Історія життя двох братів зі села на Харківщині, які проводять своє дитинство поблизу лінії фронту

Замість того, аби бігати по дитячих майданчиках, 8-річний Андрій Тупкаленко та 6-річний Максим Тупкаленко лазять по покинутих окопах та обвуглених снарядах бронетехніки, що стоять на околиці села

Фото: Violeta Santos Moura/Reuters

До вторгнення Росії в Україну, двоє синів Варвари Тупкаленко гралися вдома з мініатюрними машинками, як і багато хлопчиків їхнього віку. Сьогодні пластикові пістолети є улюбленими іграшками в їхній вітальні у селі Калинове, лише за 15 кілометрів від російського кордону на північному сході Харківської області. Про це йдеться у спеціальному фоторепортажі Reuters, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Замість того, аби бігати по дитячих майданчиках, 8-річний Андрій та 6-річний Максим лазять по покинутих окопах та обвуглених снарядах бронетехніки, що стоять на околиці села.

Фото: Violeta Santos Moura/Reuters

«Це діти, які постраждали від війни», – підкреслює Тупкаленко.

Найбільша війна у Європі з часів Другої світової змінює структуру спустошених українських прикордонних громад, таких як Калинове, і залишає як невидимі, так і видимі травми на їхніх наймолодших жителях.

Невидимі шрами можуть варіюватися від тривоги та страху до довгострокових наслідків, таких як бідність, депресія та порушення емоційного розвитку.

Чим довше триває війна, тим більша ймовірність того, що ці діти виростуть без можливостей та ресурсів, необхідних для відновлення та нормалізації свого життя.

Фото: Violeta Santos Moura/Reuters

Останні діти, що залишилися

Наприкінці березня 2025 року, коли Reuters вперше відвідало родину Тупкаленків, то хлопчики були серед шести дітей, що залишилися у Калиновому. Зараз, за словами їхньої матері, їх лише двоє.

Український контрнаступ наприкінці 2022 року відкинув російські війська від околиць села, але обидві армії обмінюються ударами лише за 20 кілометрів.

Це часто означає встановлення уявних контрольно-пропускних пунктів для перевірки односельців. Їхню дерев’яну фортецю прикрашає тканинна сітка — захист від дронів.

Фото: Violeta Santos Moura/Reuters

Варвара, зі свого боку, змушена робити важкий вибір заради своїх дітей, батько яких Юрій загинув на передовій у 2023 році.

Коли бої загострюються, то вона забирає їх до сімейної квартири у сусідньому Харкові. Але друге за величиною місто України саме по собі є головною мішенню, і зграї дронів, які обстрілюють його вночі, лякають хлопчиків.

«Діти постійно плачуть, просять повернутися у село. Тут є місця, де можна гратися, гуляти, кататися на велосипедах. У місті для цього немає жодної можливості», – стверджує Варвара Тупкаленко.

Фото: Violeta Santos Moura/Reuters

У Калиновому, де родина використовує підвал свого овочевого сховища як укриття, хлопчики відносно вільно пересуваються, купуючи картопляні чіпси у майже порожньому сільському магазині та допомагаючи дідусеві з ремонтом будинку.

Ігри на замінованій землі

Час від часу хлопчики знаходять зазубрені осколки або залишки ручних гранат, що є небезпечною реальністю в Україні, яка сильно забруднена наземними мінами та нерозірваними боєприпасами.

За даними Управління ООН з прав людини, з моменту вторгнення Росії в Україну, щонайменше 30 дітей загинули та 120 отримали поранення від мін або нерозірваних боєприпасів.

Ані Андрій, ані Максим ніколи не ступали ногою до класу, оскільки через вторгнення РФ, шкільні уроки відбуваються у дистанційному режимі і це почалось ще під час епідемії COVID-19, позбавивши понад один мільйон дітей соціальних контактів, критично важливих для розвитку.

Фото: Violeta Santos Moura/Reuters

Приблизно така ж кількість ризикує отримати посттравматичний стресовий розлад або страждати від депресії.

Стоячи перед настінною картою у будинку, Андрій розповідає про смерть свого батька буденно, але з гордістю.

«Якби він не пішов у штурм, то не загинув би», – упевнений хлопчик.

Катерина Гольцберг, сімейний психолог, яка практикує у Києві, повідомила, що наслідки таких втрат і воєнного досвіду можуть поширитися і на доросле життя.

У деяких випадках, за її словами, потрясіння війни можуть притупити емоційну свідомість дитини, перешкоджаючи її розвитку.

Як і багато дорослих українців, які пережили жахи війни, одна з емоцій, яку чітко виражають хлопці Тупкаленко, — це лють на росіян, під час вторгнення яких загинув їхній батько.

Вони кажуть, що «росіяни – це вбивці», які вбили їхнього батька.

«Ми підемо на Донбас і помстимося за нього», — запевняють хлопці.