’язково зводити масштабний військово-промисловий комплекс. Але якщо вона матиме чіпи та інші технології, цінні у військовому застосуванні, то стане важливим партнером для всіх, хто хоче мати боєздатну армію, — насамперед для США.

Країни НАТО могли б допомогти Україні, продовжуючи стабільне постачання боєприпасів. Але що могло б принести ще більшу користь — це допомога з вибудовуванням організаційної структури української армії. Це не про тактику. Українцям не треба пояснювати, яка тактика працює у їхній країні, вони це самі чудово знають. Але потрібна допомога у розвитку військових систем зв’язку — аби, наприклад, якщо якийсь випадковий солдат на передовій помітить ціль, по якій варто вдарити, ця інформація максимально швидко потрапляла туди, куди треба. І ця допомога може дати дуже серйозний позитивний ефект.

Не хочу влазити у суперечки навколо Ілона Маска, але перестати залежати від Starlink – це також важливо. Коли військовий зв’язок твоєї армії залежить від зовнішньої приватної компанії, це досить хитка позиція. Частково вирішення цього завдання впирається у такі речі, як мікроелектроніка та інше. Чіпи є у США, але їх не можна експортувати. І річ не лише в обмеженнях на торгівлю військовими технологіями.

Україна була буквально на передньому краї колишньої радянської імперії. Там було багато агентів КДБ. І коли СРСР розвалився, багато хто з них нікуди не поїхав. Тож колишнє КДБ, сьогоднішнє ФСБ — це, як і раніше, серйозна проблема.

Коли європейці кажуть: «Ми не готові прийняти Україну в НАТО», багато українців лютують. Але треба розуміти: поки в лавах української розвідки можуть опинитися агенти ФСБ, проблема в тому, що в НАТО вони матимуть доступ до всієї системи комунікацій, обміну секретними даними тощо. А на те, щоб повністю позбутися шпигунів, потрібен час. Ось у чому, гадаю, основне занепокоєння країн альянсу: вони не можуть передати Києву, умовно, креслення винищувачів F-35, якщо ті врешті-решт можуть опинитися у Москві.

Щодо базової підготовки солдатів, в Україні потрібно створити стабільну систему тренування піхоти промислового масштабу. Тут може бути дуже корисним американський досвід організації «конвеєра» з підготовки піхотинців. У підрозділ, де я служив в Україні, набирали хлопців, які до війни були, умовно кажучи, футбольними хуліганами. І вони самі розуміли, що потребують навчання. Опанувати стрілянину, медичну допомогу, що завгодно – все це було неймовірно важливо для них.

Якщо хочеш поїхати в Україну добровольцем і при цьому маєш якісь навички, краще піти тренувати солдатів. На мій погляд, на цьому етапі війни українцям важливіше, якщо ти можеш підготувати сотню бійців, аніж якщо сам поїдеш на фронт і, можливо, застрелиш одного чи двох солдатів супротивника. А якщо в тебе взагалі немає спеціальних навичок чи військового досвіду, українцям доведеться витрачати на тебе свої ресурси для навчання, які й так уже на межі.

Я чув, що тепер приєднатися до української армії добровольцям стало важче. Щиро кажучи, я розумію це. Не можна просто пускати будь-кого в армію і давати їм доступ до зброї. До того ж, ФСБ цілком може посилати своїх людей в українську армію. Тож справді необхідна жорстка перевірка біографій, психологічне тестування тощо. Думаю, цілком розумно виявляти обережність, коли йдеться про те, щоб пускати іноземців до країни і тим більше армії. Це питання національної безпеки.

«Не можна відправляти солдата на фронт через два тижні після мобілізації»

Україна має проблеми з мобілізацією. І вони безпосередньо пов’язані з питаннями підготовки. Мобілізаційний вік – з 25 років. Але за бажання мобілізуватись до армії можна з 18-ти років. Якщо підготовка буде недостатньою, то людина піде служити, пройде якесь базове навчання, а потім опиниться у бою і зрозуміє, що взагалі не була готова до нього.

Звичайно, якщо він виживе, то потім розповість про це своїм друзям удома. Підуть чутки. Якийсь 21-річний хлопець, який сумнівається, йти в армію чи ні, напевно, подумає: «Окей, якщо держава не знає як варто мене готувати, а війна, можливо, закінчиться через дев’ять місяців… Навіщо мені тоді йти в армію і, можливо, загинути, бо мене не навчили воювати?»

Але якщо підготовка хороша, бійці приходять із передової і кажуть: «Так, там пекло, але, слава богу, ми були готові», — це зовсім інша розмова. Багато хто замислиться, що, можливо, варто піти служити.

Я вважаю, що українцям варто зменшити мобілізаційний вік. Але не для того, щоб одразу кидати молодих хлопців на передову. Якщо припустити, що у майбутньому може виникнути проблема з особовим складом, то краще вирішувати її заздалегідь, тому що підготовка солдатів потребує часу. Скажімо, якби у 2023 році мобілізаційний вік знизили до 23 років і призовників тренували б до нинішнього моменту, то в бій вони потрапили б уже у віці 25 років, але з усіма необхідними навичками.

До нас у підрозділ приходили хлопці, які мали два тижні підготовки або взагалі жодної. І ми самі мали їх донавчати. А двох тижнів недостатньо, щоб із звичайної людини вийшов солдат. В армії США, наприклад, перш ніж потрапити до підрозділу, шість місяців проходять підготовку. А потім сам підрозділ готуватиме солдата ще, можливо, рік. Разом 18 місяців.

Я розумію, що в українців не так багато часу і їхня ситуація набагато складніша. Але ніхто не дозволить бойовому медику працювати без належної підготовки — це може коштувати життя пацієнтові. То чому ми допускаємо до бойових завдань ненавчених солдатів? Це теж буде коштувати життя. Це не є гіпотеза. Якщо людина погано підготовлена, це точно призведе до втрат.

Існують способи організувати навчання, не перевантажуючи систему. Є люди, які можуть це навчання проводити. Наприклад, ветерани, які зазнали поранень і більше не можуть брати участь у бойових діях. Люди, які не можуть більше воювати, але хочуть допомагати, — це ідеальний ресурс. Мені здається, цим ресурсом поки що не користуються так ефективно, як могли б.