Вплив війни підкреслюється тим фактом, що до повномасштабного вторгнення Росії, сільське господарство було одним із секторів, який найшвидше розвивався в Україні, забезпечуючи 10,9% ВВП та 17% зайнятості

На полі за межами міста Суми на сході України 55-річний Микола Мондраєв перевозить уламки російського безпілотника. Поруч стоїть пікап із гарматою – єдиним захистом від смертоносних безпілотних літальних апаратів. Три дні на тиждень Мондраєв служить у підрозділі територіальної оборони. В інші дні він обробляє свої поля. Його ферма ще не постраждала від безпілотника, але навіть перебуваючи на відстані понад 30 км від лінії фронту, він відчуває «незручність» від того, що вона може стати мішенню. Про це йдеться у спецрепортажі The Guardian, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

«Росіяни атакують не лише військові об’єкти. Вони також атакують ферми. Сільське господарство є серцем української культури, і саме це вони намагаються знищити», – стверджує Мондраєв.

У степах за Сумами сільський спосіб життя знаходиться під загрозою через складний комплекс викликів, які принесла війна. Чверть сільськогосподарських угідь України знаходиться під російською окупацією. Поля забруднені мінами та нерозірваними боєприпасами. Фермери та робітники тепер мають додаткові обов’язки як солдати.

Вплив війни підкреслюється тим фактом, що до повномасштабного вторгнення Росії, сільське господарство було одним із секторів, що найшвидше розвивався в Україні, забезпечуючи 10,9% ВВП та 17% зайнятості у 2021 році.

Військова зона забороняє фермерам у безпосередній близькості від лінії фронту обробляти свою землю, а в інших місцях поля використовуються, як укріплення.

А ще є менш помітні проблеми. Ще до війни скорочення населення сільських районів виснажувало резерв сільськогосподарської робочої сили і ця проблема загострилася через мобілізацію, причому найбільше постраждали менші ферми, які не мають права на бронювання.

«Три роки війни були жорстокими. За даними Світового банку, втрати склали близько 100 мільярдів доларів, включаючи втрату ключової інфраструктури, сільськогосподарських угідь, заводів і виробничих потужностей, а також людського потенціалу, наприклад, робочої сили. Хоча у нас є деякі винятки для ключових сільськогосподарських працівників, ми спостерігаємо дефіцит робочої сили на 30% порівняно з 10% до війни. Ми розмовляємо із фермерами, і всі розповідають нам одну й ту саму історію: дефіцит трактористів та працівників на сільськогосподарських підприємствах. Це не враховуючи 25% землі, яка перебуває під окупацією. Фермери, які втратили свою землю, втрачають свій бізнес, бо не можуть просто переїхати в інше місце», — розповідає Олег Хоменко, генеральний директор Українського клубу аграрного бізнесу.

У таких регіонах, як Харківська та Сумська області, поблизу лінії фронту, сільськогосподарський бізнес стає ще складнішим, і великі ферми потребують глушників для дронів, аби працівники не боялись виходити у поле.

Ризики, пов’язані з фермерством за 30 км від лінії фронту, стали зрозумілими для Миколи Панасенка у 2024 році, коли його сарай та офіс у Сумах були уражені двома ударами дронів з інтервалом у тиждень.

Окрім вирощування жита, вівса та соняшнику, Панасенко розводить овець, хоча й у меншій кількості з початку війни.

«Наближався сезон ягнят, але дрони приземлялися біля отари, і ягнята народжувалися мертвими», – зазначає Панасенко.

Хоча він знайшов робітників, щоб покласти новий дах на зерносховищі, його офіс зруйнували. Тепер фермер зберігає тут свій трактор, подалі від дронів.

«У фермах майже немає працівників. Усіх мобілізували або до армії, або до територіальних підрозділів. Нікому немає діла», – скаржиться Панасенко.

Вплив є кумулятивним і виходить за рамки того, що він означає для його бізнесу.

«Це має ефект доміно. Дрібні фермери, такі як ми, постачають продукцію як на внутрішній ринок, так і на експорт. Місцевий млин закуповує у нас. Ми підтримуємо селян, які купують худобу та насіння [для малих господарств]. Ми наймаємо працівників з місцевих громад. Без фермерів цілі села загинуть», – запевняє Панасенко.

52-річний Андрій Сема розповідає аналогічну історію. Як і Панасенко, він класифікується дрібним фермером, маючи 150 гектарів землі.

«Щодня чуєш про пошкодження ферм. Але найбільша проблема з початку війни полягає у тому, що немає стабільності. Ми не знаємо, що буде завтра, чи навіть що буде сьогодні. Я не знаю, чи хочу я продовжувати займатися фермерством», – бідкається Сема.

Як і багато інших ферм поблизу зони бойових дій, його ферма порізана глибокими зигзагами свіжовикопаних окопів, перемежованих блокгаузами, побудованими проти загрози нового наступу Росії на Сумську область.

«До повномасштабного вторгнення РФ у мене було 150 свиней. Я продавав поросят місцевим селянам. Зараз у мене лише кілька курей, качок та індиків. Птахівництво має сезонний характер, тоді як свині приносили більше грошей. Я втратив приблизно третину свого доходу. Поки що ми виживаємо, вирощуючи жито та соняшник, які продаємо державі. Зараз у мене немає працівників. Я керую фермою разом із сином. Раніше я наймав п’ятьох людей», – розповідає Сема.

За його словами, деякі зернотрейдери користуються цією ситуацією.

«Є три класи зерна. Ми виробляємо зерно, яке зазвичай використовується для випічки, але великі торговці платять лише за нижчу норму корму за зерно, кажучи: «Дивіться, як близько до лінії фронту. Ми боїмося туди їхати». Вам потрібно продавати за найнижчою ціною», – пояснює Сема.

Хоча великі сільськогосподарські підприємства, як правило, досягають кращих результатів під час війни, вони також зазнавали труднощів.

«Близько 20% нашої землі знаходиться у військовій зоні обмеженого доступу. У нашому районі ситуація гірша, аніж у 2024 році. Одне із зерносховищ пошкоджено, а друге у Білопіллі не працює, бо знаходиться близько до лінії фронту. З даху видно найближче російське село. Крім того, 10% наших працівників були мобілізовані, хоча ми маємо статус критично важливої інфраструктури. Якби не це, усіх наших працівників мобілізували б. Обстріли – це найбільша проблема, адже ми самі обираємо, коли нам потрібно бути у полі. Ми повинні сіяти у певний час. І майже щодня тривають обстріли, але ми намагаємося знайти кілька годин, коли наші працівники можуть вийти на вулицю. Зараз ми сіємо сою, і це постійно відбувається під обстрілами. Це створює великий психологічний тиск на працівників, яким потрібно турбуватися про сім’ї. Це ніби у нас є своя зона бойових дій у полях, але якби ми зупинилися, компанія б не існувала. У нас є своя служба безпеки. Вони виїжджають на поля, аби перевірити місцезнаходження та підтримувати зв’язок із військовими. У них є протидронові гармати, і після того, як вони перевірять ділянку, де ми хочемо сіяти, ми повідомляємо працівникам, коли, на нашу думку, безпечний час, а потім команда безпеки залишається з працівниками, аби заспокоїти їх», – розповів Сергій Бондаренко, головний виконавчий директор компанії «Вікторія», яка вирощує пшеницю, соняшник та ріпак на приблизно 45 000 гектарах) землі та має понад 500 працівників, але її продуктивність знизилася на 10-15%.

Від невеликих комерційних сімейних фермерів до виробників продуктів харчування, орієнтованих на натуральне господарство, які використовують свої невеликі господарства для доповнення доходів з інших джерел, одноосібники є ключовим стовпом сільського життя в Україні.

Соціальна та культурна спадщина одноосібників помітна щоразу, коли вирушаєш за межі українських міст. У селах можна побачити корів, кіз та овець, які пасуться на широких трав’янистих узліссях, над якими нависають фруктові дерева у садах, а за парканами пасуться качки та кури.

На околицях цих невеликих громад сім’ї обробляють земельні ділянки, засаджені капустою та овочами, або доглядають за своїми вуликами. Ті, хто знаходиться найближче до лінії фронту, стоять перед дилемою: залишатися чи переїжджати, особливо це стосується старшого покоління.

Незважаючи на невеликий масштаб, ці сільські домогосподарства забезпечують понад третину внутрішнього виробництва сільськогосподарської продукції.

«Значна частина сільського господарства України зосереджена на великих та середніх підприємствах. Ми зосереджуємося на вразливих домогосподарствах, часто з дуже невеликим рівнем виробництва, де люди мають дуже маленькі ділянки землі і продають продукцію на місцевих ринках. У прифронтових громадах вони не зареєстровані у базах даних, оскільки не вважаються фермерськими підприємствами. Один з наших пріоритетів — підтримка вразливих людей поблизу лінії фронту, які хочуть залишитися. Я читав про одну сім’ю, яка не залишила свою корову і потребувала волонтерів, щоб допомогти їм перевезти її. Очевидно, що одна з головних проблем пов’язана із фізичним ризиком забруднення ґрунту нерозірваними боєприпасами, і це дуже суттєва проблема для великої кількості фермерських сімей. І ситуація погіршується. Ми оцінюємо, що 138 000 кв. км забруднені нерозірваними боєприпасами, а також під загрозою знаходиться вода. Ще однією проблемою є те, що війна прискорила демографічні зміни, зі збільшенням частки пенсіонерів на чолі домогосподарств, а тепер і жінок, які очолюють їх. І навіть далеко від лінії фронту війна впливає на дрібних фермерів. Ми зустріли людину у Львівській області, яка бореться із подвоєнням вартості деревної тріски. Чим довше триває війна, тим більше накопичується її вплив», – констатував Рейн Паульсен, директор з надзвичайних ситуацій Продовольчої та сільськогосподарської організації ООН.