Україна ще довго не вступить до НАТО та ЄС, але її інтеграція до європейських планів оборони суттєво зменшить ризики для усіх сторін

Нещодавнє рішення Пентагону призупинити постачання американської зброї Україні виявилося тимчасовим і незабаром було скасовано, але все одно вкотре нагадало, що по обидва боки Атлантики до російсько-української війни продовжують ставитись із небезпечною розслабленістю. Після невдалого наступу 2023 року, який не призвів до рішучого прориву ЗСУ та не змусив Кремль сісти за стіл переговорів, Україна поступово втрачає позиції. І ризики для неї зростають у процесі вичерпання військової допомоги, виділеної ще адміністрацією президента Джо Байдена. Свого часу європейці обіцяли не допустити перемоги Росії — тепер настав час виконувати обіцяне. Про це йдеться в аналітичній публікації Юджина Румера та Нейта Рейнольдса, наукових співробітників Берлінського центру Карнегі, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Поки що гіршого не сталося. Під час наступу восени 2024 року Росія не змогла серйозно просунутися вперед. Побоювання з приводу того, що адміністрація Дональда Трампа негайно припинить підтримку України, також не підтвердилися. Провальна лютнева зустріч президента США Дональда Трампа та президента України Володимира Зеленського у Білому домі швидко забулася. А саміт НАТО в Гаазі, попри побоювання багатьох, не призвів до розриву трансатлантичних відносин.

Але все це не скасовує того, що справи дуже погані і можуть стати ще гірше. Два раунди російсько-українських переговорів у Стамбулі лише підтвердили очевидне: Путін не зацікавлений у перемир’ї. Зробивши ставку на чисельну перевагу та ігноруючи втрати, російський лідер ще більше впевнений, що зможе змусити Україну капітулювати. У Кремлі розуміють, що адміністрація Трампа не має наміру вимагати у Конгресу США новий пакет допомоги для України. А загрозу нових санкцій ще більше сприймають як порожній звук, оскільки Вашингтон зараз не поспішає реагувати навіть на обхід обмежень, що вже діють. Зрештою Росія живе під санкціями з 2014 року, і кожен новий виток обмежень Путін зустрічає з упевненістю, що економіка впорається.

У Кремлі впевнені, що володіють ініціативою на полі бою і дедалі сильніше тиснуть на Україну, розраховуючи підірвати її здатність до опору. Наприклад, російська армія розширила зону наступальних дій за межі Донбасу — бої тривають у Харківській, Дніпропетровській та Сумській областях.

ЗМІ подавали українську операцію «Павутина», що відбулася 1 червня 2025 року, як неймовірний успіх, і вона справді була такою, але всі забували, що тієї ж ночі Росія запустила майже 500 безпілотників по Україні. Такі масштабні атаки із застосуванням сотень дронів і балістичних ракет, перехоплювати які непросто, стають регулярними. Українській ППО дедалі важче справлятися з ними на тлі запасів ракет-перехоплювачів, що скорочуються, і заяв США про можливе припинення поставок. Додатковий тиск створила нещодавня ірано-ізраїльська війна: вона спровокувала різке зростання попиту на подібні озброєння як серед близькосхідних партнерів США, так і з боку Пентагону.

Звичайно, ані російський наступ, ані ракетний обстріл не стали для України чимось новим, а її здатність до опору часто недооцінюють. Але зараз — за скорочення американської підтримки та затягування війни на невизначений термін — ситуація може стати значно важчою, ніж раніше. Якщо Україна не матиме американських перехоплювачів ППО, Росія почне з небаченою раніше інтенсивністю прасувати українські міста. Жертв серед цивільного населення побільшає, а потік біженців з України посилиться.

Також у вразливому становищі опиниться енергосистема України, особливо якщо Вашингтон перестане постачати Києву потрібні генератори та інше критично важливе обладнання. В українських військ, які й так виснажені, не залишиться іншого вибору, як продовжувати відступ. За такого розкладу у 2026 році російська армія й надалі вимотуватиме ЗСУ, сподіваючись на прорив фронту.

Однак Україна та її союзники ще мають час, аби запобігти найгіршому сценарію, забезпечити обороноздатність України і змусити Кремль погодитися на перемир’я. Для цього потрібно терміново вирішити дві проблеми: короткострокову та довгострокову.

Насамперед, Європа має взяти на себе ініціативу у постачанні озброєнь Україні, щоб уникнути небезпечної паузи після того, як американська допомога буде вичерпана. Порожні сподівання, що Білий дім передумає та надасть Києву нові транші підтримки, призведуть лише до нових затримок, які ані Україна, ані європейці не можуть собі дозволити. Українська поразка буде катастрофою і для Європи, яка в цьому випадку залишиться віч-на-віч із Росією — агресивною, роздратованою і добре озброєною для наступної війни.

Європейські оборонні компанії можуть постачати і вже постачають Україні частину необхідних озброєнь, проте деякі ключові системи та боєприпаси, зокрема перехоплювачі ППО, здатні забезпечити лише США. Трамп вже запропонував схему, що влаштовує: європейці купуватимуть у Вашингтона американську зброю, а потім передаватимуть її Києву.

Європейська коаліція охочих могла б призначити свого спецпредставника, близького до адміністрації у Вашингтоні, який координував би фінансові можливості країн Європи, аби домовитися про великомасштабні закупівлі на основі реалістичної оцінки того, чого потребує Україна і що з цього США можуть поставити. Масштаб у цьому випадку має значення: перспектива великих закупівель приверне увагу американського ВПК і дасть Москві зрозуміти, що даремно сподіватись на провал європейських зусиль з підтримки України.

Також Європі потрібно досягти того, аби підтримка України залишалася стійкою у довгостроковій перспективі. Без цього Україна не зможе переконати Кремль у безплідності його спроб зламати український спротив. Для цього Європа має нарешті зважитись на пряму конфіскацію заморожених російських активів. Обережність європейців зрозуміла, але у поточній ситуації Росія є очевидним агресором, а з фінансовими та юридичними ризиками, пов’язаними з конфіскацією, Європа цілком може впоратися. Завдяки цим коштам допомога Україні поступово перестане впливати на внутрішню політику та національні бюджети країн ЄС.

Не менш важливий напрямок — це зміцнення оборонно-промислової бази України за рахунок оптимізації інвестицій та передачі технологій насамперед у секторах, де відчувається гострий дефіцит західних постачань. Позитивні приклади вже є. Адміністрація Байдена вклала сотні мільйонів доларів в українську програму виробництва безпілотників, які відіграють вирішальну роль на полях битв.

Німеччина також інвестує в українські розробки високоточних ударних систем великої дальності. У 2024 році Україна вичерпала запаси таких ракет, поставлених Заходом, але завдяки власному виробництву зможе й надалі тиснути на російський тил, що збільшить для Москви витрати війни — і Кремль це добре розуміє. Успішна кампанія з нейтралізації Чорноморського флоту Росії вже показала, на що здатна Україна. Такі цілеспрямовані далекобійні удари посилюють не лише стримуючий потенціал України, а й переговорні позиції.

За останні півроку Вашингтон регулярно нагадував Європі, що їй доведеться нести більший тягар оборонних витрат. Багато європейських лідерів продовжували сподіватися, що все ж таки зможуть умовити США повернутися до їхньої звичної за часів правління Байдена ролі в українському питанні. Але цього не станеться. Уникнути найгіршого сценарію та ефективніше стримувати російську агресію у майбутньому Європа зможе лише за однієї умови — якщо вже зараз забезпечить обороноздатність України.

Європейці у своїх діях мають виходити з того, що безпека України – це їхня власна безпека. Україна ще довго не вступить до НАТО та ЄС, але її інтеграція до європейських планів оборони суттєво зменшить ризики для обох сторін. Не можна просто сидіти і чекати, доки війна закінчиться сама собою.